kerbasi | Моя сибіріада: перший рейс

Після перерви відновлюю занотовувати мої спогади з навігації по річках Сибіру 1991-го року. Попередні записи під тегом "моя сибіріада", переважно не у хронологічному порядку.

+++
Ось нарешті і почалося! Вахтові мотористи відшвартували судно, і воно почало повільно відпливати від берега. Запрацювали дизелі, і одразу повітря наповнилося ароматами диму. Ви не звертали уваги, як пахне дим від дизельного пального? Бензиновий дим – їдкий, хімічний, нібито горять парфуми. А дим від дизельного пального нагадує тепло-солодкий запах природного вогнища. Дизельне пальне, особливо в його морському варіанті, виробляють з найнижчих фракцій нафти. Спалювати дизельне пальне – це майже як спалювати дрова чи вугілля. (Хай пробачать мені нафтовики та нафтохіміки таке вульгарне порівняння). Звісно, сучасне пальне містить безліч хімічних домішок, котрі спотворюють природний аромат з димових труб, але тоді, в останній рік СРСР, у рік, коли з вільного продажу зникало геть усе, у рік, коли навіть Москва потребувала гуманітарної допомоги, доставленої літаками збройних сил Німеччини, навряд чи виробники палив бавилися з покращенням його властивостей за допомогою хімії.

Кілька хвилин – і ми вже вийшли з затоки і влилися у річище великої сибірської ріки. Я стояв на кормі і дивився на турбулентні потоки, що йшли він гвинтів. Шалені буруни під кормою, вири зустрічних потоків, зграйки водовертей - і раптом ця мішанина хаотичних водних струменів розходиться доріжкою, розсуваючи хвилі, поки не зіллється з ними десь біля берегів далеко позаду судна.

Судно йшло на південь між берегами, порослими листяними деревами. Раптом дерева розступилися і очам відкрилася галявинка з коровами, що меланхолійно жували дику траву тайги. Корови були худі, коричневого кольору з величезними білими плямами. Вони були настільки незвично маленькими, що здавалося, що якщо поставити таку корову поряд з українською коровою, тоді сибірську можна переплутати з собакою.

Рейс почався, і я вперше за весь час після прибуття на судно не знав, що мені робити. А дійсно, що? Чекати, поки щось зламається? Хоча в цьому, в принципі, і є сенс присутності електромеханіка на борту судна ріка-море, я почав відчувати себе незручно, нібито я не член команди, а якийсь пасажир, тільки не той, котрий купив білет, а якийсь особливий ВІП, котрому платять гроші за право його перевозити.

Я затулив очі і спробував подихати повним диханням і помедитувати. Нагадаю читачеві, що йшов 1991-й рік, дивний час масового захоплення ушу, цігун, тайцзіцюань та іншими мистецтвами, через котрі зголоднілий за духовною поживою народ ледве-ледве потихесеньку вилазив зі сталевих лещат матеріалізму, сподіваючись притулитися до потойбічного, надбати надлюдських можливостей тіла та розуму. Я вже майже повністю виконав всі кроки до прийняття цігунської пози “стояння стовпом”, як мене накрив шлейф диму. Звісно, я люблю індустріалістські “парфуми”, але ж не вдихати їх на повні груди!

Я перервав містичну практику і піднявся до своєї каюти. Здавалося, що каюта ходить ходуром від вібрацій. Ручку і зошит, котрих я залишив на столі, тепер я знайшов під своєю койкою. А в інституті студенти вивчають нормативи вібрації, що стоять на сторожі здоров’я команд, виконують розрахунки у курсових роботах! А у реальному житті це нікого не обходить! Я сів на диван, і занурився у неприємні роздуми. Як це все витримати протягом майже піврічної навігації? Це ж просто тортури, а не життя!
-    Чьо такий похмурий? – раптом почув я голос.
До ілюмінатора просунулася кучерява голова боцмана Димітракі.
-         Та ось думаю, як тут жити з такою трусаниною, - відповів я.
-         А! Ну так! Вібрація дійсно мрачная. Але це тільки на мілководді. На глибини вийдемо – стане краще.
-         А часто тут мілководдя? – поставив я наївне питання.
-         Ну тут, до Осетрова – так. Але сподіваюся, ми потім одразу до Жатаю підемо, а там у море...
У двері хтось постукав. Хто це ще? Не пройшло й години рейсу, а до мене стільки уваги!
Відчиняю двері, на порозі моторист Вітьок:
-         Слухай, тебе Василіч до машинного відділення кличе. Там з ним головний електрик бази, в них там якийсь насос не запускається, - повідомив він.
-         А звідки в нас на борту головний електрик?! – питаю я із надзвичайним здивуванням.
-         Та взяли пасажиром до Осетрова його з жінкою. Він її до пологового будинку везе. Тільки б зараз не почала рожати, бо пузо в неї!.. Там трійня, мабуть.
-         Чи один такий, як ти! – посміхаюсь.
-         Та це я зараз такий кремезний, а у дитинстві був, як кажуть, смерть до вітру відпустила на хвилиночку, - спокійно відпарирував Вітьок.
-         Гаразд, Вітю. Беру інструмент і йду.

