Моя сибіріада: прибуття

[kerbasi]

Продовження спогадів про мандри Сибіром. Попередні дописи під відповідним теґом.

Дивне судно з водометним двигуном, схоже на занурений по самі вікна у коричневі води сибірської ріки трамвай, доставило нас до селища. Десь тут має бути розташована ремонтно-експлуатаційна база флоту – місце нашого призначення. Селище виглядало типово, як будь-яке інше селище на схід від Уралу: дерев’яні будинки, дощатий настил замість тротуарів, колії замість доріг, клаптики асфальту перед деякими будівлями, деінде замість настилу – просто посипані галькою узбіччя, а часом - багнюка та широченні калюжі. Сучасності краєвиду додавала лише низенька телевежа на найвищому пагорбі.
Невдовзі дістаємось гуртожитку. Наш супроводжувач тут не в перший раз, дорогу знає. Гуртожиток – це дерев’яна двоповерхова будівля. В середині бридкі стіни з фарбованими синіми панелями у коридорах, туалеті й умивальнику, і – о свято естетизму! – салатні у кімнатах. У залі з табуретками і телевізором кілька неохайного вигляду осіб різного віку дивляться програму “Врємя”. В прихожій у кутку стоїть справжня пічка-буржуйка. Від неї йде хвиля жару. Я вперше у житті бачу буржуйку. Раніше тільки у фільмах. Комендантка, що вийшла нам на зустріч перехоплює мій погляд на пічку: “Да-да-да! Кіпяток брать у мєня. Увіжу кіпятільнік – виганю”.

Розбираємо ковдри, білизну й розходимось по кімнатах. Я потрапляю до однієї кімнати разом з двома товаришами. У нас усіх однакове ім’я. У мене типове українське прізвище. У двох моїх приятелів відповідно російське і єврейське. Інтернаціонал! Відчиняємо двері. В кімнаті вже є мешканці. Два хлопці років шістнадцяти збентежено дивляться на нас. Ми вже дорослі. Нам по двадцять три. Ми відслужили строкову у війську. Дембеля! Для юнаків - просто сиві старики.

Розміщуємось. Дістаємо дорожню поживу: українські батони, копчені ковбаси. У мене з собою кольорова коробка з турецьким чаєм. Вітчизняний вже у дефіциті. Турецький чай рекламують по телебаченню. Реклами ще небагато, вона – нове явище, вона ще не набридла. Але люди кажуть, що чай - так собі – не запарюється міцно, тому заварку треба ще додатково кип’ятити. Хтось з нас йде по окріп. Хай там як, а чай запарився на славу. Можливо, гурмани занадто критичні до іноземного, а може, просто серед тайги у загубленому у часі і просторі гуртожитку і такий чай видається райською насолодою.

Запрошуємо хлопців приєднатись до вечері. Знайомимося. Сергій з Горкого. Він моторист. Його розподілили на якесь невеличке вантажне судно. Сашко з Ленінграду. Він також моторист. Його розподілили на буксир. Сергій у доброму гуморі, жартує, посміхається. Сашко трохи сумний. У Сашка інтелігентне обличчя. У нашій провінції хлопчики з таким обличчям вчаться в інститутах. Як виняток – у торгівельному технікумі. Можна подивитись на обличчя і визначити, хто є хто: якщо обличчя – студент вишу, якщо, пардон, хлібало – вчиться у ПТУ. А у Ленінграді, мабуть, усі з обличчями, тому на всіх вишів не вистачає. Чи може хлопцеві романтики захотілося. Але доля, либонь, не поспішає почастувати юнака романтикою. Під оком у Сашка синіє величезний фінгал.

“Це мені Хмара на дискотеці врізав”, - пояснює Сашко. Хлопці навперебивки пояснюють, що Хмара – це прізвисько місцевого найкрутішого бешкетника. Він старий, після війська, але зовсім без гальм. Особливо, коли п’яний. А тверезим його ніколи не бачили. Місцеві ненавидять ленінградців, кримчан і москвичів. Сашко у вільний час навіть не виходить з гуртожитку, а до судна старається прослизнути за спинами попутників. Рахує дні, коли вже піде у рейс, як ми у війську рахували дні до дембеля. Ми втішаємось, що вихідці з нашого міста у списку небажаних для місцевих не зазначуються. 

Хлопці нахвалюють український хліб та ковбасу. Тут такого не бачили. Дефіцити докотилися вже й до Сибіру. А Україна зі своїми купонами ще тримається, хоча кілька років тому ми були просто голодним краєм порівняно з районами так званих особливих категорій забезпечення. Лягаємо спати. Зранку нам до управління бази.

