Моя сибіріада: далекий зв'язок

[kerbasi]

Нарешті наше судно прийшло до місця постійної стоянки. Зима на півночі настає рано і зненацька. Наше судно випередило зиму. Ми не вмерзли у кригу. На базу ми прийшли у чарівний вечір. Сонце сідало, було достатньо тепло. На швартовку я вийшов у помаранчевому рятівному жилеті, одягненому на футболку. За двадцять хвилин за ілюмінатором лютувала завірюха.

 

Ми з радистом сидімо в радіорубці. Ми збираємося зв’язатись з нашими однокашниками на іншому судні. Виходити в ефір з приватних потреб – це порушення. За це в радиста можуть бути неприємності, але чомусь йому дуже важливо знати, чи поїде він з навігації разом зі своїм другом. Та й хто зважає на неприємності, коли дома вже лежить повістка до воєнкомату? Отже, радистові  майбутнім перейматися нема сенсу. Ну якщо так, то я також скористаюся можливістю і порозмовляю зі своїм приятелем.

и не вмикаємо світла. Нам світять шкали настроювання приймача та радіостанції. Це найприємніше, найм’якіше, найромантичніше світло, яке я колись бачив. Якби хтось відкрив ресторан з радіо-антуражем, де б світильники були б у вигляді шкал та ламп, я залишав би там багацько грошенят.

ерез шурхіт ефіру прориваються розмови російською мовою. Радист припиняє крутити верньєр. Ми чуємо розмови між членами команди совєцького торгівельного судна і їхніми дружинами

- nbsp;       Прівєт, кіска! Ну как ти?

- nbsp;       Та нармальна. Я всє дєрєвянниє, шо ти получіл обміняла на зєльониє.

- nbsp;       Как там наш синуля?

- nbsp;       армальна. А всє зєльониє у мєня в таварє.

- nbsp;       А с мамай давно відєлась?

- nbsp;       Нєдєлю назад. Всьо нормальна. Ти таво, шо прошлий раз больше нє прівозі. Плоха ідьот. Прівазі то, шо позапрошлий раз. На том падйом бил то шо нада...

сі інші розмови за таким самим сценарієм. Тільки інколи американські грошові знаки називають капустою. Капуста!  “И любовь наша сохранится чистой, как пламя… Она не превратится в кухонный очаг, на котором варят капусту к семейному обеду”…- казав герой Е.М. Ремарка в “Тріумфальній арці”.

еред моїх родичів і іхніх знайомих було багато моряків. Військових моряків. Я з пелюшок чув, як на свята після чарочки чоловіки та їхні жінки єдиним хором співали:

ldquo;Прощай, любимый город,

Уходим завтра в море.

И ранней   порой

Мелькнет за кормой

Знакомый платок голубой»

кби в них запитати про капусту, вони вказили б на город. А дехто неподалік капусту іншу варить...

и мовчимо. Ми підслуховуємо чужі приватні розмови. Це некрасиво. Втім, я вже й нічого не чую. Мені достатньо. Мені достатньо для хвилі роздумів про мене, моє майбутнє, минуле і теперішнє. Я – син інженерів. Інженер – це жебрак. Такі батьки не котируються. Притомні батьки свою доньку за сина інженерів не віддадуть. Особливо, якщо син – також невдовзі стане інженером. Час вже кооперативно-бізнесовий. Може, батьки вже й не відіграють такої ролі. Може син сам своїм розумом “прістроітся в жизні”. Але мої життєві здобутки наразі не те, що можна пред’явити. Мене вже міняли на життєвий комфорт. Приємного мало. Це ледве не закінчилось вильотом з інституту. Більшість моїх друзів достатньо мудрі, щоб не наражатись. В них або просто нікого не має, або є якась “развєдьоночка”, як каже один, щоб сперма у вухах не кипіла. Я пішов другим шляхом. Моя навіть мені пише листи сюди, до Сибіру. “Чому твої листи такі холодні?, - питає в останньому. А якими вони мають бути? Листи до людини, що колись також поміняла кохання на комфорт, а тепер добирає втрачене? Листи на адресу матері, щоб не перехопив чоловік, з котрим вони вже кілька років у стані вялотекучого шлюборозлучного процесу з розділом квартири, з міліцією і фальшивими свідками

– небезпечна суміш ідеалізму і цинізму. Небезпечна для себе і для оточуючих. Якщо не буде змін, я вибухну. Ой, як я вибухну! Я не буду жебраком! І не буду я заробляти “капусту” для таких, як ті, з ефіру... І вибухну не тільки я, а ледве не усе моє покоління.

ле зміни вже насувалися. Через кілька місяців моя зла енергія почне мирно крутити колеса щойно впровадженої ринкової економіки.

адист мабуть також занурився у сумні думи. В нього є дівчина. І є повістка до воєнкомату. Звісно ж, дівчина збирається чекати два чи три роки... Спочатку всі так кажуть...

аптом він ніби прокидається:

- nbsp;       Ну їх на… - і швидко знаходить потрібну частоту.

