Тим, кого це стосується

Влітку я написав серію дописів під теґом "Єнакієвський синдром". Підсумковий пост тут:
http://kerbasi.livejournal.com/178809.html

На той час я помітив, що мене оточує просто ненормальна кількість людей, які нічго не помічали і не помічають. Відбувалися дурні діалоги штибу:

- Мєнти хапають випадкових людей та катують.
- Ніколи з таким не стикався!

-В СРСР ідеологично тиснули на людей вже зі шкільної лави.
-Та ні, не було такого! Вам не пощастило зі вчителькою або ви просто мало кохалися, тому бачили світ у чорному.

І часом це ніколи-небачення набувало відверто хамського, агресивного характеру. І це як у реалі, так і у соціальних мережах. Я таких хамів назвав русизмом "благополучьниє", і зарахував до своїх потенційних ворогів, які становлять загрозу, особливо у майбутньому, оскільки зростає з часом вірогідність, що люди цих поколінь (здебільшого народжені після середини 70-х, хоча є й старші) складатимуть більшість менеджменту та експертної спільноти, тобто там, де я реалізуюся професійно.

Тоді я й сформулював остаточно свою давню тезу, що українці протягом післявоєнних десятиліть виховували в наступних генераціях по-перше, адаптивні життєві стратегії, по-друге, переконували себе та ближніх задля психологічного самозахисту в своєї ситості, заможності, дбайливому господарюванні при тому, що рівень життя за совка був вкрай низький за світовими стандартами, а вже після набуття незалежності Україна стала найбіднішою країною Європи. Ця стратегія хибна, оскільки голий король, що переконав себе, що на ньому розкішний одяг, не може стати мудрим державним діячем. Населення, що не здатне дивитися реальності в очі, ніколи не погодиться на реформи, і вестиметься на обіцянки "стабільності".

В одній з дискусій я написав коментар:

"Я дотримуюся думки, яку можна на пальцях висловити так: зміни настають, коли більшості набридає жити по-старому.
Хоча тут життя у рази небезпечніше, ніж у розвинених країнах, люди все ще не вичерпали резерв надії, що з ними нічого не трапиться, або знайдеться добра фея, яка витягне. Ніякі реформи згори не допоможуть, і ніякі логічні порівняння з іншими країнами.. Просто середній українець мусить позбавитися почуття безпеки. Вона така ж уявна, як і українське почуття ситості, про яке я рік-два тому писав, втім, завдяки міцно вкоріненій у свідомості ілюзії захищеності та стабільності більшість нікуди не рухається. От щось мусить вже трусанути так, щоб вже всі ілюзії розбилися та пику добряче розбило, при чому не комусь там, а саме більшості. Тоді дуже швидко стануться зміни".

З багатьох записів та дискусій в соціальних мережах я бачу, що таки трусануло! А в багатьох і пики розбиті. Аж млосні сльози ллються з очей, коли читаю войовничі думки вчорашнього ховраха-філантропа "за все добре проти всього поганого мирним шляхом". Вчорашні пацифісти постять інструкції, як виготувати бронежилет, де ховатися під час вуличних боїв, завзято критикують уряд за заклик населення здати зброю. А ще радує, що тепер вже більшість визнає, що в окремий історичний момент, в окремому соціумі на окремій території таки більшість може складатися з поганих людей. Хто прищепив їм їхні погані звички - інше питання, але факт, що більшість погана. А скільки лайна свого часу вилили на тих, хто боровся хоча б позбавленням комфорту клептократів-гедоністів через неполіткоректні кричалки на стадіонах! Нарешті тепер більшість визнає ворога ворогом без вічної відмазки "не всі такі"!

Нарешті! Нарешті "благополучьниє" вічні дітки всемогутніх жертовних батьків та безсмертних лагідних дідусів з бабусями чогось дійсно справжнього злякалися, а декому стало по-справжньому боляче! Ці страх і біль цілющі. Шкода, що хтось платить життям та здоров'ям за прозріння, але такі закони суспільства: одна-дві генерації можуть жити проти здорового глузду і самооманою, але зрештою об'єктивні закони проявлять дію, і заплатять усі. Усі разом: і ховрашково-хом'ячна більшість, і, на жаль, зріла меншість також. Малоприємно, що платити й мені, але якщо суспільство з цього вийде нарешті здатним до усвідомлення себе і своєї перспективи, здатним до планів і дій, здатним цінити фаховість і талант не тоді, коли вони приходять з-за кордону, то я не шкодуватиму.