Во славу нелюбимого мною барда! Про В. Висоцького

[kerbasi]

Минулої неділі виповнилося тридцять років з дня смерті російсько-совєцького барда, поета, актора театру і кіно Владіміра Висоцького. Одразу зазначу, що Висоцького я ніколи якось особливо не цінив, можна навіть казати, що я його не любив. Про те написано у моєму профілі. Але сам цей факт несприйняття, втім, згадки у профілі вже свідчить про певну знаковість цієї постаті навіть для того, хто не є його палким прихильником. Отже, у день цієї сумної річниці я спробував порозмислити, а власне чому я не любив Висоцького, і який він все ж таки залишив слід.

 

Сам Висоцький вважав себе митцем чистого мистецтва. Попри те, що значна частина його пісень це пісні про війну, в нього зовсім нема ніякої ідеологічності. Він сам під час подорожі до США на питання про його ставлення до дисидентів відповів: «Я не дисидент, я поет». І я вірю, що це не було красивим ухиленням від відповіді чи ознакою конформізму. Втім, його творчість не була постмодерністською творчістю заради творчості чи особистої реалізації, він став мистцем народним. Народним в широкому сенсі: і простонароддя, і інтелектуальні прошарки. Простонароддя полюбляло його м’яку іронію з того ж самого простонароддя (Ти, Зін, на грубость нариваїссі), до того ж за умов відсутності на той час у легальному доступу та у великому виборі блатняка  для простонароддя його воєнні пісні були зручним тлом для горілки. Характерна для Висоцького тема альпінізму або праці в умовах екстремальному клімату резонувала з настроями совєцької інтелігенції. В задушливій атмосфері застою зайняття альпінізмом стало масовим хобі, а праця в регіонах Сибіру, Далекого Сходу, Далекої Півночі – джерелом законного заробітку і способом випробування та гартування власного характеру.  

Всім своїм життям Висоцький надіслав два важливі послання тодішньому суспільству, творчій та інтелектуальній його частинам.

По-перше, що навіть за умов сторубльових совєцьких зарплат можна себе реалізувати і стати досить заможним, якщо дуже багато працювати. Для нього нормальним денним розкладом було зранку, до початку робочого дня співати в актовій залі якогось НДІ, потім провести день на знімальному майданчику кіностудії, а увечері – виходити на сцену театру. За певних обставин можна стати навіть виїзним, і ніякі комісії зі старих більшовиків цьому не заперечуватимуть.

По-друге, він наочно продемонстрував, що навіть дозволені комуністичними ідеологами теми можна розробляти естетично, глибоко, без набридлого соцреалізму і дифірамбів конкретним привладним персоналіям. Це було нелегко, але можливо. Можливо - якщо людина є дійсним митцем і здатна творчо переробити теми війни, людей мужніх професій та різні індустріалістські теми – тобто весь той арсенал, котрий полюбляли совєцькі  пропагандисти.

На жаль, послання Висоцького совєцьке суспільство сприйняло досить своєрідно. В інтелігентів маскулінні ліричні герої пісень Висоцького викликали бажання не стільки їхати на заробітки до регіонів з екстремальним кліматом чи досягти пристойного життєвого рівня креативністю і завзяттям в інших сферах, скільки бажання відростити бороду, натягнути «водолазку» (светр «під горло») та узяти у руки гітару, щоб без голосу і нот співати якусь романтичну фігню. Отже, ані заробітків, ані протесту, ані творчості у рамках дозволеного. Замість цього  – просто дешеве шоу, щоб старшокласницям та младшекурсницям сподобатись.

Моє несприйняття Висоцького власне не є викликаним саме його особистістю, а скоріш тими хвилями, що його творчість здіймала серед совєцьких інтелігентів. На мій вік совєцьких приємних штучок не вистачило, я почувався з дитинства незахищеним і чітко уяснив собі з ранніх літ, що у життя доведеться досягати всього самому. Я знав, що для гармонії духу мені не достатньо надіти «водолазку» та вдавати з себе бувалого, мені власноруч доведеться робити щось серйозне, важке і не виключно, що небезпечне. Мене і моїх однолітків, котрих дорогою до школи протягом п’яти кварталів могли тричі зупинити зграйки шпани, що «збивали» з дітей «мєлочь», коли ледве не кожні півроку когось зі школи ріжуть за шапку чи ту ж саму «мєлочь», значно більше цікавили карате і бойове самбо, ніж альпінізм, а старші покоління з їхніми «водолазками» здавалися наскрізь фальшивими тюхтіями, що не здатні захистити ані себе, ані своїх дітей чи молодших братів і сестер. Навіщо ж тоді цінувати їхню естетику?

Чисте мистецтво, бути поетом, незаангажованим до політики – це можна реалізувати десь в стабільному суспільстві, а в стагнуючому та/або поляризованому суспільстві це може вдатись тільки безумовному генієві. Людина ж звичайного таланту, а пересічних занять і поготів, якщо вдається до такого, то це вже називається іншим словом – ескапізм, котрий  грає обов’язково на користь сильнішого.  як стверджує відома латинська максима, quod licet Jovi, non licet bovi.

В сучасній Україні нема (і ніколи не було) фігур на кшталт Висоцького. Народність мистецтва в нас розуміється як імітація фольклорних форм, а ті, хто в це не грається, зазвичай, поринають у постмодерністські експерименти. До того ж, наші провідні діячі культури в гострі політичні моменти полюбляють виходити на публіку і до чогось закликати. Чистого мистецтва їм замало, хочеться стати совістю націю, провідником, неформальним керманичем. Це нерідко виходить кумедно. Красиво звучить, що проголосувавши за одного кандидата отримаєш чоловічу зону, проголосувавши за іншого – жіночу. Пафос авторки цього афоризму було спрямовано на те, що аби тільки не жіноча зона. Мабуть, їй дійсно на чоловічій зоні комфортніше…

А на сепаратистський пафос іншого патріарха можна вивести відповідь з творчості самого Висоцького. Видима нам пропаганда донбаської особливої тотожності базується на кількох потужних образах совєцького пісенного мистецтва. Це, наприклад, «Спят кургани тьомниє» про шахту і донецький степ, а також пісня з кінофільму «Весна на Заречній вулиці», котру так мило співала в унісон з Януковичем перед виборами 2004 року за кілька тижнів до свого «пооранжовіння» Руслана. Втім, у Висоцького є пісня «Чорне золото» власне про шахтарів:

Не космос - метры грунта надо мной,
И в шахте не до праздничных процессий,
Но мы владеем тоже внеземной -
И самою земною из профессий.

Любой из нас - ну, чем не чародей?
Из преисподней наверх уголь мечем.
Мы топливо отнимем у чертей -
Свои котлы топить им будет нечем!

Чому ж цю пісню не обрали пропагандисти Донбасу? Причина у простому: власне цим фактом вони між рядків проголосили всій Україні: «Ми такі ж самі селюки та міщани, як і ви, тільки на інших казочках нас виростили». Ось якби заспівали:

Не бойся заблудиться в темноте
И захлебнуться пылью - не один ты!
Вперед и вниз! Мы будем на щите -
Мы сами рыли эти лабиринты!

Взорвано,
уложено,
сколото
Черное
надежное
золото

- тоді це, можливо, і була б загроза. А може, й не загроза, а початок нової України. Хто казав, що ex Oriente lux – це обов’язково з Росії або Китаю?