Одиниця породила двійку, двійка породила трійку, або нумерологія лінгвогенезу

[kerbasi]

Спочатку кілька тез-визначень. Мова – це сукупність говірок на певному терені. Якщо говірки не ізольовані між собою рельєфом або політичними кордонами, над ними утворюється загальна, зрозуміла носіям всіх говірок мова – койне. Койне часто вживається на базарах, а також функціонує як міська говірка, якщо в даній культурі місто грає центральну культурну роль. Інтелектуали, в якій формі б вони не існували (ченці, що перекладають або самі пишуть сакральні тексти, писці-держслужбовці, мистці чи вчені), з часом напрацьовують літературну мову. Літературна мова жорстко нормована і уніфікована, що уможливлює відносно легке спілкування нею і достатньо повне взаєморозуміння. Літературна мова може мати в основі койне, а може – якусь найбільш розповсюджену говірку, або не найбільш розповсюджену, проте говірку найбільш розвиненого регіону. Часто за основу літературної мови не береться якась жива говірка або койне, а використовується мова старих текстів, часто релігійних. Отже, літературна мова завжди є штучним утворенням. Вона можлива тільки, якщо у її творців і потенційних користувачів є згода стосовно її використання. Інакше це просто буде мова творчості одного автора або якоїсь ізольованої групи. Звісно ж, як більшість інтелектуальних проектів обмеженого використання, така мова зникне разом з її творцями.

Тепер кілька слів про те, що може вважатися національною мовою, і як вона співвідноситься з літературною мовою. Існують мови, діалекти котрих настільки розбіжні, що можна говорити про окремі мови. Така, наприклад, китайська. Китайську мову вважають власне єдиною мовою, а наприклад майя розглядають як мовну сім’ю, що складається з кількох мов, хоча розбіжності між китайськими діалектами не менші, якщо не більші за маянські. Китайська еліта, втім, прагне культурно-мовної єдності, а народи майя потужної самосвідомості не мають і їхній розвиток знаходиться під патронатом іспаномовної мексиканської держави. Між арабськими діалектами також достатньо розбіжностей, щоб вважати їх окремими мовами, втім, воля еліт арабських націй спрямована на збереження єдиного мовного простору для уніфікованої літературної арабської мови. З іншого боку, бувають мови, що дуже мало між собою відрізняються, але вважаються різними мовами. Приклад – сербська, хорватська, боснійська. Панславістський проект єдиної Югославії мав за основу мовну єдність, єдину сербсько-хорватську мову, але одночасно з тим проектом, націоналісти не покладаючи рук працювали над підкресленням розбіжностей, їхньою кодифікацією і складанням фактично окремих мов.

Отже, бачимо, що національна мова має  досить умовний характер, це може бути як єдиним койне чи сукупністю говірок, так і сукупністю суттєво різних de facto мов, носії котрих не розуміють чи майже не розуміють один одного. І залежить визнання мови чи мовної групи перед усім від політичної волі нації/націй та від історичних обставин, а головне - від того, як мову бачить інтелектуальна еліта: китайські, арабські інтелектуали вважають китайську та арабську єдиними мовами, а не групами споріднених мов, і це бачення накидається на пересічну людину і на політичний клас. Коли на півночі Балкан інтелектуали бачили єдину мову, була створена єдина мова, коли змінили вектор - утворилися три мови.

Тепер про мови літературні. Бувають випадки коли одна мова має більше одного літературного варіанта. Наприклад, китайська. Південний, так званий кантонський (гуаньдунський) діалект кодифікований у літературну мову. Втім, офіційною, єдиною державною мовою КНР і Тайваню (обидва підкреслюють, що є єдиним справжнім Китаєм) є так звана путунхуа – літературна мова на основі койне чиновників останньої династії Цин, близька до північного, пекінського діалекту.  І всілякі спроби мовного сепаратизму караються як державою/державами, так і інтелектуальною ізоляцією. Всі регіональні літературні мови вважаються не більше, ніж фактом історії. При всьому тому носіям більшості китайських діалектів доводиться вивчати путунхуа, як фактично мову абсолютно незнайому.

В Греції довгий час існувало дві літературних мови: одна – штучна, архаїзована, т.з. чиста мова (кафаревуса) і літературна мова на основі розмовної (дімотікі). Між прихильниками цих мов часом вибухали запеклі суперечки. Зрештою, кафаревуса була скасована демократичною владою після повалення диктатури полковників. З іншого боку, в Таїланді архаїзовані високі, так звані «регістри» тайської мови сприймаються носіями не як окрема мова, а як високий стиль своєї мови, хоча мають всі ознаки окремої мови, і різниця з сучасними говірками значно більша, ніж між дімотікі і кафаревусою у греків. А в Норвегії між двома версіями літературної мови нема ніякого драматизму, і вони співіснують.

