Усихающєє дєрєво

[kerbasi]

Про українського письменника з великим минулим, про його твір з, м'яко кажучи, абсурдними цінностями, про його релігію. Про армію, виховання чоловіків, армійську "йогу", пі-ар френда etc. 


Читаю у Кур’єрі Кривбасу (листопад-грудень 2009) роман Василя Рубана «Любиш – не любиш». Василь Рубан – особа відома. Свого часу ледве не став головою спілки письменників України, там якісь інтриги плелись навколо виборів, а пан Рубан їх викривав. Про це є кілька матеріалів в інтернеті, я з них нічого не зрозумів, бо далекий від письменницької кухні, але зрозумів, що пан Рубан особа активна, хоч і не молода, і достатньо відома. А ще в інтернеті я дізнався, що він більше по віршах. І мені його вірші сподобалися, хоча я не великий шанувальник поезії, тому мій погляд чисто ділетантський. Василь Рубан за часів СРСР займався правозахисною, національно-орієнтованою діяльністю, за що відсидів у совєцьких таборах. З інтернету можна довідатись і ще про іншу цікавинку: пан Рубан займається створенням нової релігії, котра базується на дохристиянських віруваннях населення території, на котрій ми зараз живемо. Власне у романі головні герої і обмінюються якимись фрагментарними ваідомостями про пра-богів українців, і з цього далі, ходом оповідки має щось розвинутись. Наразі надрукована лише перша частина роману.

Я не збираюсь писати рецензію чи відгук, аналізувати мовні та художні особливості. Хай цим займаються літературні критики. Я також не піддаватиму аналізу релігію, створену паном Рубаном, хоча свого часу досить глибоко занурювався у релігієзнатво, тобто маю достатню підготовку, щоб сформулювати компетентну думку. Будь-яка релігія досконала для тих, хто її сповідує, і недосконала для тих, хто її не сповідує. І нема чого тут списи ламати.

Я, як завжди, пишу за життя. За життя людини, суспільства і держави.

Ось читаємо у романі такий фрагмент:

"Армія – це школа змужіння, ствердження певності в собі серед однолітків. Це впорядкування агресивних інстинктів у ту пору, коли юнак стає неслухняним у сім’ї. Не всі мають здібності і охоту поступать вчитись, і від незнання, де себе подіти в той час, коли всі інші в армії, вони ризикують впасти в пиятику, злодійство, наркоманію чи розпусту. Якби прояви так званих нестатутних стосунків (дідівщини) звести до мінімуму, то батьки віддавали б дітей служити в армію охоче, і ще бажано б кожному, хто служить, набувати корисної цивільної професії, для цього вільного часу там вистачає. Взагалі, якщо з дідівщини зняти елемент знущання і жорстокості, що неусвідомлено переходить у деяких випадках в садизм, то вона була б навіть необхідною для навчання покори маминих синків. Адже член суспільства повинен знати не лише про волю, а й про покору. Ті ж, хто не служив, вважають, що дізнатися про армію можна із книжок, не побувавши там, але це не так".

Ну, по-перше, не знаю як там у селі на Київщині, звідки пише автор, а у нас на півдні юнаки ставали неслухняними раніше, ніж їм виповнювалось 18 років. До армії йшли ті, кого не посадили на «малолєтку» років з 14-ти.

По-друге, я не побачив за свої два роки в армії ніякої корисної цивільної професії, котрої там можна було б навчитися. До того ж більшість робочої або сільської молоді туди у 18 років прибуває вже з цивільною професією. Можливо, водії мають шанс отримати категорію Е, а решті – нічого корисного там не знайти. Армія не лікнеп і не ПТУ.

Але все це не головне. А головне у тому, що виникає питання, який такий армійський «дембель» наспівав під самогоночку автору про дідівщину, як науку покори? В армії діє принцип єдіноначалія. Дідівщина була б необхідною?

