Єнакієвський синдром

Цей пост це підсумок або скоріш висновки з двох інших під тегом "Єнакієвський синдром". Можна вважати спробою соціально-генераційного маніфесту.

1. Я мав можливість поспілкуватися з професійним психотерапевтом з грунтовним науковим вишколом і поставив питання, чому стільки людей не мають таких спогадів, як я, хоча вони в принципі не могли не ставати хоча б свідками, якщо не безпосередніми учасниками тих явищ та подій, які складають мій досвід. Чому так багато людей заперечують, що в радянській школі їх ідеологічно пресували, чому, проїхавши сотні тисяч кілометрів Україною, вони не бачили наслідків ДТП з жертвами на узбіччі в очікуванні труповозки і багато чого подібного. Професійна відповідь дає таке пояснення: увага завжди має налаштування. Як і психологічний самозахист ці налаштування можуть бути такими, щоб не помічати травматичного власній психіці. Це не означає, що це дійсно не фіксується. На психотерапевтичних сеансах таких людей часто прориває як греблю.

Звісно бувають люди яким неабияк щастить, втім, вони не можуть не чути розмов з оточення, якщо це вже не зовсім ізольована секта якась.

2. Як я бачу, стратегією багатьох україномовних родин походженням з села або з невеликих міст (а з україномовних міст тільки Львів можна назвати великим) в останні роки СРСР та у 90-ті було власне створення штучно ізольованого середовища для своїх дітей. Відправ хлопчину на літо до села, і він не вештиметься містом і не побачить багато такого,  з чим з меншою ймовірністю матиме можливість перетнутися, коли його день зайнятий школою, уроками, спортом, репетиторами. Жертовно віддавай все зароблене на підприємстві та ще за сумісництвом на кількох роботах, на ринку, за кордоном або просто забезпеч продуктами з села, ніколи не наголошуй, звідки це все береться і якою ціною, і готова людина, яка росла в 90-х, але геть не знає, що крім найжахливішої кризи 2008-го, була ще чи не найбільш жахлива для українців криза 1998-го.

3. Та частина населення, яка не була вирощена у хай навіть ілюзорно захищеному середовищі, а таких більшість в індустріальних містах Сходу і достатньо багато на Півдні, несуть у собі травматичні переживання, які я за аналогією з вьєтнамським та афганським синдромом тут називаю єнакієвським синдромом. Не тому, що Єнакієво чимсь особливе, а тому що його найбільш відомий громадянин є дуже характерною жертвою суворого червоно-слобідського життя. Ми не були на війні, але нам також важко дається "декомпресія". "Благополучні" мене дратують більше за ворожих тролів, поступаючись хіба що совітській інтелігенції, яку я, може й помилково, але таким є моє переконання, вважаю головним винуватцем у формуванні тих умов, що призвели до єнакієвського синдрому.

4. Травмуючі переживання не залишилися в історії цієї популяції, вони тривають, тільки в іншій формї. Можливо, у менш кровавій, але від цього чи не більш травматичній формі. Невмотивовано вбита людина це все ж таки легше перенести, ніж те, що й вбивць ніхто не покарає, якщо вони мажори, а суддя ще й читатиме вам моралі, при тому, що під дверима суду стоїть його "Каєн", Рендж", "Мустанг" або щось інше того ж рівня. А вони читають мооралі! І судді, і мєнти, і навіть даішники. І вважають себе державними мужами, які приносять велику користь країні, бо знаходять механізми функціонування держави за умов безладу та занепаду.

5.Часто в голівудських фільмах можна побачити таку сцену, коли головного героя питають, звідки він такий крутий та винахідливий, а він відповідає, що, мовляв, виріс на вулиці. Є чудове англійське слово для винахідливих: street smart. Саме компонент "вулиця" тут найбільш культурно характеристичний та визначний. За всі 17 років свого корпоративного досвіду я ще жодного разу не зустрічав європейця (йдеться про low-middle to middle class, non-IT tech industries), який би "виріс на вулиці". Я не вважаю їх гіршими за себе, я просто констатую відмінності, які стають психологічним бар'єром. Я не хочу, щоб вони визначали правила для мене, як я не хочу, щоб вони вчили мене цінностям, які я й без них поділяю, але не хочу брати саме від них. Звісно, я зовсім не хочу, щоб вони мною керували. Тепер я розумію, чому мені так важко завжди давалося виступати на підтримку євроінтеграції. Тепер я це відкидаю, як штучне для мене. Якщо будуть референдуми, я голосуватиму проти вступу України до ЄС.

6. Враховуючи соціальні зміни, можна передбачити, що питома вага у суспільстві "благополучних" зростатиме, а людей мого соціального профілю  меншатиме. Власне моїм собраттям по соціуму варто вже тепер замислитися над своїми перспективами, бо непорозуміння в інтернетних диспутах дуже скоро перетворяться на непорозуміння з колегами та ще гірше - з керівництвом з "благополучних". Слід або займати вищі щаблі ієрархій, щоб мати владний ресурс для самозахисту, або облаштовувати для себе якісь ніши, куди важко протиснутися без нашої згоди. В будь якому разі, ми не повинні стати таким самим посміхвиськом, як колишні старші покоління совітських людей, ті ж самі ветерани, які не могли адаптуватися до змін, а підкинуті їм фальшиві компенсації ("повага" піонерів, мішурні пільги і т.д.) зробили їх легкими цілями для маніпуляцій та цькування. Ми до глибокої старості мусимо підтримувати бойову психологічну, інтелектуальну форму, бажано й фізичну, щоб нові генерації шукали собі простіші об'єкти для маніпуляцій та самоствердження.

В ідеалі суспільство мало б забезпечити людям з єнакієвським синдромом засоби інтеграції, але цього не буде. Для цього потрібне суспільство з вищим інтелектуальним рівнем, більш здатне до емпатії та рефлексії, з сучасною елітою, а цього не буде у період часу, в якому нам доведеться ставати старими та полишати цей світ. Отже, не розслаблятись!