За Союзом ностальгія?

[kerbasi]

Можливо, молоді люди не знають, що за часів СРСР була така практика відправляти жителів міст, тобто дармоїдів, що собі продукти до столу не вирощують (либонь на дачах, але ж то куркулі ганебні, що на себе, а не на дуржаву працюють), а особливо найбільших дармоїдів – інтелігенцію, тобто тих, "хто работать нє хочєт, а в тєплє сідіт і жизні нє знаєт", до села збирати врожай, бо сільські чомусь не встигали.

Останній раз я був на таких роботах у жовтні 1985-го року. Це було у радгоспі «Червона українка», що вирощував виноград. Десь кілометрів за 20 від Коблева.

Поселили нас у гуртожитку, двоповерховій будівлі приблизно сотні на дві койко-місць. В гуртожитку взагалі не було передбачено туалету і навіть умивальнику. Туалет був неподалік на вулиці. А вмиватись треба було ходити взагалі метрів триста до якоїсь конструкції, що нагадує відомі киянам бювети. За сільськими мірками це було неподалік, там взагалі інше сприйняття простору: хтось встає о 5-й ранку і півтори години пішки йде до роботи – і це близенько, бо сусіда на електричці їздить – а то далеко. Ну звісно ж, що ми, зіпсовані урбаністичним життям студенти, від такої школи життя від радості не підстрибували.

Щоб підняти наш моральний дух, приїхав директор радгоспу, місцевий партійний клерк та заступник нашого проректора. Директор радгоспу виступив з промовою про нас, молодих, що можуть БАМ будувати, в космос літати, ля-ля-ля-ля... Але підводив він до того, що для дівчат якусь помивку вони все ж таки зорганізують, а хлопцям яка проблема - можна без води, як казав голова, «поки хробаки не заведуться». Рішення для дівчат виявилось таким: хтось привіз великий кип’ятильник, та в приміщенні, де зберігався інвентар для очистки взимку території від снігу, починили розетку та встановили якесь корито.

Можна сперечатися, що було в СРСР добре, кому там непогано жилося, які були ціни на ковбасу. Смішно було, коли на одному форумі мурманчанин не вірив мені, що в магазинах мого міста взагалі ніколи не було у вільному продажу твердого сиру, «сгущонки», майонезу, гречки, замість м'яса продавали кістки під назвою «рагу». Звісно, ж звідки йому знати, коли Мурманськ належав до найвищої категорії забезпечення, я це добре пам’ятаю, бо служив в Мурманську строкову службу. Втім, матеріальні цінності мають значення, але це не все для людини. Хтось був щасливий в відведених для себе категоріях забезпечення. Але мені важко уявити, ким треба бути, щоб ностальгувати за системою, котра наприкінці 20-го сторіччя будувала гуртожитки без туалетів і водопостачання, де жінкам поблажливо дозволяли кип’ятили воду у кориті в будівлi в ста метрах від помешкань, а чоловікам пропонували терпіти до хробаків – і це було нормально, ніхто за таке не бив по пиці, не плював в обличчя, а заступник проректора не скомандував всім пакуватись, по автобусах та повертатись до дому.


"Глосарій": Радгосп (радянське господарство) - державна форма сільсько-господарського підприємства (альтернатива - колгосп, колективне підприємство). Працювало як будь-яке інше підприємство: з зарплатою, нормами т.т.і. Система радгоспів повинна була забезпечити остаточне усунення відмінностей між містом та селом, тобто перетворити селян на простих найманих робітників, що працюють за фіксовану зарплатню та премії. Керівник радгоспу називався - директор, у колгоспі - голова. Робітники радгоспу були просто найманими, в колгоспах працівники хоча б теоретично були учасниками, що мали також лише теоретичне право власності на результати своєї праці (звідси й вираховувалася грошова та натуральна винагорода - по так званих трудоднях). Вважалося, що в СРСР існує кілька форм власності, але всі вони позбавлені експлуатації та збагачення окремих осіб. Отже, радгосп - державна власність, колгосп - колгоспно-кооперативна. За часів Хрущова вважалося, що у майбутньому всі колгоспи стануть радгоспами, але останні виявились ще менш ефективними за колгоспи, тому за часів Брежнєва вже розмови про перехід до радгоспів вщухли.