орозмовляти по-людськи не вдається. Сигнал дуже слабкий, від зв’язку залишається, як кажуть фахівці, “прізнакі”, тобто просто якийсь шурхіт замість голосу. Але ми все ж таки дізнаємось, що їхнє судно ще на Вітімі. Я розгортаю велику мапу СРСР, котру ми купили ще на початку навігації в книгарні в якомусь якутському селі, щоб принаймні уявляти собі, де ми знаходимось. Це шкільна мапа з адміністративним поділом, але також і з деякими природно-географічними позначками. Мапи річковиків для нас не мали користі. Вони походили на кольорові альбоми з зображенням шматочків річища з позначеними там мілинами, створними знаками, буйками та річковими перекатами з дивними іменами як Перекат Собачі Норки. Повної картини регіону вони не давали

На мапі рожева Росія лежить на різнокольорових клаптиках. Клаптики один за одним проголошують незалежність. Мені кортить узяти фломастер та навести кордон УРСР, як державний, а не між союзними республіками. Я роздивляюсь мапу на сході, там, де сині жилки річок прокарбовують тіло рожевого гіганта. Далеко! Їм до нас йти тиждень чи навіть більше. І якби не застрягли в кризі! А ми вже за три дні будемо вільні. Отже, побачимося вже на батьківщині

- nbsp;       Ну я піду. Ти ще залишишся? – питає радист.

- nbsp;       Так, посиджу ще. Завтра віддам тобі ключ.

- nbsp;       Так, не забудь. Завтра зачищаємось.

оді ще не було анти-терористичних операцій, і під словом “зачистка” ми розуміли консервацію судна для зимової стоянки. Отже, це мій останній вечір зі “Штормом-2”.

Ми бажаємо один одному доброї ночі. Радист на диво чемний хлопець, як для так званих “автономних” чоловічих колективів

Я одягаю головні телефони і починаю бродити частотами і діапазонами. Щось дуже серйозно зачитують китайці, весело цвенькають майже дитячими голосами японці, греки передають “прос осус пу таксідевун сто індіко океано” (для тих, хто в Індійському океані). Прикольно! Я цю передачу з дитинства слухав у себе дома. Для мене грецьке радіо рідне як радіоточка для пенсіонера, бо його в нас було чути практично двадцять чотири години на добу. Я їхніх естрадних зірок знаю краще за совєцьких. Точніше, совєцьких взагалі не знаю, крім тих, хто вліз в мозок через гучні динаміки в зонах відпочинку та під час “масових народних гулянь” на офіціозні свята. Ніхто ніколи на “Голосі Греції” не здогадається, що їхня передача для моряків в Індійському океані знайшла слухача на сибірській річці Лені

Йду далі, тепер по радіоаматорських діапазонах. Американка веде розмову з французом. Він скаржиться, що йому зимно (Ха-ха! Його б сюди!), а вона – на те, що їй жарко, а ще чомусь вона не може увімкнути кондиціонера. Колись я відмовився йти займатись до радіоклубу через те, що нашим радіоаматорам заборонялись приватні розмови у ефірі. Дозволяли тільки обмін формульною мовою про умови радіоприйому та інші технічні деталі. Але ж тепер і у нас свобода

Нове життя вже не газетний штамп. Воно вже практично реальність. Ось тільки повернутись додому, закінчити цей клятий інститут і знайти себе. Я все ще змушений ходити з заліковою книжкою по підпис від всіляких вилупків, що не знають ніякого життя, крім їхніх кафедр, куди вони потрапили через те, що туди колись вже потрапили їхні батьки, родичі та знайомі батьків та родичів. Мені викладають дідусі та сини, а онуки вже вчаться на молодших курсах і отримують грамоти за студентську «наукову роботу». Через кілька років викладатимуть вже по три покоління кафедральних кланів

Більшість з найпаскудніших викладачів, лише на кілька років старші за мене. Їм пощастило народитись перед самою демографічною ямою. Вони проскочили. Їх держава не змусила віддати два роки, щоб заповнити казарми, вони встигли досить непогано облаштувати своє життя, а зараз висмоктують залишки державних коштів через нібито замовлені державою фіктивні науково-дослідницькі теми, розпродають колективні розробки заїжджим китайцям, у котрих вже достатньо грошей на комп’ютери, але ще недостатньо наробіток фахівців. Ми ще не звикли до іноземців. Перед ними дрижчать колінки навіть у найнабундюченіших великих цабе. Китайці ще не мають репутації майстрів підробленої дешевки. Про китайців розповідають з захопленням. В якомусь провінційному політехнічному інституті, куди когось «кафедральних»  китайці звозили взамін за дармові розробки, вже є комп’ютерні мережі. А в нас ще ДВК та Іскри

Я ненавиджу інститутську шелупонь, я вже давно переріс їх, але мені ще треба рік до них відходити, позбирати підписи до залікової книжки. Треба просто перетерпіти, дочекатися захисту диплому, як колись дочекався у війську звільнення у запас. nbsp; А потім я відчиню двері у майбутнє і попрямую в жадану далечінь, не озираючись назад. Я ж вихована людина, знаю, що плювати це дурний тон. А як озирнусь, то точно не втримаюсь...

Я вимикаю “Шторм-2”, збираю свої зошити з частотами радіостанцій, нотатками, міні-словничками різними мовами з різних радіопередач. Я згадую, як я транслював Радіо Свобода по каютах під час путчу, коли стармех мріяв здати мене владі при першому ж заході до порту, радист вдавав, що зле почувається, а капітан зайняв позицію ні нашим, ні вашим... Я гладжу приймач, як живу істоту. Прощай, друже! Дякую тобі! Ми - перемогли. Виходжу, зачиняю двері, замикаю на ключ і прямую до своєї каюти. nbsp;

Продовження. Попередні записи під тегами. Далі буде.