Управління – сіра бетонна споруда, схожа на занедбану районну поліклініку. Начальник відділу кадрів нас попереджує, що більшість потраплять на вантажні судна, тільки чотири вакансії на рефрижераторах. На рефрижераторі є свої переваги. Там багато жрачки, загальносовєцького гастрономічного фетишу - ковбаси, котру можна вкрасти через поблажливі норми усушки-утруски. Кажуть, у деяких місцях ковбасою можна навіть з дівками розраховуватись. Але для мене це має цінності. Рефрижератор майже не ходить, робить короткі рейси та більшість часу стоїть. І не перетинає полярне коло. А я хочу за полярне коло. Заполяр’я не відпускає мене відтоді, як я повернувся звідти додому після війська. Мені сниться сувора природа, полярні сяйва. Дома мене опалює жаром навіть зимове повітря. Мої стопи бажають ще раз пройтись по м’яких подушках з моховиння тундри. Попереду у мене буття у позбавленому маскулінності оточенні технічної інтелігенції. Я хочу останнього ковтка свіжого, зимного повітря. Я внутрішньо готовий проголосити палку промову, як я хочу саме на “чебурашку” – вантажне судно, що отримало назву через характерні “вуха” по боках надбудови – якщо мені випаде рефрижератор. Втім, це не потрібно. На рефрижератори потрапляють обидва мої тезки та ще два хлопці з груп автоматики.

В коридорі до мене підійшов невисокий, світловолосий чоловік віком під сорок.
“Так це тебе до мене розподілили? Я – капітан теплоходу N. Іванич”, - відрекомендувався він. На суднах капітанів, стармехів прийнято було називати тільки по батькові.
“Закінчуй всі справи та з виходом на роботу не зволікай. Нам люди потрібні! Ми на середньому ремонті, а вже час у рейс виходити, бо план не чекатиме”...

Середній ремонт – це коли проводиться неабияка чистка та оновлення більшості судових систем. Від старших знайомих я знав, що потрапити на середньоремонтне судно - це великий “геморой”.

“Ще два-три дні доведеться у гуртожитку пожити, бо ще не все підключено, але речі основні можеш вже перенести, щоб не скомунізьділи. Ну бувай, чекаємо”, - раптово обірвав свою промову капітан, вибіг з управління, сів на мотоцикл з коляскою і поїхав геть, оминаючи ковбані і каменюки.

На завтра було призначено іспит, за результатами котрого нам видадуть дипломи електромеханіків, точніше третіх помічників механіка з електрообладнання. Потрібно терміново зробити світлини на диплом. Фотоательє на розі. Я з собою до Сибіру узяв напівспортивний одяг, котрий не шкода викинути, якісь дешеві витвори ранніх кооператорів, котрі я колись купував для ходіння на тренування з “рукопашки” на відкритому повітрі. До управління я прийшов у салатній “махровці” з чорним китайським ієрогліфом “весна”. Таким я і залишився на світлині у своєму дипломі.

Увечорі хтось вломлюється до дверей нашої кімнати. У двірному прорізі на мить застиг кремезний чолов’яга з прищавим обличчям і очманілими очами. Подивившись на всіх затьмареним поглядом, він зникає, грюкнувши дверима.
«Це Хмара!» - перелякано шепоче Сашко. «Ой! Жах! Добре, що мене не помітив!»

Іспит пройшов за скороченою програмою. Нам роздали кожному по електричній схемі і казали описати, що відбуватиметься, коли перемикач поставити у певне положення. Мені випав примітивненький привод шлюп-балки. В інституті нам морочили голову багатоповерховими формулами, хитромудрими графіками та кресленнями, але реально ми чомусь навчались на заняттях  з неосновного для нашого фаху предмету – засобів зв’язку, та електро-, радіо- і навігаційних пристроїв. Скільки довелось попотіти, поки розібрався, куди йде електричний струм, якщо хтось у каюті знімає слухавку телефону та набирає простий номер з трьох цифр! Але завдяки цьому курсу електричні схеми перестали бути містичними кресленнями інопланетян. Дякую Вам, пане Шейко! Щиро дякую. Чи Ви ще серед нас? Ви ще мою маму вчили...

Втім, мені здається, що навіть якби я на екзамені сон рябої кобили переповідав, все одно отримав би тверду четвірку і диплом. Навігація не могла чекати: Нюрба, Бодайбо, Джебаріки-Хая, Верхневілюйськ, Нижнеянськ потребували запасів на наступну зиму.

