Stagnatio nova

[kerbasi]

Якщо хтось забув або не знав в силу віку часи т.з. застою, то нагадаю старим анекдотом.

Сталінські часи. Їде потяг з високим керівництвом. Раптом виявляється, що попереду хтось розібрав та поцупив рейки. Реакція миттєва: розстріляти, кого попало, організувати ремонт. В результаті потяг їде далі.
Хрущовські часи. Та ж сама ситуація. Реакція така: позаду зняли рейки, наперед переставили, їдуть далі.
Брежнівські час. Зупиняється потяг, після довгого засідання прийняте рішення, щоб частина пасажирів розхитувала потяг, інша частина бігала повз вікна з гілками, а решта – дуділи та гупотіли. Отже, все гаразд, зовсім схоже на справжній рух потягу.

Кінцівка цього анекдоту дуже вірно відбиває квінтесенцію часів застою: пустопорожня процедурність заради імітації поступу. Головне не вірити, а вдавати, що віриш, і брати участь у загальнонаціональній виставі під назвою «розвитой социализм».

Коли я пішов до школи, відбувся 25 з’їзд КПРС, на котрому наступну п’ятирічку було проголошено п’ятирічкою якості. Саме у ті роки якість впала просто до непристойного рівня. В домі реально працювало те, що було вироблено в 60-ті або навіть 50-ті роки, старий телевізор «Знамя», старий холодильник «Саратов», а все щойно придбане потребувало тягомотного вибивання гарантійного ремонту або уваги «кулібіна» за «магарич» вже наступного дні після покупки.

Тим не менш, в пам’яті простонароддя ця епоха залишила приємні спогади. І це не тому, що добре жили, а більше тому, що нарешті влада перестала чогось вимагати від людей більшого, ніж сонливої присутності на різних зборах, або криків «Ура!» на першотравневій та сьомолистопадовій демонстраціях. Система періодично до когось бувала брутальною, але навіть у своєї брутальності не більш ефективною за хижака, що підстерігає стадо копитних біля водопою: одну тварину з’їсть, але дві сотні нап’ютьсяводи, і життя триватиме.

Колись, ще за часів Горбачова, я якось бачив людину на трамвайній зупинці, немолодий чоловік, трохи на підпитку, філософськи міркував про життя: «За Сталіна був порядок, але якою ціною! Скільки своїх поклали! Хрущов задовбав своєю кукурудзою та стрибками туди-сюди. А Брєжнєв… За Брежнєва ми жили добре»!

Він повторив останнє речення кілька разів, поринаючи в паузах у роздуми.

Згадуючи все це, я не перестаю з подивом констатувати, що теперішня влада в Україні мені нагадує саме застійну. Не горбачовську, не ранньопостсовєцьку, не кучмівську другої каденції, а власне застійну. Ті ж самі нудно-уважні та бундючно-поважні  вирази облич на апаратних нарадах, котрі інколи транслюють в ефір, ті ж самі пафосно-нудні промови, що складаються з беззмістовних штампів (наведемо лад, стабільність), котрі в принципі не можливо наповнити конкретикою, бо країна є макросистемою, а не хатою чи господарчою побудовою.        

Громадянин РФ Гyндяєв робить помилку, занадто підтримуючи цю пусту, просту і невигадливу владу. Як би там не ставитися до Путiна чи Мєдвєдєвa, але по цих людях видно, що освіту, непогану за совєцькими стандартами, вони отримали, на питаннях загальної культури знаються, мають розвинене мовлення і здатні себе висловити, хай навіть і, бува, по-казарменому. Це в ніяке порівняння не йде з цими недорікуватими містечковими «хазяйствєннічками» та їхньою челяддю, що очолили тепер апарат держави Україна. Їхні піднесено-обмежені міни на перших рядах церковного натовпу – це саме те, що відверне наступні покоління не тільки від «еліти» та владного класу але й від християнсько-ісконніческої ідеології в цілому. За такого розвитку як спостерігаємо зараз, розрив між поколіннями в умовно кажучи Лівобережній Україні неминучий. Головне, щоб в провідних українських умів вистачило інтелектуальної сили та сили духу запропонувати нову Україну, в якій було б місце не тільки етно-романтичній сільській ідилії, а й сучасному городянину з індустріального міста.