Категорії забезпечення - в СРСР міста розподіляли по категоріях. В найвищій звісно була Москва, Ленінград, заполярні райони, десь також відносно високо - столиці союзних республік. Моє місто відносилось до так званої другої категорії, що було в принципі непогано, хоча й не дуже жирно. На мої розповіді молоді кияни часто реагують так: "А мені мама з татком нічого подібного про СРСР не розповідали. Ну а чергові по наших форумах тролі з півночі, ті хто родом з міст та місць з вищих категорій, взагалі не вірять та кажуть, що я жив і якоїсь іншій країні, котру сам собі вигадав.

Comments

[kerbasi.livejournal.com]

Та ні не тільки... Для мене це взагалі культурний шок. У багатьох київських інженерних родинах, з якими я перетинався, таки сумують по своїй роботі, по своїх заводах, котрі в Києві практично зникли. Їм тут все ж таки покраще жилося. І молоді спеціалісти переважно таки отримували обіцяні квартири. І категорія дефіцит тут налічувала менший товарний ряд, ніж в менших містах. А тепер їхні 25-30-річні діточки розповідають мені, як добре було за совка.

[kerbasi.livejournal.com]

Для мене також - жах. Я з родини інженерів (120руб. + 90 руб.) з двома дітьми. Постійно "стріляли" гроші в бабусь (одна отримувала пенсію 90 руб.за померлого дідуся - військового пенсіонера, друга мала сад у центрі міста з фруктовими деревами). Отже я і на базарі з бабцею з "фруктою" постояв. Крім шкільного строю, светра та "майстерки" від спортивного костюму майже ніякого одягу в мене аж до випускного вечора не було. Але таке відчуття, що в Україні більшість жила іншим життям: зі свинями та яйцями, що родичі передавали з села, з якимись "кубишками", з котрих бабусі витягували заощадження молодятам на "Москвич" та кооперативну квартиру, з родичами "де треба". Для мене з розпадом СРСР життя стало тільки краще. Мої батьки розділилися: мати визнає інколи, що в принципі було погано, стало краще, хоча нестабільно і не гарантовано, а батько - той завжди був романтиком-активістом, вірив і ідеали та в те, що нє в дєньгах щастьє - він вважає, що відбулася геополітична катастрофа та все таке інше у комуноїдному стилі.

[barcaroly.livejournal.com]

Я встиг пожити в різних категоріях міст і в різному статусі. Були періоди, коли вільні мужчини, скажімо, Ізмаїлу заздрили тамтешнім зекам: в продажу цигарок вже не було, а зекам продовжували видавати за нормами :)

[lesya123.livejournal.com]

оте "впроголодь" було не саме страшне.
гірше всього була "мовчанка" - коли боялися біле назвати білим а чорне чорним.
ну і заборона на багатство - теж погано. ота урівнялівка - в думка, діях та винагородах.
у того хто заробив могли з легкістю забрати, а ледар міг мати все, не працюючи.

тому такий авторитет мали ідеали злочинного світу - бо там "знали жизнь" і хоч якось (хай навіть аморально) могли протидіяти системі. (а чого тоді висоцький був таким популярним?)

колхознікі! поможем студєнтам собрать урожай

[diversey-ua.livejournal.com]

я на таких роботах був ще на інститутській практиці в 1993, уже ніби й не совок

[kerbasi.livejournal.com]

коли цигарки зникли, я вже третій курс закінчив після армії. Це був, здається, 1990-й. Тоді якось розподіляли цигарки по виробництвах, так що в нашій родині, де жодна людина не палить, виходило по кілька пачок цигарок. Ми їх дядьку віддавали.

[kerbasi.livejournal.com]

Про мовчанку, мабуть, окремо напишу. Різна була мовчанка, як різним був голос.

Re: колхознікі! поможем студєнтам собрать урожай

[kerbasi.livejournal.com]

це інерція. Треба ж було вас чимось зайняти на практиці. А може керівництво вашого вишу стало латифундистами та вас на фазенду відправило як дармових рабів.

[lesya123.livejournal.com]

напишіть.

