Беззбройна несила

Я вже написав кілька дописів про події, з яких минуло чверть століття: аварія на Чорнобильській АЕС, історичний передреформений пленум керівництва компартії СРСР, очолюваної Горбачовим. І далі буде. Але двадцять п’ять років минає не тільки з історичних подій у великому світі, але й з подій мого життя. Другого липня виповниться двадцять п’ять років з мого призову до совєцької армії. Совєцька армія, котру офіційна література, кіно, а пропаганда й поготів маркувала лише позитивними ярликами, як то визволительниця, непереможна і легендарна, школа життя, насправді була квінтесенцією найгіршого, що продукувало совєцьке суспільство. От хоча б через це її не варто забувати, аби краще розуміти той соціум, з котрого ми вийшли, не робити помилок, не плекати ілюзій стосовно наявного в нашій країні людського ресурсу. 

Ні, я не згадуватиму щодня кожен свій день з «730 днєй в сапогах» (у моєму випадку їх було 696). Писатму раз-два на місяць, спочатку, може, частіше, а згодом навіть рідше. Буде жорстка чорнуха. Не щоразу. Інколи.

Взагалі, спогади совєцьких чоловіків про армію це таке явище, що заслуговує на окремі психологічні розвідки. Всі знають, що в армії було таке явище, як «дідівщина». Але абсолютна більшість чоловіків розповідають, що їм пощастило, в них такого не було, або було мало. Дійсно, хтось потрапив до сержантської учебки і одразу став сержантом. Сержант в армії був лише цапом відбувайлом для офіцерів та «кришею» для тої самої дідівщини. Сержант сам міг безпосередньо по пиці не одержувати і по пиці не давати, жертвою казармених ритуалів не ставати, сам у них участі не брати, якщо мав бодай якісь залишки характеру, але він не міг не бути свідком та тим, хто був забов`язаний ці неподобства припинити, але не виконав свого обов’язку, навіть навпаки – стояв "на стрьомі" і приховував події та наслідки. Хтось лишався сержантом в учебці, тоді також яка там дідівщина. Та й у військах можна було влаштуватися, наприклад, собаководом, тобто доглядати караульних собак на пару з якимось алкоголіком-прапорщиком, жити з цими собаками далеко від частини, а до своєї роти, куди приписаний, носу не казати.  Декому щастило поїхати на «целіну», тобто у постійне відрядження кудись на господарський об’єкт, збирати картоплю, наприклад, у колгоспі або будувати корівник за домовленістю між військовою частиною та колгоспом про «шефську допомогу» взамін за постачання продуктів. Там ніякої дідівщини, як власне і ніякої армії, цивільні харчі, часом самогонка та секс з перезрілими «вдовицями». А ще були спортивні роти та взводи, військові оркестри... Скільки ж разом особового складу проходило через таке? Кілька відсотків, не більше. А послухати - так геть усі у винятках. Спробуйте на 23 лютого витягти якогось «ветерана» на спогади. Якщо не дати йому зациклитися на «у нас такова мала била», подивитесь, як святковий настрій з нього як рукою зніме… 

В інституті в мене був друг, котрий вже «там» був. Коли вже остаточно стало ясно, що ніяких відтермінувань для студентів, навіть нашого супер-ВПКашного вишу не буде, він якось казав мені: «Ну що ж, там тебе принизять так, як ніколи не принижували, ти навіть так собі і уявити не зможеш». Через кілька місяців я переконався, як він мав рацію. Чого ж тоді дивуватися, що навіть по двадцяти-тридцяти роках опісля, ми чуємо, як кожному з чоловіків пощастило стати винятком, і нечасто чуємо правду. А як, мабуть, важко сказати правду тим, хто не тільки зазнав принижень, а ще й принижував інших сам, коли прийшов його час бути «черпаком» та «дідом»!

Попри всі сучасні тренди ми продовжуємо жити у суспільстві, де домінують чоловіки. Саме чоловіки у віці 40-60 років складають більшість управлінського ресурсу у державних установах, у бізнесі, у науці. Ті, кому зараз 42-45 потрапляють до тої групи, хто пройшов службу в армії, навіть якщо навчався у виші з воєнною кафедрою. Отже, тепер вони передають вплив тих «принижень, як ніколи не принижували» не тільки на своє найближче оточення, але й на все суспільство. Я переконаний, що вкрай низькою якістю українських чоловіків, як людського ресурсу для економіки і управління, ми завдячуємо значною мірою совєцькій армії.

Мені нема чого соромитися з мого армійського минулого. Я нікого не принижував, а власні приниження пережив сам, не «пєрєводя стрєлкі» та впорався з їхніми наслідками. Єдине, що дещо обмежує, так це необхідність дотримуватися анонімності та уникати занадто вже відвертих ідентифікуючих деталей. Отже, почну дещо розповідати, якомога відвертіше, а як зміняться обставини, тоді допишу вже до кінця. Отже, шановні, анонсую серіал (теґ)  «Беззбройна несила».