Отже, бачимо, що літературна мова є також предметом політичної волі її користувачів. Літературна мова може бути одна, їх може бути кілька, кілька літературних мов можуть співіснувати мирно або конфліктувати, літературна мова може сильно відрізнятись від розмовної мови або майже не відрізнятися. Той чи інший варіант залежить від вибору користувачів літературними мовами, від їхніх поглядів на власну культуру, від характеру їхньої ідентичності.

І остання теза – про правопис. Правопис – це набір правил, що спрямовані на уніфікацію письмової фіксації мови. Якщо кожен пише по-своєму, то це значно ускладнює комунікацію, оскільки дорослі, грамотні люди читають не по літерах, а схоплюють увесь графічний образ слова цілком. Швидкість читання і повнота сприйняття тексту знижуються, якщо око постійно стикається з авторськими орфографічними рішеннями. Правопис ніяк не впливає на саму мову (тільки на вимову окремих снобів, не більше). Мова виникла задовго до появи писемності, правопису, і нею користуються зовсім неписьменні люди. Писати «не» окремо чи разом, питання правопису. Кафедра чи катедра, клас чи кляса  – це вже питання не правопису, а норми літературної мови, зокрема норми з фонетичної асиміляції запозичень з грецької мови різних періодів. Ці питання треба розрізняти для того, щоб розуміти напрямки розвитку національної літературної мови і оцінювати перспективу і правдиву мету запропонованих реформ.   

Тепер до чого ж це все. Я вже певний час спостерігаю за явною спробою галицьких інтелектуалів утворити нову літературну мову на основі міського койне галицької говірки з запозиченням певних пластів лексики з польської мови. Я стикався більше з перекладацькими експериментами просто тому, що я сучукрліт читаю відносно недавно, але й у художній літературі їх чимало. Одним з центрів такої активності, на мою думку, є часопис «Ї».  

Ось тут:
http://community.livejournal.com/ua_mova/1133343.html
наводиться приклад такого явища у виконанні перекладача Андрія Шкраб’юка, а саме у перекладі ним оповідань польського письменника Бруно Шульца, що вийшли у бібліотечці часопису «ї» у 1995-му році. Відхилення від загальноприйнятої літературної мови спостерігаються не тільки у лексиці, а також у надмірному використанні активних прислівників, у фонетиці (м’який «л» - кляса, гльорифікація). Отже, на мою думку, це власне є експеримент з оформлення галицького діалекту саме в окрему мову, а не додання регіонального колориту до тексту.

Я не збираюся засуджувати галицьких інтелектуалів за мовний сепаратизм. Інтелектуал на то й інтелектуал, щоб щось вигадувати. До того ж йдеться не стільки про створення чого нового, скільки про відновлення того, що існувало з самого початку Галицько-Волинського князівства і аж до другої світової війни та ще й дотепер жевріє у діаспорній культурі.  Втім, я впевнений, що поява окремої літературної української мови аж ніяк не сприятиме поширенню української ідеї. Таким чином, експеримент творчий напевно стане могильником експерименту політичного. Також це призведе до руйнування єдиного українського літературного процесу, оскільки споживачі оберуть кожний свою мову, і не особливо ці спільноти перетинатимуться  А перед нами, східняками, постане вибір, чи нам дотримуватися й далі літературної мови, що існує, чи поставити на ній жирний хрест та визнати перспективним проект галицько-української літературної мови і зайнятися його вивченням та спробами до нього долучитися.

Взагалі, можливо, десь тут і полягають витоки висловлювань Андруховича. Сто років тому українці відокремилися від концепції триєдінаго народа, малоросійскаго, белорусскаго, великорусскаго наречій русскаго язика. Тоді була на то воля людей. Чи тепер є воля зберігати єдину українську мову, або будемо створювати її інші варіанти? 

Comments

[dubchack.livejournal.com]

та зберегти б для початку..

[kerbasi.livejournal.com]

А в нас взагалі є сучасна література літературною мовою?

[dubchack.livejournal.com]

Я настільки зарилася в лінгвістичній літературі літературною мовою, що про художню тупо не знаю)

[kerbasi.livejournal.com]

Я знаю, що літературні критики закидають авторам, що по-літературному, як їхні герої, ніхто у житті не розмовляє. Отже, мабуть, літературною мовою можна писати тільки вірші про високе.)

