Моя сибіріада: часом гороскопи кажуть правду
Wednesday, 2 December 2009 12:30 pm![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
kerbasiНа 1991-й рік гороскопи радили мені не вирушати у далекі подорожі. Особливо морські подорожі. Довелося таки не послухатись. І ось що з цього вийшло.
Коли ми відстояли на рейді Ніжнеянського порту близько тижня в очікуванні на розвантаження, капітан зрозумів, що план йому вже не виконати. Показник називався тонно-кілометр, тобто якщо в тебе в трюмах 2300 тонн і везеш ти їх на 400 км, це означає, що твій показник 920000 тонно-кілометрів. Таких гібридів простору та ваги треба було напрацювати дуже багато, кілька десятків мільйонів за навігацію. Хтось змирився б, але наш капітан вирішив ризикнути і підчепити ліхтера (несамохідне судно – баржа) з урановою рудою. Хоча йти було через море, прогнози погоди були невтішні, але скільки там йти, всього ділов – годин шістнадцять. З ліхтером виконання плану становилось гарантованим.
Уранову руду вантажили в так званих стаканах. Ця товстостінна металева конструкція дійсно нагадувала стакан з кришкою, типу тих, в яких зараз наливають напої в МакДональдсі. Не знаю, наскільки ефективно ці стакани затримували радіацію, даних не було, та й ніхто не цікавився. Не переймалися й шкіпер з матроскою. Це така команда на ліхтері. Зазвичай, чоловік і жінка, завжди сімейна пара, бо інакше й бути не могло, бо жили вони у маленькому просторі практично всю навігацію, а це п’ять місяців. Навіть, якщо колись хтось і потрапляв як просто колега, то напевно, що десь в середині навігації у сільраді якутського селища на шляху між портами портами швиденько реєстрували шлюб, бо життя нового сибіряка вже починало життєвий шлях у лоні матері.
Інший запис на тему моєї "сибіріади" з глосарієм:
http://kerbasi.livejournal.com/16631.html
Коли ми відстояли на рейді Ніжнеянського порту близько тижня в очікуванні на розвантаження, капітан зрозумів, що план йому вже не виконати. Показник називався тонно-кілометр, тобто якщо в тебе в трюмах 2300 тонн і везеш ти їх на 400 км, це означає, що твій показник 920000 тонно-кілометрів. Таких гібридів простору та ваги треба було напрацювати дуже багато, кілька десятків мільйонів за навігацію. Хтось змирився б, але наш капітан вирішив ризикнути і підчепити ліхтера (несамохідне судно – баржа) з урановою рудою. Хоча йти було через море, прогнози погоди були невтішні, але скільки там йти, всього ділов – годин шістнадцять. З ліхтером виконання плану становилось гарантованим.
Уранову руду вантажили в так званих стаканах. Ця товстостінна металева конструкція дійсно нагадувала стакан з кришкою, типу тих, в яких зараз наливають напої в МакДональдсі. Не знаю, наскільки ефективно ці стакани затримували радіацію, даних не було, та й ніхто не цікавився. Не переймалися й шкіпер з матроскою. Це така команда на ліхтері. Зазвичай, чоловік і жінка, завжди сімейна пара, бо інакше й бути не могло, бо жили вони у маленькому просторі практично всю навігацію, а це п’ять місяців. Навіть, якщо колись хтось і потрапляв як просто колега, то напевно, що десь в середині навігації у сільраді якутського селища на шляху між портами портами швиденько реєстрували шлюб, бо життя нового сибіряка вже починало життєвий шлях у лоні матері.
Нарешті, ми вирушили. Дув сильний вітер, хвилі здіймалися десь балів на 4-5, що для нашого плоскодонного судна «ріка-море» було немало: судно хитало так, що для того, щоб пройтися коридором треба було мати неабияке почуття рівноваги та реакцію.
Вночі, коли радист вже прийняв всі свої радіограми, доповів капітанові про погоду та пішов спати, я окупував його парафію, увімкнув приймач «Шторм-2» та розшукав українську програму Радіо Свобода. Місяць минув з путчу у Москві та призначення референдуму про незалежність України. Я мав невдовзі повернутись в зовсім іншу Україну, не ту котру полишив кілька місяців тому. В Україні ще був вечір, а бортовий час вже наближався до другої ночі. Шторм посилювався. Ще кілька годин і цей морський перехід закінчиться. А ще через кілька тижнів закінчиться і моя сибіріада. Скоріш за все, я вже ніколи не мандруватиму північними ріками та морями, не хитатиме мене шторм, не милуватимусь я полярним сяйвом. Моя нова незалежна батьківщина не матиме тих місць. І це либонь єдине, за чим я сумуватиму.Зненацька мої роздуми перервалися. Судно здригнулося від потужного удару. На мене полетіли якісь зошити та брошурки радиста. Я ледве встиг підхопити приймача з цифровим налаштуванням частоти, котрий стояв на «Штормі-2» і нами ніколи не використовувався. Не встиг я поставити приймача на місце, як судно отримало ще один удар. А через півхвилини ще один. І ще один…
Я спустився трапом і у кают-кампанії побачив моториста Вову. Вова дивився в ілюмінатор з якимось дивним замріяно-щасливим, світлим, відкритим обличчям. З таким виразом обличчя у місіонерських фільмах зображують людей, що стають свідками появи бога та різних божих див..
