Як совок комплекси вибивав

На закінчення вчорашньої теми про жінок і не тільки СРСР, додам кілька ремарків.
МШФ dniprovska жартівливо зауважила, що після совітського досвіду напевно вже нічого можна не боятися. Почнемо з цього.

1. Мене почали використовувати для заробітків з бабусиного фруктового саду влітку 1980-го, тобто коли мені було 12 років, і я закінчив 5-й клас. Я й до цього щось там робив, але того літа все вже стало по повній програмі, з тяганням кошиків на базар. В робочі дні мої батьки, звісно, були на роботі, але й у вихідні з’являтися на базарі вони боялися. Батько був членом КПРС, активістом-общєствєнніком. Мама також була активісткою, хоча й безпартійною. На моє зауваження, що я начебто також юний піонер, і торгувати мені якось не того, вони заперечили, що партія цілком підтримує приватний сектор, підкреслює його важливість.. І це було правдою, оскільки у статистиці не приховували, що приватні господарства давали майже сто відсотків фруктів і за три чверті овочів у союзному масштабі. Регулярно проходили якісь науково-практичні конференції з цієї тематики, про що писала преса. Але правдою було й то, що гарячі голови на місцях, особливо з такої догматичної категорії населення, як вчителі, могли й перестаратися і утискати тих, кого бачили на базарах.

Особисто я не торгував, крім випадків, коли бабуся йшла «до вітру», а мене атакували покупці з російських туристів, що робили зупинку у Миколаєві дорогою до морського узбережжя. Я більше виконував роль тяглової сили, а також роль збирача – лазив по височенних деревах, куди доросла людина не мала шансу дістатися. Треба було бачити, як я тяг відра та кошики до трамвайної зупинки, потім - пересадка на інший трамвай. Часто мені допомагали випадкові перехожі донести, скільки їм було по дорозі. Цікаво, що вони думали про мене та моїх батьків…

Врешті-решт мене на базарі таки побачила директорка нашої школи, справжній червоний собака зразку 30-х років. Ясно, що я почув обіцянки розібратися з моїм моральним обліком, що я не гідний звання піонера і т.д. Батьки на мою розповідь ніяк не прореагували, отже, мені залишалося чекати на перше вересня, коли мусила вирішитися моя доля.

Втім, першого вересня на мене чекало велике диво: замість виключити мене з піонерів директорка зробила мене позитивним прикладом, як я допомагаю моїй родині виконувати рішення партії та уряду. Історія дала відповідь на природу цього феномену: готувалася Продовольча програма, яка була затверджена травневим пленумом ЦК КПРС 1982 року, а її засади окреслені 26-м з’їздом КПРС, власне у лютому 1980-го, просто на червень, коли директорка мене побачила з черешнею, до неї ще ці новації не були доведені ідеологічним керівництвом.

Після цього випадку я вже нічого партійно-ідеологічного не боявся, поводився часом зухвало, закінчилося це аудієнцією з «товаришем майором», але й він мене не особливо збентежив, та й часи вже на той момент, коли в органів вже терпець увірвався, змінилися –йшла перебудова-гласність.

2. Френди зауважили про відсутність предметів жіночої гігієни в СРСР. Власне у те ж саме літо 1980-го ці предмети у вигляді паралелепіпеда, розміром з сучасний пакунук "Тампаксу", з вати, загорнутої у марлю і прошитої під дикою назвою «жіночі пачки» почав з’являтися в аптеках міста. За ними завжди стояла величезна черга, а, як тоді говорили, «викидали» цей товар вдень, коли жінки, які працювали купити не мали шансів. Отже, я отримав доручення ці пачки купувати для мами. Взагалі, для підлітка тих часів подібне наближення до жіночого світу не додавало балів у вуличних рейтингах, тому стояти у черзі, що виходила на центральну вулицю, в кварталі від мого двору, це було випробуванням. Та й, взагалі, я доволі дискомфортно почувався у натовпі жінок. Я не дуже розумів тоді призначення цього товару, але помічав, що від згадок про нього в багвтьох чоловіків починалися напади нудоти. Таке якесь дивне тоді було ставлення. Пригадайте, до речі, реакцію плебсу на першу рекламу тампонів та прокладок, що з’явилася ще за часів Горбачова.

Зрештою, я достоявся, отримав кілька пакунків, скільки там давали у руки, і відніс до дому. Відтоді у мене ніколи не було ніяких комплексів, притаманних багатьом совітським чоловікам, як то попросити пачку презервативів або контрацептивів в аптеці, або купувати якийсь "жіночий" товар.

3. Наостанку про зовсім іншу тему. Хочу дати роз’яснення стосовно спогадів про спортивне життя СРСР. Ці спогади викликали різку незгоду у кількох коментаторів, зокрема у maryxmas. Звісно, знайти собі заняття можна було, якщо жив не зовсім вже у маленькому селищі. У нас дорослі люди ходили під вивіску секції з штанги займатися забороненим культуризмом. Приймали не з вулиці, слід було, щоб хтось привів, бо офіційно важка атлетика була спортом досягнень, треба було брати участь у змаганнях міського та обласного рівня, і звідси й віковий ліміт - на той час 30 вважалося вже глибокою старістю. А для такого місцевого спорту слід було мати належну фізичну кондицію. Якщо ти «пенсіонер», просто хочеш займатися для себе, щоб змінити кіло жиру на кіло м'язів, то тоді шукай, хто тебе приведе і за тебе попросить. Так само займалися і боксом, і футболом і т.д. Зовсім же великого рівня блат треба було мати, щоб займатися плаванням. Підкреслюю: у неперспективному зі спортивної точки зору віці, тобто десь вже після інституту. Перевагу мали військові, менти та кагебешники, від яких посадові інструкції вимагали тримати себе у формі. От власне й особливо цінився блат серед таких. Мрія миколаївських чоловіків 80-х – потрапити до закритої секції карате при «Динамо», де займалися менти, кагебешники та по блату різні «вершки суспільства» типу професури місцевих вишів. Отже, спосіб займатися спортом можна було знайти, але не так просто, як прийшов, заплатив і займайся, як зараз. Мій батько знав деяких тренерів, бо наприкінці 60-х, початку 70-х був організатором спортивних змагань по лінії ДОСААФ, але мене ті види спорту (стрільба, картинги, мотоциклетний спорт, мотобол) не цікавили. А виходів на інших не було.

Я, наприклад, як і моя родина, блатом користуватися не вмів і не хотів вчитися, тому для мене зараз більше можливостей і, взагалі, пристойне життя, а тоді – болото і нудьга. І це стосується т.з. "доглянутих жінок" в імпортному взутті та сукнях, пошитих у "своїх" портних. Практикувався і такий підхід: інколи обирали ходити "недоглянутими",немодними і неспортивними, щоб натомість не занурюватися у відбудовування ланцюжків "своїх".