У солдата є один командир, і є порядок, кого слухати, кого ні. «Діди», «черпаки», «дембеля» - це все неформальні групи солдат в залежності від сроку, що вони вже відбули у війську. І практикуючи дідівщину ці неформальні групи узурпують владу від командирів формальних. За умов дідівщини сержант має вагу лише, якщо він вже прослужив хоча б рік, і те - він командує тими, хто його молодше, а з «дідами» домовляється. У цьому полягають казарменні «панятія», котрим вчать новоприбулих у першу казарменну ніч:сержант – просто солдат, слухай «дєдушку», а не командира. Не слухай навіть офіцера, бо він піде додому зі своєю бабою трахаться, а тобі, молодий, з нами тут у казармі ночувати, і від нас залежить, чи спатимеш ти, чи для тебе знайдеться тренування. Дідівщина – це злочинне порушення арміської дисципліни, це злочин проти однієї з наріжних державних інституцій, проти самої держави. Вміння підкорятись важливе, як і знання межі своїх можливостей та очікувань. Але не будь-якою ціною. «Служить би рад, прислуживаться тошно» - казав класик вустами свого героя. Невже це ще комусь потрібно пояснювати? Особливо, письменнику зрілого віку… Та ще й тому, хто створює релігію!

Я – мілітарист. Мій рід – військові. Серед предків не прості вояки, а ті, хто створював збройні сили, червону армію. Я армію (не реальну, а таке, якою вона мала б бути) розумію і люблю. В нормальному суспільстві там була б моя кар’єра. Але я не вважаю армію СРСР та сучасної України корисним виховательським досвідом для юнаків. Чоловіків з них загартовувати повинні командири. Для цього є засоби: відповідальність за виконання важливих завдань, бойова підготовка, фізична підготовка, а не знущання шмаркачів, котрі лише на півроку-рік старші за молодого у казармі після отбою, коли офіцери пішли до дому, а черговий по частині вдає, що нічого не бачить і нічого не розуміє.

Ось зайдіть по цьому посиланню:
http://www.yogajournal.com/poses/493

Це уткасана – йогівська поза. А тепер уявіть собі, що треба витягнути руки перед собою, узяти у руки подушку і тримати, поки старослужащім не набридне. А коли починаєш опускати руки, знесилений, то тебе б’ють по ребрах, по печінці, по нирках. Спочатку «по приколу», ніби імітуючи, а згодом збуджуються і вже метелять, поки не впадеш. А потім підіймають, кажучи «попрісєдай, землячок, продишись», а потім знов ставлять у цю «асану» і продовжують. Називається ця «асана» по-армійськи «усихающєє дєрєво». А як зоходить черговий офіцер, всі швиденько по койках розбігаються, а офіцер нібито не розуміє, що відбувається і ще наїжджає, чого, мовляв, тут по казармі з подушкою бігаєш, де твоя койка, блін, погано, сержанти, молодь виховуєте, щоб зранку йому «довбачку» в руки, та щоб до сніданку на плацу кригу віддовбав, а як не впорається, то щоб у вільний час продовжував.

Це була буденність, повсякденність війська, баюсь, вона залишається такою і зараз. Загартовує характер марш-кидок, полоса препон, а не «усихающеє дєрєво». Саме через такі «усихающіє дерева»  проходить чоловіче населення, а не через школу мужності. Просто більшість мають фальшиве почуття гідності та бояться про це вголос розповідати. І на відміну від Росії чомусь у нас не поширена громадська діяльність солдатських матерів.

Втім повернемось до пана Рубана та його творчості. Він сам служив, наскільки я зрозумів, сержантом, у 60-ті роки, коли ще на суходолі служили три роки. Приблизно тоді ж, коли й мій батько. Тоді дідівщини ще не було. Кажуть, що вона виникла, саме коли скоротили термін служби на рік та в одній казармі опинились ті, коми відбувати три роки, і кому два роки. Гаразд, він знав іншу армію. Але чи кращу? Герой роману, в армії у званні сержанту, ходить в самоволки, вживає алкоголь, кохається з офіцерською дружиною. І це така дисципліна, заради котрої треба юнаків туди віддавати? Щоб навчились брехати, навчились хитрощам, як збігати зі служби, як брати участь у подружній зраді, як випивати, коли це заборонено та морально неприпустимо? Так, пане Василю? Отже, те, що написав автор – це нещира, безглузда, аморальна нісенітниця. Тому не вірю я автору, не вірю його героям, і ще менш повірю я в те, що авторська релігія беде чимсь корисним. На жаль, така наша реальність: як про духовність та релігійність, то або козак з ногайкою, або армійський дід з «усихающим» деревом.

Наостанку раджу почитати допус френда практично на ту ж тему:
 http://superknyga.livejournal.com/127691.html