Моя сибіріада: відвернений бій

[kerbasi]

Продовження, попередні записи під відповідними тегами. Навігація по річках Сибіру 1991 р.

Стармеха біля румпельного не було. Чорт забирай! Невже я щось не вірно зрозумів? Ну це ж румпельне відділення, тобто приміщення для стернової машини?! Воно, а чим це ще може бути?

-         А! Це ти! Підіймайся сюди! – почув я голос згори. На другій палубі, стояв стармех. Я швидко піднявся трапом.
-         Бачиш, треба пригвинтити оцей лючок. Тут болтів не вистачає. Я й тому питав, чи маєш ти слюсарну підготовку. У нас всі болти довші. У майстерні їх знайдеш десь по шухлядках. Відріжеш, скільки потрібно і на кінці трішечки напилком нарізь підточиш, бо не вкрутиться. Зрозуміло?
-         Авжеж!
-         А зараз ходімо я тобі роботу на завтра покажу.

Він швидко збігає трапом і кудись несеться, оминаючи якісь діжки та ящики на палубі. Здається, він не може просто йти. Він, як мала дитина, вміє тільки бігти. Я вирушаю за ним.
-         Бачиш тут розібраний трубопровід? – показує на іржаві труби, що йдуть від початку трюму і кудись аж до баку.
-         Візьмеш у Димітракі ущільнення і скрутиш усі фланці вздовж всієї протопчини, - протопчиною він називає прохід між фальшбортом і трюмами. Яке миле слово!
-         Ущільнення тут не всі, ще парочку треба з гуми вирубувати. Вмієш? Хоча... Хай краще Димітракі вирубає, бо ти тільки гуму попереводиш, а її важко дістати... Гаразд! Вперед! Як там партія казала, га? За роботу, товариші! – і почимчикував кудись у напрямку баку.
Спускаюсь до майстерні. На лавочці верхи сидить Димітракі. Перед ним лист товстої, чорної гуми. На ньому він накреслив кілька концентричних кілець а тепер щось вирубає по нашкрябаних лініях стамескою і молотком. Либонь, це і є ущільнення до фланців.
-         Що, кайф вибиваєш? – питаю.
-         А заїнька в нас косий, косий... – сміється Димітракі. – Знаємо ми цей анекдот. Знаємо! Він в нас під номером тридцять два.
Сміємось. З Димітракі спілкуватись легко. Він з півдня, ми з ним на одній хвилі. Дратує, що він, коли жартує у компанії, то ніби намацує того, хто сприймає жарти занадто особисто і ображається. Тоді Димітракі, як корабельна артилерія, посилає один залп за другим, поки ціль не задимить, не накрениться і не піде під воду. Зі мною він вже встиг провести розвідку боєм, але не на того натрапив! Школа вулиць і дворів південних міст! Це йому не з місцевих тюхтіїв потішатись. 
Знаходжу болти, відрізаю зайве від першого, розшукую напилок...
-         А! Ти тут вже! Ну здрастуй-здрастуй! – чую голос. В проході з’явився капітан. Він одягнений у сірі штани, сіру куртку. З сірим волоссям та сірими очима, у сірому одязі він здається не людиною, а примарою. У голові проноситься думка, якщо кинути в нього болтом, чи пролетить болт крізь нього. Посміхаюсь, тисну руку.
-         Яке тобі завдання Василіч дав? – питає.
-         Пожежну магістраль.
-         А фланці вмієш скручувати? – питає капітан.
-         Ну звісно, - кажу, стримуючи хвилю роздратування. - Спочатку чуточку вкручуємо, щоб ледве трималося, а потім один за одним потихеньку затягуємо, одразу не до кінця, за кілька проходів, щоб не перекосити.
-         Вірно, молодець. А то такі інколи приходять! Ууууу! – закочує очі капітан.
Повертаюсь на другу палубу, починаю прикручувати лючок. Згори бачу, як вздовж протопчини йдуть три юнаки. Один – Вітьок – я його вже знаю. З ним маленький на зріст, світловолосий з вузьким обличчям і високий, з довгими майже баскетбольними руками і ногами хлопак зі стрижкою практично під нуль.Познайомитись з ними мені не вдалося, наприкінці дня мені запропонував підвезти на мотоциклі капітан. Від таких пропозицій не варто відмовлятись, навіть якщо в тебе інші плани. Принаймні, так було у війську, а тут фіг їх знає, які порядки.