[diversey-ua.livejournal.com]

ну, з нашим факультетом вони точно помилились - ми ше лишились винні тому колхозу в миколаївській області

[kerbasi.livejournal.com]

О! Це ви встигли на моїй "історичній батьківщині" деверсії вчинити! Ось де причина занепаду края корабелів!

[diversey-ua.livejournal.com]

зато ми допомагали місцевому населенню, купуючи у них самогонку з абрикосів ))

[status-constr.livejournal.com]

бедность, тяжелые времена, неустроенный быт - само по себе еще не страшно, хотя и весьма противно. вот в сочетании с постоянной наглой ложью о том, что мы самые передовые, светоч цивилизации, народы-братья, строители, блин, самого справедливого общества... а остальные сплошь загнивают... а самые нерзотные из дикарей - наши, блин, братья по борьбе с империализмом, которым надо помогать изо всех сил... оп-стоп, а кто сегодня братья у кремля?

[zaretska.livejournal.com]

Того самого 1986 року (можу помилятись: могло це статися і 85) мою маму відправили від Південного Турбінного Заводу (вона працювала інженером-конструктором в бюро мірильного інструменту) збирати врожай на якесь поле з петрушкою. Всього іх було десь із десяток молодих жіночок, і ще одна прихопила із собою дванадцятирічного сина (щоб на свіжому повітрі побув трошки).

Був травень. Зранку було прохолодно, а в обід сонечко пригріло і всі почали скидати светри: залишились в самих сарафанах, а хтось навіть і у купальниках (хотіли скористатися нагодою позагоряти).

Того самого ранку льотчик Пєтя, що обслуговує колгоспні поля, розпилюючи на них отрутохімікати, проспав робочі вранішні години (обробляти рослини теба зранку, поки сонце не сильне), проспав тому що напередодні добре напився. А напився на ті грощі, що отримав від того, хто залив йому до кукурузника менше пального, ніж йшлося по документах. (Доречі, ніхто його за те не засуджував, лише заздрили, що так непогано влаштувався.)
Отож прокинувся Пєтя із хворою головою, схаменувся, що отримає по цій голові за нерозпилену хімію, і бігом до літака. До справжнього місця призначення він не літав: не вистачило б пального. Він просто скинув отруйний вантаж на півдорозі до місця призначення і повернівся із чистим сумлінням.
Звичайний робочий день звичайних радянських людей...

Біда в тому, що скинув він свій вантаж на тих самих жіночок з Південного Турбінного Заводу і на підлітка, що взагалі не мав там бути.

Цілий місяць всіх лікували в Миколаівській лікарні швидкої медичнюї допомоги (БСМП) від алергії на петрушку (!). Самптоми: надвисока температура, волдирі від хімічних опіків на шкіри і почергова відмова різних внутрішніх органів.
Ті жінки, що були пухкіші за мою маму, якось майже одужали і їх відправили доліковуватись додому, а моя мама (вона до отруєння важила 55 кілограмів при зрості 168) і дванадцятирічний хлопчик ставали все слабкішми і все безнадійнішими.

Не уявляю, яким дивом, якими шляхами і якими зв'язками, але вдалось перевести іх двох до якогось Київського інституту токсикології (тоді я вперше почула і вивчила це важке слово). Там їх дістали з того світу, але відбулися необоротні зміни в органах травлення і в ендокринній системі.

Суду не було. Сім'ю шантажували припиненням лікування.
Через 2 роки від третього інфаркту у віці 54 років помер мамин тато.
Він все життя пропрацював на тому самому заводі у випробувальному цеху, створював оборонну міць своєї батьківщни, був переконаним комуністом, що потерпав від функціонерів... Він все стерпів і пережив, крім власної неспроможності врятувати єдину дитину.

А мама із сльозами щастя вітала революцію 2004, бо бачила в ній кінець того совку.

А я із самого понеділка не можу зважитись не те, щоб їй подзвонити.

Пробачте такий сповідально-емоційний вилив, але хотілось проілюструвати, до чого врешті-решт доводить оте корито з кіп'ятильником.

[kerbasi.livejournal.com]

Чутки ходили про той випадок.

"хотілось проілюструвати, до чого врешті-решт доводить оте корито з кіп'ятильником".
Так і є! І чудово, що є люди, хто розуміють ці маленькі "ключові слова".
Дякую Вам за допис, шановна землячко! )))