[dubchack.livejournal.com]

у нас тут теж є така авторка. професор кафедри стилістики, яка постійно на всі зауваження редактора до її недолугих текстів реагує приблизно "понавивчали ото правопис, а живої мови не знаєте".
і все б добре, да от тільки підручники живою мовою писати..
ну то підручники, звісно, але про літературних героїв, здається, те саме можна говорити. ясєн пєнь, шо їхня "жива мова" спрямована на змалювання їхнього образу, але художній твір, у якому вони прописані, мусить бути вироблений на основі літературної мови.

[kerbasi.livejournal.com]

Так. Художня література це ж не транскрипт з плівок, на котрі письменник, лежачи під диваном, як майор Мельниченко, своїх героїв записував :)

[dubchack.livejournal.com]

+100

[andrij.livejournal.com]

ну я б не називав [л'] галичанським спеціялітетом. у полтаві не бували-сьте?

[nehrebeckyj.livejournal.com]

Так, тема "важная і актуальная". Особливо для мене на цьому етапі.
Одержав від одного замовника "пропозицію": "З метою поліпшення якості дубляжів (щоб мова персонажів фільмів була не літературною, а розмовною – сучасною), будь ласка, прогляньте молодіжні інтернет-портали, блоги, форуми, і вишукайте сленгові, молодіжні слова, які, на вашу думку, варті уваги (не менш, ніж 50), та за тиждень надішліть нам свою добірку". У другому мейлі від найголовнішого було сказано - хто не надішле, й тим співпрацювати не будемо... І я дуже не літературно вже тиждень повторюю всього дві слові: "От бл...дь".
Теж мені, лексикографічне джерело - Інтернет. Теж мені - юридична вивіреність "пропозиції". І, на противагу - цілковита безправність виконавця. Якісь дєвачкі вирішують, що таке літературна, а що таке розмовна-сучасна мови...

[22he-travnya.livejournal.com]

носіям більшості китайських діалектів доводиться вивчати путунхуа, як фактично мову абсолютно незнайому

Гадаю, слово абсолютно тут недоречне. Якщо навіть японська мова містить половину лексики запозиченої з китайської (http://is.gd/gk3WN), то китайські нелітературні мови мусять мати дуже високий відсоток китайської літературної лексики.

(м’який «л» - кляса, гльорифікація). Отже, на мою думку, це власне є експеримент з оформлення галицького діалекту

Даруйте, а на Галичині пом'якшують "л"?
Пом'якшене "л" - норма харківського правопису, базована на полтавському пом'якшенні "л".

[kerbasi.livejournal.com]

Так, завдання двогостре! Оскільки повноцінна міська говірка в Україні присутня тяльки на заході, можна за сленґом автоматично податися туди. Але тоді є загроза, що тим самим сприятимете закріпленню розділеності української мови. Логічно було б щось брати з заходу, щось зі сходу, навіть суржикове і пробувати впроваджувати якийсь синтез, і чекати, чи щось приживеться. Власне, Ви так завжди і робили)) Тільки кому це тепер потрібно? Ставлення ж до мови тепер: "та натє вам вашу мову і благадарітє шо вапшє нє атмєнілі за нєнадабнастью".

[nehrebeckyj.livejournal.com]

Ситуація трошки інакша. Я не маю проблем з передачею будь-чого. Просто я не лексикограф, і не укладач словників, а люди, які мені поставили це завдання, цього не розуміють. Люди перестали вірити будь-яким авторитетам (і я теж перестав), і нема такого світоча, який би сказав: "Осьо норма, осісьо літературна мова, а тамво - діялект". Бо котрі беруться казати, самі не вельми освічені. Однак треба шукати якусь межу мовної некомпетентності, нижче якої людина повинна заткнутися й мовчати. Ну не повинні "секретарки духу" визначати, що є що. На зразок: "ждаты - это русизм. Нада гаварить чэкаты".

[o-teren.livejournal.com]

Й тут питання авторитетів (і норм у широкому значенні цього слова) вилізло. Як на мене це одна з найболючиших проблем на сьогодні. Причому скрізь: в освіті, в медицині, в мові і т.д. і т.п. Так що невтішні прогнози "колишніх авторитетів", згаданих вами у попередньому посту, практично вже починають збуваютися: "знаменитостям" ця ноша не по плечу.