Увечері, коли ми виходили з їдальні, ми мали можливість пересвідчитися, що таки вихідці з нашого міста мають непогану репутацію серед місцевих. Біля виходу з їдальні вешталася зграйка місцевих молодиків з зовнішністю, так казати, не для слабонервних.
“Пацани, ви аткуда будєтє?” – пролунало запитання.
“С Ніколаєва. А шо?” – відповів я, наганяючи нашого автохтонного слобідського акценту.
“Да нічєво. Просто”, - відповів один з хлопців.
“А кого шукаєте”? – зухвало запитав мій приятель з російським прізвищем. Він вмів легко накинути на себе маску типового південного босяка, хоча насправді закінчив школу з золотою медаллю і йшов на червоний диплом в інституті.
“Да так... Лєнінградцев, кєрчєнцев... Да фсьо нормальна, мужикі”, - почули ми від когось зі зграї.

Мені не раз потім розповідали, що сибіряки поважають козаків, називають їх “чалдонами”, що нібито означає “чєлавєк с Дона”, тобто нащадок завойовників Сибіри та перших колоністів. Українці теж десь в ієрархії наближуються до “чалдонів”, крім кримчан, котрі разом з ленінградцями котувалися як  “унтерменши” якісь. Втім, здається насправді все було значно простіше за всі ці регіонально-національні та історичні теорії. Місцеві обирали тих, кого вони ненавидять, з наймолодших практикантів з середніх річкових училищ, котрим на момент першої практики ледве виповнювалося шістнадцять років.

Чуємо, що хтось з перехожих згадує, що сьогодні «чоловічий» день у бані. Вирішуємо попаритись. В гуртожитку тільки Сашко. Він охоче розповідає нам, як дістатися бані, але йти з нами відмовляється. Він боїться, що десь знов попаде на очі Хмарі. У хлопця явно починається депресія. Треба буде знайти час, щоб провести з ним експрес-курс бійцівської психотерапії.

Баня нагадує армійську: окремі крани з холодною і гарячою водою, оцинковані тазики, сіра цементна підлога. Тільки тут ніхто не роздає на шару солдатське мило та мочалки. Сюди приходять зі своїм. Принаймні, сюди можна ходити через день. У війську миття особового складу лише раз на тиждень. Старі прапорщики нам розповідали, що це великий крок уперед, бо раніше раз на десять днів вважалося достатнім. Отже, митися і міняти білизну раз на тиждень, а не раз на десять днів  – це найбільше досягнення совєцької мілітарної культури за роки так званого розвитого соціалізму. Цікаво, що в місцевих родинах чоловік і жінка не можуть бути помитими в один вечір. Тобто завжди до ліжка лягає хтось першої, а хтось не першої свіжості.

Наступного ранку я попрямував до теплоходу. Як порадив капітан, я взяв з собою валізку з більшістю своїх речей. Йти довелось достатньо далеко, десь два кілометри до затоки, де стояли судна. Мій теплохід стояв близько берега. Корпус судна метрів ста десяти довжиною пофарбований у зелений колір, надбудова – у білий. З носу звисає шторм-трап –мотузкова драбина з дерев’яними східцями. До шторм трапу треба дістатися шлюпкою – добряче побитим металевим човном без мотору, котрий пришвартований носовим фалінем до корчака, прибитого течією до берега. У шлюпці валяється велика, дерев’яна  совкова лопата, котру вочевидь використовують замість весла. Я заліз у шлюпку, розв’язав фалінь, відштовхнувся совковою лопатою та почав гребти, як у каное. Нарешті я вчепився рукою за штормтрап і пришвартував до нього шлюпку. У мене геть не було ніякого досвіду подібних операцій, я не мав зеленого поняття, чи я вірно роблю, але ніяких ознак, що можливі інші варіанти, я не спостерігав. Якщо хтось схоче переправитись на борт, то йому доведеться чекати, щоб хтось його помітив та переплив до нього шлюпкою. Логічно було б, щоб шлюпка мала ще й кормовий фалінь. Тоді її можна було б постійно тягати туди-сюди між бортом та берегом. Згодом вияснилось, що і судно дрейфує, і довгий фалінь вкрадуть, бо дефіцити у країні скрізь, у тому числі й у забезпеченні річфлоту такелажем, та і, взагалі, скільки того середнього ремонту – ну два тижні, і все. Чого ініціативнічать, в самдєлє.   

