Про тепловози

2003-го я працював в американській компанії в Україні. Одного дня дехто інтерн в нашому підрозділі в Німеччині знайшов десь в інтернеті в галузевій аналітиці повідомлення, що український уряд планує реконструкцію 3000 локомотивів, в яких трубопровідної арматури, яку ми могли поставити, на 3 мільйони євро, і що уряд наче шукає позичальників. Цей студент так збудився, що відправив цю благу звістку ледве не в усю 50-тисячну адресну книгу корпорації, включно з CEO та Chairman'ом. Ясно, що на мене посипалися питання, мовляв, що ми не так в Україні робимо, що про таке не знаємо. Я був спокійний, бо коли уряд планує виробити щось кратне трьом (30 верстатів с ЧПУ, 300 комбайнів, 3000 локомотивів) це завжди просто балачки. Закон кратності трьом ще ніколи не підводив.

Вдруге ці локомотиви на мене наїхали в 2010, коли їх знайшли та вже навмисно спробували розкотати мене мудрагелі з фірми, яку наша компанія купила. Це вони так боролися за збереження своїх місць при злитті компаній. До мене вони нічого не мали, вони глобально хотіли показати, що всі менеджери по східних країнах та їхнє керівництво - ніщо, прогавлюють шалені можливості і так далі. На жаль, їх готовий був слухати бос мого боса, тому хоча й атаку відбили, осад в нього лишився і до самого кінця в компанії, тобто наступні три роки я мав регулярно глибоко аргументовано, як віртуоз-адвокат в складному процесі, спростовувати різні бздури, що циркулювали в інформполі про бум промислового розвитку України.

Один гормональний кар'єрист з Німеччини, на цей раз не інтерн, тому так просто не відмахатися було, навіть примусив мене супроводжувати його до Дніпра, де він знайшов проект тисячоліття. Якась російська за духом та місцем народження конторка там чергові 300 чи 3000 локомотивів проектувала. Він же здійняв такий кіпеш, що навіть великі боси узгодили неймовірні знижки в таке рекордне для України серійне виробництво. Звісно, я потім мав головний біль пояснювати, чому ніхто не надсилає замовлення, чому потоки фур зі спецарматурою високого тиску не бороздять простори українського степу в пошуках Диво-заводу. Це або 2011-го, або 2012-го - всяку дурню й не запам'ятаєш...

Отже, якщо потрібні локомотиви, слід купувати в серйозних виробників. Ентузіастичні стрибунці вже по інтернетах женуть, мовляв, в нас можуть виробляти в Маріуполі та Кременчуку. Ці люди не розуміють, що в принципі на вантажний вагон можна поставити двигун та якось ззовні відшкурити, щоб він нагадував локомотив. Колись так кучмівський завод виготовив тролейбус. Кілька навіть Києвом їздили, але так давно розсипалися, що їх ніхто не пам'ятає. А ще можна запустити інженерів по всіх звалищах неліквідів та торговцях дешевкою та підробкою, щоб вони там "знайшли аналоги" практично всього, з чого внутрішня начинка локомотиву складається, в тому числі й ту арматуру високого тиску, яку моя колишня компанія продає, і що коштує більше за три копійки. "Таке ж саме, але в десять разів дешевше, тільки відшкурити чи в кислоту кинути - і як новенька, можна в космос відправляти". І коли у вас замовлення на рівні кілька одиниць на рік, може навіть такий вагон, пардон, локомотив викотиться самостійно за ворота. Якщо ж вам потрібні 225, серійних, за одним стандартом вироблених, з однаковою комплектацію, без кулібінщини та майстершульгівщини, то нічого не вийде. Ані зараз, ані ще колись. Ніколи. Промисловість УРСР мертва.