Pro nihilo

Коли доводиться обговорювати з іноземними колегами наші проекти, завжди смішно, як вони з кількох спроб вимовляють назву міста Дніпропетровськ. Один навіть скоротив його до просто Дніпро. Треба було бачити його обличчя, коли в його полі зору з’явилася ще одна назва – Дніпродзержинськ. Та й для нас, україно-російськомовних це не проста комбінація фонем. Цікаво, які варіанти трапляються у дітей-дніпродзержинчан?

Мені довелося пожити у Дніпродзержинську три з гаком місяці у 1986 році. Якщо слово “пожити” тут є доречним. Чи живе в’язень у місті, де розташовано його в’язницю? Втім, у мене все було не так драматично. Совєцька батьківщина відправила мене туди не до в’язниці, а до армійської “учебки”. Отже мої спогади про місто спогадами про місто можна назвати досить умовно, хоча вдається ж археологам з кількох черепків реконструювати зниклу цивілізацію.

Учебка розташовувалась у мальовничому районі приватної забудови: типові українські приміські будиночки з білої цегли з цегляними або металевими парканами, завжди зеленими воротами. За парканами фруктові сади. Просто рай на землі! Фруктові дерева росли навіть на території військової частини.

Одного вечора нас повели на стрільби. Був приємний український літній вечір. Тир знаходився у дальньому закутку військової частини. За бетонним парканом у хрущовці знаходився ресторан, бо чутно було музику і голоси. “А у лілі-ліліпутіка ручкі тонше прутіка”. Можливо ж було колись у пролетарському місті відпочивати людям без “Владімірскава централа”! І якось жили ж, навіть ностальгують зараз.

Тепер про заводи. Одного дня нас повезли кудись до центру створювати масовість на якійсь урочистій події. Їхали трамваєм повз великий завод. Мабуть, коксохім. Я навіть гадки не мав, що може десь бути стільки труб з різнобарвним димом: чорний, білий, червоний, жовтий, помаранчевий, гірчичний, брунатний, сірий.

А десь дуже близько від нашої частини знаходився “Азот”. Його величезні сріблясті колони домінували романтичним українським краєвидом біленьких хатинок, вишневих садочків. Вранці було легко прокидатись, бо повітря заповнював освіжаючий запах аміаку. Дещо неприємно було по вечорах, коли околиці наповнювались смородом протухлих яєць. Місцеві з цивільних службовців розповідали, що колись навіть у дитячих садках сиділи в протигазах.

Втім, то був рік Чорнобиля, отже хімія здавалась легким парфумом порівняно з не передбачуваними наслідками мирного атому.

Мої батьки з ностальгійними придихами частенько згадували, як у їхні дитячі роки морозиво і солодку газовану воду продавали у кіосках, де продавець вручну набивала морозиво до вафельного стаканчику чи затискувала його між двома вафельними коржиками, також вручну наливали газовану воду з балонів. У нашому місті з самого мого дитинства вода була тільки а автоматах або пляшках, а морозиво – упаковане в холодильних вітринах або пересувних морозилках. В Дніпродзержинську побачив те, що згадували мої батьки.

Окремих слів потребує дніпродзержинський трамвай. Місцями колії прокладені як показують у деяких зарубіжних фільмах, коли обов’язково трапиться катастрофа з поїздом – просто паралельно крутому ухилу, де далеко внизу чадить велике підприємство, обнесене бетонною огорожею. На жаль, у 1996-му трагедія сталася не на екрані, а у житті.
Восени 1986 курс навчання закінчився і мене перерозподілили на службу за полярним колом. Відтоді я так і не побував у Дніпродзержинську. Тільки одного разу проїжджав через місто “Автолюксом”. Автобус йшов десь по тому ж району, де знаходилась наша учебка, але я її не побачив. Може її вже й нема. Колони “Азоту” вже не такі сяючі сріблясті, місцями їх поїла іржа.

Таким постало переді мною двадцять три роки тому це українське місто східної України: місто вишень, яблунь, абрикос, "ретро"-морозива і газировки, екстремального "гірського" трамваю, труб з різнокольоровими димами і повітря, наповненого запахами індустріальних газів, що протягом доби змінюють один одного.