Увечері мої колеги починають збиратися, щоб вже переселитись на свої судна. А мені доведеться ще кілька днів залишатись тут на одинці з переляканим малоліткою та рискаючим коридорами Хмарою та іншою місцевою гопотою. Дорогою до їдальні та у черзі обмінюємося враженнями від команд. У всіх командах кілька не дуже комунікабельних та не дуже юних місцевих, а решта – приїжджі малолітки. Поварихи – або також малолітки, або якісь старезні бабенції. Ніякого світського життя у наступні кілька місяців!

Після вечері мої товариші навіть не хочуть залишатися на ніч у гуртожитку, збираються, прощаються зі мною та йдуть. Залишаюся з Сашком. Сергій вже кілька днів, як переселився на свій буксир.
-         Ходімо, друже, - кажу. Проведу з тобою сеанс психотерапії. Час вже прийшов, бо з дня на день і я піду звідси, і вже не побачимося.
Я  давно вже обіцяв Сашку показати кілька прийомів самооборони. Це йому не допоможе у реальній бійці проти Хмари, але додасть впевненості. А коли з очі не дивитимуться поглядом жертви, то й всілякі Хмари до хлопця втратять інтерес. Я це знаю зі свого досвіду. Колись мені, хирлявому, заплаканому хлопчиську, показували прийоми дворові “вчителі”. Все ж таки у ті роки вулиця південного міста мала якусь своєрідну шляхетність. Тоді слабаків не зацьковували до припадків. Самоствердились, нареготались та навчили давати у відповідь.

Ми йдемо вулицею селища, минаємо баню, виходимо на берег. Ще кілька десятків метрів, і ми находимо тихе містечко. Нас прикриває уривчастий берег та густі, високі кущі.
-         Я не можу тебе за годину-дві навчити битися, але спробую дати тобі дороговказ, а далі ти вже можеш з книжки займатися. Тепер вже ця література не заборонена.

Я показую хлопцю два найпростіших больових прийоми на великий палець та мізинець. Вони не практичні. Не знаю, чи взагалі комусь вдавалось колись їх використати, але вони чудово демонструють біокінематичні зв’язки членів тіла людини. Захопленням за пальчик і фіксацією передпліччя можна людину покласти на землю, а можна змусити підстрибнути та перекинутись уперед. Це важливо відчувати для того, щоб вивчити більш складні прийоми. Потім показую, як викручувати руку за спину, як звільнятись від такого викручування, вчу різним варіантам “ключів”. Переходимо до ударів. Згадую, як мені радив колись один з моїх вуличних вчителів, що таким інтелігентішкам, як я, краще нікого кулаком по пиці не бити, бо ще руку собі зламаю, а як з ворожим поглядом своїми очами зустрінуся так і скаменію на місці. Таким як ми, треба вчитись бити ліктями, ребром долоні, стопами та колінами, головою. Треба вміти ламати противникам руки, ноги, робити придушення. Бо нам, інтелігентам, треба обдурити своє слюнтяйське виховання. Ударити у підборіддя – це як дати ляпасу – занадто особисте і морально навантажене. А викрутити руку, кинути головою об асфальт, придушити – це просто технічна дія вдвох. Як танець, тільки з фатальним кінцем.    

Переповідаю це Сашкові. Раджу дивитись не в очі, а як гіпнотизери, на перенісся. Сашко пробує м’яко відхиляти мої атаки. Потім кілька разів кидає мене на пісок, заводить мені руку за спину. Я звільняюсь, і вже на колінах і чолом в пісок Сашко. Пояснюю, де помилка. Продовжуємо.

Наостанку розповідаю, про підліткові роки у своєму місці, про вуличне навчання і про спортклуб, котрий змінив моє життя, про книжки чеха Левського і німця Хорста Вольфа, для читання котрих довелося знайомитися з чеською та німецькою граматикою та лізти ледве не по кожне слово до словників, про перефотографовані сторінки книжок Брюса Тегнера, по знайомству перефотокопійовані книжки Фуміо Демури і Масутацу Оями – ці книжки нелегально провозили моряки-“загранщики” - про те, як я готувався до армії, вивчав різні прийоми, на тренуваннях пишався тим, що легко валю колишніх “афганців”, але нічого з того не вийшло у казармених бійках, бо просто моя тактика не була пристосована до бійки у вузьких проходах. Отже, як кажуть, огрібся кілька разів по повній програмі. Треба критично ставитись до своїх навичок та багато-багато думати. Мистецтво самооборони – це як стратегія війни. Тільки ти сам собі і рядовий, і лейтенант, і генерал. Тому на Сході у назви бойових мистецтв входить слово дао/до – шлях.