Вночі, коли радист вже прийняв всі свої радіограми, доповів капітанові про погоду та пішов спати, я окупував його парафію, увімкнув приймач «Шторм-2» та розшукав українську програму Радіо Свобода. Місяць минув з путчу у Москві та призначення референдуму про незалежність України. Я мав невдовзі повернутись в зовсім іншу Україну, не ту котру полишив кілька місяців тому. В Україні ще був вечір, а бортовий час вже наближався до другої ночі. Шторм посилювався. Ще кілька годин і цей морський перехід закінчиться. А ще через кілька тижнів закінчиться і моя сибіріада. Скоріш за все, я вже ніколи не мандруватиму північними ріками та морями, не хитатиме мене шторм, не милуватимусь я полярним сяйвом. Моя нова незалежна батьківщина не матиме тих місць. І це либонь єдине, за чим я сумуватиму.Зненацька мої роздуми перервалися. Судно здригнулося від потужного удару. На мене полетіли якісь зошити та брошурки радиста. Я ледве встиг підхопити приймача з цифровим налаштуванням частоти, котрий стояв на «Штормі-2» і нами ніколи не використовувався. Не встиг я поставити приймача на місце, як судно отримало ще один удар. А через півхвилини ще один. І ще один…
Я спустився трапом і у кают-кампанії побачив моториста Вову. Вова дивився в ілюмінатор з якимось дивним замріяно-щасливим, світлим, відкритим обличчям. З таким виразом обличчя у місіонерських фільмах зображують людей, що стають свідками появи бога та різних божих див..
- Вовчику, що діється? – запитав я.
- Як що? Не бачиш? Таран! Стєнобітноє орудіє! Крєпость вот-вот падьот!
- Тобто?
- Може, я потону тут, - продовжував, не чуючи мене Вова, - але я помру щасливим, що бог цю наволоч покарав!
Йшлося про капітана. Всі знали, що моторист Вова і капітан взаємно ненавидять один одного. Лише те, що ходити разом доводиться протягом лише однієї навігації, а заміна моториста в середині навігації - великий клопіт, утримувало їх обох разом на судні.
Але зараз мене їх конфлікт цікавив найменше всього. Я вийшов на палубу. Те, що я там побачив, дійсно схоже було на кадри з фільму про штурм корабля тараном і абордажем. На борт судна насувався ліхтер. Наносив удар. Відходив на десяток-два метрів, насувався знов. Удар… Відхід… Наближення… Удар…
Коли ми вийшли з порту, порівняно з нашим судном ліхтер здавався маленьким, як іграшкова вантажівочка, котру на мотузочці тягне хлопець. Але підсилений неймовірною потугою штормового моря, він зминав метал, як картон. Пару разів, хвилі підіймали його на гребень, і здавалося, що він стає навіть більшим за нас. Після такого підйому він вдарив нас, як професійний боксер, вкладаючи в удар усю свою вагу. З кожним ударом пілерс, що утримував другу палубу згинався на кілька сантиметрів. Вже видно було, що починаються деформації на другій палубі, саме у районі моєї каюти.
На носу ліхтера стояв шкіпер. Виразу його обличчя не було видно, і здавалося, що це він спрямовує свій таран на нас. Якби не знати, що ліхтер не має двигуна та не пересувається сам, то можна було б подумати, що ми зазнали нападу піратів. За цим видовищем спостерігали капітан, стармех і вахтовий моторист. На містку за штурвалом, мабуть, стояв другий помічник. Виявилось, що штормові хвилі поступово наблизили ліхтер, який ми тягли на буксирі, до нашої корми. Буксирувальний трос провис, і його намотало на гребний гвинт. Гвинт поступово підтяг його ще ближче, а хвилі розвернули його носом під кутом до нашого борту. Позиція для тарану була готова.
Рішення знайшлось швидко. Ми знаходились біля порту Тіксі. Його недосяжні для нас вогні сяяли неподалік, в кількох милях від нас. Здавалося, так близько, але в штормових арктичних водах можна було й не мріяти про порятунок на шлюпках. Втім, нам пощастило. З Тіксі як раз вийшло інше вантажне судно. Його капітан погодився пришвартувати ліхтер собі до борту, та відбуксирувати до Тіксі. Ця операція, на щастя, пройшла досить швидко. Але на одному гребному гвинті замість кількох годин ми йшли штормовим морем три доби. А потім ще ледве не два тижні йшли Леною до порту.
