Беззбройна несила: напередодні

Як видно з коментарів та статистики до вчорашнього допису, серіал "Беззбройна несила" дехто таки читатиме. Отже, можна починати. Однак спочатку треба кілька слів сказати про те, що було напередодні.

Рівно за місяць до дня Д я здав останній екзамен. Це була теоретична механіка. Отримав «задовільно». Зі зрозумілих причин я цим не переймався. До того була вища математика, історія компартії, загальна фізика, інженерна графіка. Всі викладачі поблажливо ставилися до тих, кому до армії, тому ми у зачатку клали повістку – і далі треба було бодай щось написати чи проговорити, щоб отримати своє «добре» або «відмінно». Викладач з теормеху виявився принциповим.

За пару тижнів до відправлення зателефонували з обласної бібліотеки. Я там протягом двох років стояв у черзі на підручник з новогрецької мови. Всі два роки цей підручник тримав ветеран війни, котрому бібліотекарки не наважувалися нічого сказати, бо він же ж кров проливав… Я пішов до бібліотеки просто через цікавість та щоб попрощатися з давньою знайомою бібліотекаркою, котра колись працювала у нашій школі. Саме у відділі літератури іноземними мовами перетнувся і с цим ветераном аматорського мовознавства. «Така трудна мова! Як не старався, нічого не виходить», - скаржився старик. Я так зрозумів, що за два роки він не подолав навіть абетку. Я все ж таки взяв цю книжку, дивно було перегортати сторінки, читати правила та тексти, коли це вже зовсім не має сенсу. Дитяча мрія вивчити цю мову, слухання радіо, розшифровка правил та слів по випадкових текстах та радіопередачах – все це тепер має відійти у минуле, і стати забутим дитячим хобі. Хто знає, якби в цього старика таки забрали цей підручник на два роки раніше, можливо, я б обрав інший шлях у житті.

В середині місяця мені зателефонував старий шкільний друг. Йому наступного дня треба було вирушати до військового училища. «Виходь, попрощаємося. Я ж тебе тепер більше ніколи не побачу», - казав він з властивими йому нотками чорного гумору. Ми побродили містом пам’ятними для нас місцями. Наостанку посиліли на лавочках біля під’їзду нашого іншого друга, третього з нашої ватажки, який вже півроку як служив у війську десь у центральній Росії. Ми сиділи і мовчали. Нарешті я порушив тишу: «Слухай, чому ми мовчимо, нібито на хвилині мовчання». «Ти знаєш»,-  відповів Камрад. – «А в мене саме таке відчуття, нібито він помер». Майбутнє показало, що ніхто не помер, всі пережили.

Окремо хочеться згадати про медкомісії. Чомусь їх було забагато. Крім викликів, коли збирають всіх однолітків з району, ще було й чимало індивідуальних викликів. Особливо запам’ятався молодий психіатр, котрий навмисно провокував пацієнтів, вдаючи, що нібито недочуває або не розуміє, та ставлячи недолугі питання. Ще за рік до призову йому не сподобалися подряпини на моїх руках, котрі я отримав, збираючи фрукти у бабусиному саду. Хоча моє пояснення цілком відповідало характеру цих незначних ушкоджень, він все одне перепитав мене, чи не вживаю я наркотики. Коли я вже, ледве стримуючи себе, вкотре розказав йому, звідки подряпини, він відсунувся від столу, подивився на мене здалека і запитав: «ну якщо це не від того, що колешся, то тоді мабуть в тебе проблеми з координацією»? Отримавши заперечення, він все ж таки поставив якусь помітку в моїй справі, і мене потім ще кілька разів викликали, ретельно придивляючись до моїх рук і ніг. Наркоманія була великою бідою тодішньої Миколаївщини. Офіційно це ніколи не визнавалося, і в результаті збирати первинну інформацію з поля доручали таким психіатрам з медичних комісій при воєнкоматах.

Я з дитинства був хворобливим хлопчиком, до того ж зі сколіозом та іншим менш помітними вадами, і значно відставав від однолітків у фізичному розвитку. У підлітковому віці я почав активно тренуватися і самотужки, і у спортивних секціях і швидко наздогнав інших, а багатьох навіть перегнав. Втім, кістки ж не виправиш, тому я дуже непокоївся, що мене відправлять до «стройбату», де я за два роки навіть автомата не доторкнуся, отже, я ретельно приховував свої недуги, чим дуже був корисним совєцькій медицині, котра для юнаків чоловічої статі мала тільки один діагноз: «Здоров, годен к строевой службе без ограничений». Мене це цілком влаштовувало, але з вишини прожитого залишаються питання. Де ж була совість в тих лікарів, більшість з котрих були жінки, матері, коли вони свідомо не помічали хвороб та вад розвитку? Вони не були військовими докторами, їх викликали до медкомісій з лікарень та поліклінік. Їм ніхто не міг наказувати, та й попри тиск пропагандистів влади, котрій так сильно не вистачало солдатів, що знадобилися навіть студенти першо- другокурсники, вони насправді нічим не ризикували, якби ставили правдиві діагнози.    

На останньому тренуванні у секції дзю-до один зі знайомих, хто вже відслужив, жартівливо запропонував: «А що, давай тобі руку зламаємо, дома залишишся, а там вам може й відстрочку відновлять». Звісно ж, я відмовився від такої пропозиції, хоча, як дізнався вже після повернення, один зі знайомих таки ламав собі то руку, то ногу, поки Горбачов не скасував призов студентів до війська.

У вечір перед від’їздом батьки влаштували так звані «проводи». Коли вже всі розходилися, новий, інститутський старший друг, котрий вже відслужив, потиснув мені руку в дверях і казав: «Ну, щасливо! До скорого! Поки ти був тут, я знав, що моя спина прикрита». Це була дуже висока оцінка. Може, я колись дозрію і напишу про нашу не зовсім мирну діяльність, коли прикривання спини не було метафорою.

Я ще проводив дядьку та тітку до автобусу. Було приємно в останній раз прогулятися тихими літніми вулицями рідного міста. Дома я ще годину помандрував короткими хвилями радіоефіру. Радіо мало для мене тоді не менше значення, ніж тепер інтернет для сучасної молоді, і власне короткохвильові приймачі в армії були забороні, отже, і з цією частиною свого життя доводилося попрощатися на два роки. А потім я пішов спати. Я не з тих, хто страждає на безсоння перед великими змінами.