Далі слід було якось видертися шторм-трапом нагору з валізою у руці. Ще та виходила акробатика! Десь в середині шляху шторм-трап почав уходити під борт до клюза. Добре, що валіза не була важкою, тому коли я спромігся піднятись достатньо високо, я просто перекинув її на палубу, а потім виліз сам.

“О! Так ти електрик? А я Вітя. Я с Києва”, – почув я голос. До мене підійшов юнак років вісімнадцяти. “А про тебе ми вже знаємо. Нам Іванич розповів. Ходімо до наших, познайомимось”.

Ми спускаємось до машинного відділення. Пахне мастилами, гасом, металом. Так пахнуть цехи, ангари, майстерні. Індустріальна епоха – це не тільки забруднене середовище, вирублені ліси та виснажені робітники. Індустріальна епоха має свою естетику. Вона має свій запах, навіть смак. Комусь це сморід, а для мене, дитини індустріального міста це тонкий, приємний аромат. Обходимо головні двигуни. Машинне відділення вражає різнобарв’ям: жовті двигуни і генератори, зелені і блакитні помпи, червоні і зелені трубопроводи. У центрі машинного відділення, над шафами з акумуляторними батареями розмістилося мале приміщення – майстерня, де хто як вмостився, сиділи і стояли кілька чоловіків і дві жінки. Худорлявийий чоловік віком за тридцять зі світлим кучерявим волоссям розповідав непристойні анекдоти. Всі тримали у руках металеві кружки. Вочевидь, це була перерва на чаювання.

«Чаю хочеш?» - запропонував «травила» непристойних анекдотів. «У мене десь навіть для тебе кружка завалялась», - і він поліз до полиць з різними пляшками, бляшанками, заповненені усім, що можна описати висловом «тисяча і одна дрібниця».
«Ось і кружка. Навіть дезинфікована, я нею вчора гас наливав», - в руках у чоловіка з’явилась подряпана емалірована армійська кружка. «А може я й забув, Василичю, чи не в тебе в каюті ми нею позавчора каналізацію чистили?» - з вогоньками в кутках очей продовжував чоловік.
«Ти ж не гидуєш? У нас тут ні в кого нічого нема, крім сифілісу», - обдавши кружку окропом та сполоснувши, він налив до ней темної ріднини з банки, з якої стирчав саморобний кип’ятильник з лез для гоління. «До речі, я тут боцман, Димітракі, Василь Димітракі», - відрекомендувався він.
«Та годі тобі інтелігентного хлопчика бентежити», - втрутилась старша з жінок. «Я – Лена. Я – матроска»… - почала жінка, молода, мабуть, трохи старша за мене. Манерами вона нагадувала прокурену лаборантку з чоловічого заводського колективу, котра вдає з себе таку собі досвічену, побиту життям, трохи грубувату особу – неформальну наставницю молодих хлопчиків.
«Ти забула додати, що ти – жінка капетана. Про всяк випадок. Щоб не було фантазій та ексцесів», - втрутився боцман.
«Ой, я тєбя умоляю, Димітракі, ми якось самі дамо собі ради»! – відмахнулася Лена і продовжила:
«Оце – Василіч, старший механік, Вітька ти вже знаєш, є ще Дімон та Вова – мотористи – вони зараз на березі з Іваничем, Сашко – другий помічник, і ще нам не прислали третьго та радиста. А це – Оля, повариха. Хто мені тут дівчинку образить, матиме справи зі мною!» - зухвало закінчила промову Лена.

Тим часом я отримав свою порцію міцної, аж до кислинки, заварки і ковтнув терпкої, пікучої рідини. Мене охопило вже забуте армійське відчуття покою на душі, коли в твоїх руках гаряча кружка і попереду кілька вільних хвилин. Тоді почуваєшся затишно навіть облуплених, бридких кольорів стін майже неопалюваних приміщень. Твій дім там, де ти приткнув свого речового мішка та шинель. Наступні кілька місяців мій дом тут.

«Готуйся розповідати свіженьких анекдотів», - підморгнув мені стармех. «А то Димітракі вже тут всіх дістав своїм тюремним фольклором. Вже замість його анекдотів можна номери називати».

Згодом я дізнався, що Димітраки відпрацював два роки «на химії», примусових виправних роботах, за крадіжку з трюмів. На річковому флоті такі ходки траплялись не рідко, і до них ставились філософськи, як до професійного ризику.   

Через кілька хвилин стармех Василіч, невисокий, чорнявий донський козачок з маленькими чорними оченятами і гострими вусиками покликав усіх до роботи та повів мене судном, щоб  показати електромеханічне господарство та дати перші завдання та поради.