Запаси продуктів не були розраховані на такий перехід та швидко вибігли. Залишилися тільки морожений баран, цибуля та рис. Це все, що ми могли купити на плавучому магазині, бо більше нічого не було. Я вже й не пам’ятаю, через які міркування я його закупив (я був відповідальним за закупівлі), бо команда одностайно відмовилась від страв з баранини. А цибулю ми називали сибірськими яблуками та власне як яблука і їли задля вітамінної підтримки організму в умовах далекої півночі. Взагалі, сніданок, обід та вечеря протягом того переходу виглядали однаково: на столі стоять тарілки с рисом, политим смердючою підливкою з баранини та дрібними шматочками м’яса. А в середині стола стоїть велика миска з почищеною цибулею. Днів десять так протримались, а потім нас «отоварили» в якомусь якутському селищі. Для цього капітан ходив до селищної ради та співав там пісень про те, як завдяки річковикам переживає Якутія довгу, темну, холодну зиму. Економіка ще не була ринковою, отже місцева крамниця видала нам провіант фактично, відібравши його від місцевих жителів.
- Як що? Не бачиш? Таран! Стєнобітноє орудіє! Крєпость вот-вот падьот!
- Тобто?
- Може, я потону тут, - продовжував, не чуючи мене Вова, - але я помру щасливим, що бог цю наволоч покарав!
Йшлося про капітана. Всі знали, що моторист Вова і капітан взаємно ненавидять один одного. Лише те, що ходити разом доводиться протягом лише однієї навігації, а заміна моториста в середині навігації - великий клопіт, утримувало їх обох разом на судні.
Але зараз мене їх конфлікт цікавив найменше всього. Я вийшов на палубу. Те, що я там побачив, дійсно схоже було на кадри з фільму про штурм корабля тараном і абордажем. На борт судна насувався ліхтер. Наносив удар. Відходив на десяток-два метрів, насувався знов. Удар… Відхід… Наближення… Удар…
Коли ми вийшли з порту, порівняно з нашим судном ліхтер здавався маленьким, як іграшкова вантажівочка, котру на мотузочці тягне хлопець. Але підсилений неймовірною потугою штормового моря, він зминав метал, як картон. Пару разів, хвилі підіймали його на гребень, і здавалося, що він стає навіть більшим за нас. Після такого підйому він вдарив нас, як професійний боксер, вкладаючи в удар усю свою вагу. З кожним ударом пілерс, що утримував другу палубу згинався на кілька сантиметрів. Вже видно було, що починаються деформації на другій палубі, саме у районі моєї каюти.
На носу ліхтера стояв шкіпер. Виразу його обличчя не було видно, і здавалося, що це він спрямовує свій таран на нас. Якби не знати, що ліхтер не має двигуна та не пересувається сам, то можна було б подумати, що ми зазнали нападу піратів. За цим видовищем спостерігали капітан, стармех і вахтовий моторист. На містку за штурвалом, мабуть, стояв другий помічник. Виявилось, що штормові хвилі поступово наблизили ліхтер, який ми тягли на буксирі, до нашої корми. Буксирувальний трос провис, і його намотало на гребний гвинт. Гвинт поступово підтяг його ще ближче, а хвилі розвернули його носом під кутом до нашого борту. Позиція для тарану була готова.
Рішення знайшлось швидко. Ми знаходились біля порту Тіксі. Його недосяжні для нас вогні сяяли неподалік, в кількох милях від нас. Здавалося, так близько, але в штормових арктичних водах можна було й не мріяти про порятунок на шлюпках. Втім, нам пощастило. З Тіксі як раз вийшло інше вантажне судно. Його капітан погодився пришвартувати ліхтер собі до борту, та відбуксирувати до Тіксі. Ця операція, на щастя, пройшла досить швидко. Але на одному гребному гвинті замість кількох годин ми йшли штормовим морем три доби. А потім ще ледве не два тижні йшли Леною до порту.
Запаси продуктів не були розраховані на такий перехід та швидко вибігли. Залишилися тільки морожений баран, цибуля та рис. Це все, що ми могли купити на плавучому магазині, бо більше нічого не було. Я вже й не пам’ятаю, через які міркування я його закупив (я був відповідальним за закупівлі), бо команда одностайно відмовилась від страв з баранини. А цибулю ми називали сибірськими яблуками та власне як яблука і їли задля вітамінної підтримки організму в умовах далекої півночі. Взагалі, сніданок, обід та вечеря протягом того переходу виглядали однаково: на столі стоять тарілки с рисом, политим смердючою підливкою з баранини та дрібними шматочками м’яса. А в середині стола стоїть велика миска з почищеною цибулею. Днів десять так протримались, а потім нас «отоварили» в якомусь якутському селищі. Для цього капітан ходив до селищної ради та співав там пісень про те, як завдяки річковикам переживає Якутія довгу, темну, холодну зиму. Економіка ще не була ринковою, отже місцева крамниця видала нам провіант фактично, відібравши його від місцевих жителів.
Інший запис на тему моєї "сибіріади" з глосарієм:
http://kerbasi.livejournal.com/16631.html
![[identity profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/openid.png){kind=small}
no subject
Date: Wednesday, 2 December 2009 02:21 pm (UTC))
no subject
Date: Wednesday, 2 December 2009 02:32 pm (UTC)no subject
Date: Wednesday, 2 December 2009 03:46 pm (UTC)no subject
Date: Tuesday, 8 December 2009 11:52 am (UTC)