![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
Кобза і верстат з ЧПУ
Thursday, 16 February 2012 09:06 amНа продовження вчорашньої теми .
Одна серйозна верстатобудівна фірма присилає мені свій промоційний журнал. Хотілося б зацитувати, але я не подолав їхню політику копірайтс, тому про всяк випадок обмежуся переказом. Ідея така, що сучасний складний обробний центр можна використовувати не тільки у важкій промисловості. Наприклад, жив собі чоловік, мав бізнес з виробництва деталей для автовиробника. Раптом – криза, автовиробник відмовляється від замовлень. Здавалося б, кінець. Але чоловік згадує, що в нього є хобі – полювання та спорт, пов’язаний з певним видом традиційної зброї. Починає виробляти цю зброю. Зрештою займає доволі вузьку нішу, але йому достатньо. Інший приклад – людина виробляє деталі для музичних інструментів. Чудовий звук, музики та публіка в екстазі. Третій приклад –деталі для особливих моделей кінообладнання. В результаті вузька ніша спецтоварів для артхаусного кіно.
От це й називається пост-індустріальною економікою. Якщо транслювати це на українські реалії, то в постіндустріальній Україні має вироблятися шароварів, вишиванок, цимбалів, домбр, кобз, вареників з вишнею (додайте більше) у грошовому еквіваленті якщо не більше, то принаймні не менше за сталь, трактори, добрива, палива тощо. Вочевидь досягти цього можна двома шляхами. Перший – знищити все промислове виробництво і довести населення до такого рівня зубожіння, що коли бабуся поміняє власноруч вишиту вишиванку сусіду на відро картоплі, то це вже вплине на квартальний показник ВВП. Другий – побудувати високотехнологічне, економічно вигідне виробництво любих українському серцю предметів та продуктів, забезпечуючи високооплачувані робочі місця і платоспроможний попит.
На жаль, багаторічні дискусії, які я проводжу на цю тему, свідчать, що на підсвідомому рівні значна частина українців давно погодилася з першим сценарієм, а про другий навіть не мислить. За таких умов так сильно нелюбима деякими українцями верства технократів, технарів та управлінців просто не матиме іншого виходу, як займатися виробництвом та організацією виробництв товарів, любих серцю інших народів, або любих українцями, але виготовлених іноземними руками.
І у цьому несвідомому або напівсвідомому просуванні першого сценарію свідомість багатьох щирих українців цілком солідарна з «чужинською» владою, бо для другого сценарію потрібні сприятливі умови для малого і середнього бізнесу, кістяк якого формують професіонали, а власне всі зусилля двадцяти років української незалежності влада спрямовує на те, щоб в Україні не було ніякого бізнесу, крім монополістичного великого, хіба що якісь кіоски з шаурмою та блошині ринки.
Закінчиться це все вишиванками для мас - made in China, і для еліти – made in Italy з цінами, визначеними у відрах картоплі для мас, і умовних одиницях для еліти.
Культура, яка ігнорує власну економіку, годуватиметься з чужих рук.
UPD: http://groben.livejournal.com/185650.html
Одна серйозна верстатобудівна фірма присилає мені свій промоційний журнал. Хотілося б зацитувати, але я не подолав їхню політику копірайтс, тому про всяк випадок обмежуся переказом. Ідея така, що сучасний складний обробний центр можна використовувати не тільки у важкій промисловості. Наприклад, жив собі чоловік, мав бізнес з виробництва деталей для автовиробника. Раптом – криза, автовиробник відмовляється від замовлень. Здавалося б, кінець. Але чоловік згадує, що в нього є хобі – полювання та спорт, пов’язаний з певним видом традиційної зброї. Починає виробляти цю зброю. Зрештою займає доволі вузьку нішу, але йому достатньо. Інший приклад – людина виробляє деталі для музичних інструментів. Чудовий звук, музики та публіка в екстазі. Третій приклад –деталі для особливих моделей кінообладнання. В результаті вузька ніша спецтоварів для артхаусного кіно.
От це й називається пост-індустріальною економікою. Якщо транслювати це на українські реалії, то в постіндустріальній Україні має вироблятися шароварів, вишиванок, цимбалів, домбр, кобз, вареників з вишнею (додайте більше) у грошовому еквіваленті якщо не більше, то принаймні не менше за сталь, трактори, добрива, палива тощо. Вочевидь досягти цього можна двома шляхами. Перший – знищити все промислове виробництво і довести населення до такого рівня зубожіння, що коли бабуся поміняє власноруч вишиту вишиванку сусіду на відро картоплі, то це вже вплине на квартальний показник ВВП. Другий – побудувати високотехнологічне, економічно вигідне виробництво любих українському серцю предметів та продуктів, забезпечуючи високооплачувані робочі місця і платоспроможний попит.
На жаль, багаторічні дискусії, які я проводжу на цю тему, свідчать, що на підсвідомому рівні значна частина українців давно погодилася з першим сценарієм, а про другий навіть не мислить. За таких умов так сильно нелюбима деякими українцями верства технократів, технарів та управлінців просто не матиме іншого виходу, як займатися виробництвом та організацією виробництв товарів, любих серцю інших народів, або любих українцями, але виготовлених іноземними руками.
І у цьому несвідомому або напівсвідомому просуванні першого сценарію свідомість багатьох щирих українців цілком солідарна з «чужинською» владою, бо для другого сценарію потрібні сприятливі умови для малого і середнього бізнесу, кістяк якого формують професіонали, а власне всі зусилля двадцяти років української незалежності влада спрямовує на те, щоб в Україні не було ніякого бізнесу, крім монополістичного великого, хіба що якісь кіоски з шаурмою та блошині ринки.
Закінчиться це все вишиванками для мас - made in China, і для еліти – made in Italy з цінами, визначеними у відрах картоплі для мас, і умовних одиницях для еліти.
Культура, яка ігнорує власну економіку, годуватиметься з чужих рук.
UPD: http://groben.livejournal.com/185650.html