Зачиняю двері. Якого біса тут цей електрик! Ледве година рейсу, а вже пригоди починаються! Що там таке сталося, що сам головний зі стармехом не розібралися? Тут треба зізнатися, що електрик я ніякий. В інституті всі предмети занадто теоретичні. Можна п’ять років відучитися і думати, що електрика - це хвилясті криві та стрілки-вектори на аркушах міліметрівки. Якби не військово-морська кафедра, то, взагалі, б навіть і не знали б, з якого боку до щита підступитися. А у воєнних моряків-електриків є така чудова книга... Ні! З великої літри - Книга! Називається - ПЕЕК.

ПЕЕК – це правила експлуатації електрообладнання кораблів. Ця книга не містить виводу багатоповерхових формул, для котрих не вистачає літер з латинки, грецького алфавіту у всіх їхніх графічних варіантах, нема там павуків векторних діаграм і букетів прямих та кривих на графіках. Там – практика. Трабл-шуттінг, як кажуть зараз англофони-комп’ютерники. І написано все такою простою мовою, такими короткими реченнями, щоб червонофлотець, котрого мудрий воєнкомат витяг з пустель Узбекистану, з гір Кавказу, з заполярної тундри міг це все навчитись читати і розуміти, навіть якщо йому бракує російського словникового запасу, щоб написати автобіографію.

Я мріяв поцупити ПЕЕК та узяти з собою до Сибіру. Але ПЕЕК мав гриф “для службового використання”, тобто спроба його винести за поріг “воєнки” - це тяжкий карний злочин. Це вам не мєлочь по кишенях тиріть! І навіть не шапки збивати! Отже, довелося як розвіднику з совєцьких книг та фільмів запам’ятовувати стільки тексту, скільки могла вмістити моя молода голова. А скільки ж вона могла вмістити? Либонь, не так вже й багато, коли було чим її заповнити навесні, коли на вулицях вже розлився п’янкий аромат бузку.

Отже, ПЕЕК мляво собі жевріє десь на периферії пам’яті, а зі мною тільки довідник з судового обладнання, якого мені принесла мама з бібліотеки їхнього КБ. Але цей довідник призначений для монтажу обладнання, а не для ремонту. Тому далеко не в усіх випадках він може допомогти.

Я спускаюсь до машинного відділення. Біля приводу однієї з помп стоять два чоловіки і про щось серйозно розмовляють. Щоб приховати невпевненість на межі переляку, я вдаю з себе, що мене нібито розбудили, та я ще не прокинувся. Підходжу з кислим виразом обличчя, зіваю на всю ширину рота і кажу:
-         Кликали, Василічу? – і знов зіваю. В армії б мене вбили за таке звернення, але тут не армія і не воєнний флот. Тут річфлот. Тут все простіше.
-         Та щось помпа не працює. Вмикаємо двигун і десь секунд за 30-40 захист вирубає, - описує проблему стармех. – А ще познайомся! Це – Андрій Іванович, головний електрик бази. Не хотіли тебе турбувати, але щось в нас нічого не виходить...

Нічого собі! В них не виходить! Приплили! Як каже Дімітраки за грою в карти, коли кидає на стіл вирішального козиря: “Ну ти тепер в нас, хлопче, приїжджий”!

Зберігаючи сонний вигляд, згадую ПЕЕК. Тепловий захист... Спрацьовує тепловий захист... Найменше і найпростіше, що може бути причиною – обрив фази... А обрив може бути і не обривом, а просто забрудненим чи окисленим контактом. Окей, приступаємо. Вимикаю автомат, схиляюся над двигуном, відкручую три гайки, шкрябнув один контакт, другий, третій, прикрутив на місце... Вмикаю автомат. Десять секунд, двадцять, тридцять... Хвилина... Дві хвилини...
-         Ну все, Василічу, працює, - кажу все ще “сонним” голосом. – Можна йти?
-         Гаразд, йди. Дякую! – дозволяє стармех.
-         Кличте, якщо що...
Я підіймаюсь східцями і виходжу з машинного відділення. Головспеци залишаються.

Це тріумф! Вікторія! Ніка! Побєда! Перемога! Увечері з мотористами і радистом жартуватимемо, які тупі місцеві так звані спеціалісти. Як я їх сдєлал! Ну стармех, він завжди казав, що електрика це не його справа, він щось знає, але щось таке, просте та практичне. А головний електрик бази!.. От яка ціна цим головним спеціалістам!

Відтоді я почувався на судні як дома і на ти з усім електрогосподарством. Я вже нічого не боявся. Навіть якщо щось і станеться, з чим я не впораюся, я вже звертатимусь до берегових спеців, як колега, котрий поставив діагноз: зняти і в ремонт, а не як студент, що розгубився в кількох дротинах. Але такого не буде. За всю навігацію не станеться нічого такого, з чим я б не впорався.

Потрібні були ще кілька років дорослішання, щоб засумніватись, чи таки дійсно я переграв двох досвідчених річфлотівських технарів. Чи не було це черговим випробуванням новачка? Скоріш за все, саме так і було, але за це випробування я їм вдячний, бо стало воно останнім циклом гартування мене, як людини, що здатна брати на себе повну професійну відповідальність. Я потребував того інсценованого тріумфу. І вони мені його забезпечили.