Про кризу довіри та марність технічних метафор

[kerbasi]

Френди, які відгукнулися на мої вчорашні дописи, зокрема candrika та anoushe, допомогли знайти ще одну причину несприйняття лідерства у прогресивній частині нашого суспільства. Причина - криза довіри. Не тільки до влади, політиків, бізнесу, істеблішменту, меншин чи чогось ще великого та інстиціоналізованого, а геть до будь-кого. Через це всі ці спроби будувати щось таке, що має керувати саме собою саме по собі, аби тільки не було персоніфікованих очільників.

Навіть наша мова ще не напрацювала адекватної термінології. Наше "лідерство" звучить значно потужніше, ніж англійське leadership і коннотує з диктатурою. Це лише додає до несприйняття. Здається, несприйняття починається вже десь на фонетичному рівні. Втім, без leadership не можливо побудувати організацію. Саме організацію. Протестний рух у майданній формі або спонтанний громадський рух з точковими діями, можливо, й можна - я просто на цьому не знаюся.

Зараз з'явилося кілька ініціатив, які саме пропонують створювати доволі велику й розгалужену організацію, при чому заперечують засади побудови організації. Принципи менеджменту організацій дискредитовані в очах учасників цих ініціатив, і вони звертаються до принципів побудови систем зі сфери інформаційних технологій. Це мені виглядає абсурдним шаблонуванням. Колись суспільство пояснювали законами механіки, згодом - автоматики, теоріями Айнштайна та Нільса Бора, а на ранньому етапі комп'ютерізації - архітектурою систем "сервер - робочі станціі" Нічого, крім набора метафор та зловживання переносним значенням термінів це не принесло. Нічого, крім збагачення публіцистики, не принесе й перенесення моделей управління даними, т.з. гнучка ієрархія (flexible hierarchy). Люди не гвинтики, не шестерінки, не автоматичні системи з блоками зворотнього зв'язку, не програмовпні процесори, не робочі станції бога-сервера і не масиви даних. Людей на добру справу можна організувати тільки людськими теоріями. Технічні метафори залишіть тим, хто людей не вважає людьми. Згадайте нарешті, хто і для чого всі ці "гвинтики у великому механізмі" придумував і навіщо.

І навряд чи я помилюся у своїх прогнозах, що знов ці ініціативи випаряться на другому кроці. Мені здається ці ініціативи не продумані на ідеальному рівні: хай завтра всі погані хлопці зникнуть, що ми робимо? В нас є кандидати на вищі посади (лідери), ми знаємо, як реформувати ієрархічні структури (армія, міліція, спецслужби, митниця)? Взагалі, how does the good look like (як "добре" має виглядати)? Показова марність "багатолідерного" протесту в Єгіпті, де після успішної революції, влада знов повернулася до військових, як власне й була до революції.

Словосполучення "брак довіри" часто спливає у розмовах, але, здається (я можу помилятися, бо не відслідковую), що всю глибину всеохоплюючої недовіри в українському суспільстві ще ніхто не описав. Тут криза довіри не як публіцистичний штамп, а дійсно справжня криза з цілком матеріальними наслідками у вигляді найгіршої економіки Європи, найбіднішої країни Європи, найкорумпованішої країни Європи.

Ось власне ще одне завдання на наступний рік: розібратися, як долати кризу довіри.

Comments

[daf-andrew.livejournal.com]

http://www.ft.com/intl/cms/s/0/749fafec-ec54-11da-b3e2-0000779e2340.html#axzz2p3ArBdUP


For good reason, economists refer to communication in such a setting as "cheap talk". The fact that communication does not by itself resolve Prisoner's Dilemmas has real-world significance: it is why the parable remains a useful framework for problems such as collusion among firms or international treaties among states, where co-operation that would secure the greatest collective pay-off is difficult to achieve in the face of individual agents' incentives to renege. To overcome the Prisoner's Dilemma requires more than cheap talk: it requires repeated trials or transformed incentives, as Prof Kay suggested.