Розповідаю, що власне бійка мене ніколи не цікавила, а захопила мене геометрична досконалість прийомів різних єдиноборств. Якщо ти не народився вбивцею, то й не варто їм ставати. Достатньо тримати себе у формі, загартовувати характер та підібрати для себе невеликий арсенал простих самооборонних дій про всяк випадок, якщо не вдасться від противника якось відгавкатись чи втекти. У дорослому житті уникнути бою це теж саме, що виграти бій. 

Згодом повертаємось до гуртожитку. Поряд зі мною йде зовсім інша людина: очі блищать, посміхається, голосно жартує, спина розпрямилася. Він більше не озирається по сторонах. Отже, психотерапія вдалася. За годину він навіть піде з друзями на дискотеку. Я трохи хвилююсь за нього, бо якщо ще раз одержить під око, то не знаю, вже яка психотерапія йому допоможе. Втім, повертається за північ щасливий. Він навіть бачив Хмару. Хмара не звернув на нього уваги. Все. З Сашком все буде гаразд.

Наступного ранку на судні починаю розбиратися з моїм трубопроводом та з фланцями. Треба стояти перед ними на колінах чи якось сидіти. З незвички затерпають ноги, болить спина. Встаю, розпрямляюся, бачу, що малий моторист, щось жваво розповідає своїм колегам, показуючи рукою на мене. Вітьок від нього відмахується, а інший хлопець слухає з похмурим виразом обличчя. Щоб це могло означати?

Повертаюсь до фланцю. Через кілька хвилин чую, як до мене хтось наближається. Озираюся через плече. Підходить малий моторист:
-         Пацан, ти кого малоліткой назвав?
-         Це про що? - питаю, а сам згадую, що вчора у їдальні таки казав, що у команді мотористи-малолітки, а цей шкет, либонь, стояв десь поряд. Це що, тактика вуличної шпани? Послати уперед, для “зав’язки розмови” якогось “мєлкого”, щоб спровокувати жертву, а потім вже, щоб нібито на захист “реальні” хлопці вийшли?  
-         Ну вчора, у їдальні, ти своїм корешам казав...
Відчуваю імпульс послати його кудись подалі та продемонструвати, що він таки просто малолітка, випендрястий малолітка. І не лякає мене його мотористська підстава, бо я впевнений, що Вітьок-киянин не чіпатиме земляка з України, а з цим доходягою та з баскетболістом якось впораюся... Раптом згадую себе кілька років тому, як кров линула до обличчя, коли називали малоліткою мене самого. Як хотілося вже відслужити в армії, щоб вже ніхто не дивився на мене, як на дитину. Агресивність вщухає. Мені навіть становиться шкода хлопця, з його на мій погляд дрібною, а для нього, мабуть, таки справжньою, гіркою образою. Я посміхаюся і кажу:
-         А ти образився? Ну, вибач!
Хлопець розгублено кліпає очима. Він менш за все очікував на вибачення.
-         А-а-а... Ну тобі б було приємно, коли б тебе так назвали?..
-         Більше не називатиму. Ти задоволений? Мир?
-         Мир, - невпевнено каже хлопець і відходить.
Закінчую з фланцем і переходжу до іншого. Їх тут ще хрін знає скільки! Хвилин через десять з’являється той самий хлопець, переступає з ноги на ногу, видно, що має щось казати мені, але не знає, як почати.
-         Щось ще? – питаю.
-         Слухай, вибач мене! – каже.
Тут вже я не одразу знаходжу, що відповісти.
-         Тобто???
-         Вибач, я не знав, що ти... ви - “дембель”.
-         А це щось міняє? “Дембель” може тебе малоліткою називати?
-         Ну я не знаю... ну просто... ну я ж і є малолітка...
-         Розслабся, друже. По-перше, будемо на ти. По-друге, як тебе звати?
-         Дмитро.
Називаю своє ім’я. Тиснемо один одному руки. Дмитро уходить до своїх.
Отже, те, чому я вчив вчора Сашка, мав можливість застосувати сам: відвернений бій – виграний бій.
Згодом виявилося, що мотористи – чудові хлопці. 

Comments

[dioptriy.livejournal.com]

сподобалось, чекатиму продовження

[crema-catalana.livejournal.com]

Постать капітана - ну, просто, містична. Чудово! Далі [про капітана] буде?

[kerbasi.livejournal.com]

Не стільки містична, скільки прообраз типажу майбутніх деяких керівників: мрійник, сіре-сіреньке, пусте місце у керівному фотелі. Щось нібито мерехтить, а може й нема нікого.

[crema-catalana.livejournal.com]

А подальша доля відома?

[kerbasi.livejournal.com]

Році в 95-му здалека бачив його з дружиною у Миколаєві. Вона миколаївська, тому не дивно. Обидва були дуже схожі на "синяків". Більше нічого не знаю.