[zara-goza.livejournal.com]

Ви пишете про дуже складні речі та процеси, які є мінливими в силу своєї специфіки - мова занадто жива, щоб можна було прогнозувати якою стане вона через той чи інший час, але від кожного з нас це в деякій мірі залежить ( це не пафос, так воно і є), її формування і зараз відбувається , під час цієї розмови... Проблема мені здається , крім всього, ще й в тому, що люди нерідко байдужі до мови, за виключенням, звийчайно, тих, хто займається літературою, кому просто цікава мова, отже творення її літературного варіанту залежить в більшій мірі від них. А про єдину літературну мову зараз говорити вкрай важко, здається, адже тут спостерігається вперте, свавільне бажання говорити "по-своєму", на власному ідеалекті, і це чудово - це може бути дуже гарно, образно, незвично - з одного боку, а з іншого - це віддаляє формування єдиної літературної мови... Тема складна та завжди актуальна, нас не стане колись, а про це так само будуть говорити, можливо несхожою на сьогоднішню мовою..., хто знає.
Мені подобається вислів поета, який сказав що мова старіше будь-якої держави. Отже, служіння мові - вище чим служіння будь-якій ідеології, якою б бездоганною вона не здавалася і як би вона не намагалася вплести мову в своє нуднє павутиння... Велимір Хлєбніков писав свої вірші мало кому зрозумілою мовою, але це не зникло до цих пір.. Я якось багато написала, і все, можливо, не в точку, вибачайте. Ще одне питання (все ж таки про літературну мову йдеться), чия, на Вашу думку, мова може зватися високо літературною ? Я ось читаю сьогодні вірші Павла Гірника - мені дужи вони подобаються. А вчора читала Тараса Шевченка - є рядки в нього вічні, поза часом...

[tin-tina.livejournal.com]

Мені здається, у вихідному пості змішалося, чи, вірніше, до головної теми вихідного посту примішалося відразу кілька питань. Спробую по порядку.
1 - мовні ігри одного окремо взятого перекладача. Окрім Андрія Шкраб"юка, Бруно Шульца українською мовою перекладали Іван Гнатюк, Андрюс Вишняускас, Андрій Павлишин Тарас Возняк, Микола Яковина, переважно ці переклади значно ближчі до літературної норми, аніж цитований переклад Шкраб"юка (я користуюся виданням 2004 року).
2 - наскільки я пам"ятаю висловлювання Андруховича, то він закликав не Галичину відокремлювати від України, а дати можливість деяким східноукраїнським регіонам, якби вони того захотіли, влаштовувати свою долю самостійно.
3 На мою думку, це власне є експеримент з оформлення галицького діалекту саме в окрему мову, а не додання регіонального колориту до тексту.
Я думаю якраз навпаки.
4 Чи теперішня ситуація з проявами "мовного регіонального сепаратизму" є чимось новим? Далебі, що ні. Пошлюся на авторитет Ю.Шевельова, "Внесок Галичини у формування української літературної мови". "Після багатьох років життя в Харкові я опинився 1943 року у Львові. Звичайно, я і перед тим знав про відмінності мови Галичини супроти мови мого рідного міста, але, звісно, і Києва та й більшости міст на схід від Збруча супроти мови Галичини. Але з переїздом до Львова мовні відмінності стали для мене особливо виразними. При цьому це були не просто місцеві діалектні риси, а й інакша традиція літературної мови, зокрема плеканої в пресі, літературі, школі, мові інтелігенції на щодень. (...)
В умовах радянської України проблематика книжки взагалі була під суворим табу. Як правило, співжиття двох варіантів української літературної мови і змагання між ними замовчувалося або перекручувалося. Галичину трактовано як терен однієї з багатьох місцевих говірок України. Мало, рідко говорилося або і зовсім не говорилося про те, що йшлося тут не тільки про проблему мови супроти діалекту, а і про проблему двох варіантів літературної мови". І це при тому, що ніхто й ніколи не ставив перед собою задачі створення якоїсь окремої "галицької української мови"!
Тих, хто зацікавився б цим питанням, відсилаю до згадуваної праці Ю.Шевельова, переконаємося, що дуже схожі на теперішні суперечки вже відбувалися на межі 19-го і 20-го століть.
Я цілковито підтримую вельмишановного kerbasi у його відстоюванні потреби єдиної літературної норми для всієї мови, на заході і на сході, на материку і в діаспорі. Але зважмо і на таке - чи рівномірно розвивалася українська мова? Ніде правди діти, на заході України вона є повнофункціональною, на сході часом виступає щонайбільше як додаток до основного мовного потоку (аже руки свербіли написати "майнстріму"). Але чи є становище аж таким трагічним? Думаю, що ні, чим більше говоритимуть українською в її природньому осередку і колисці, тобто на сході і в центрі, тим більше роль галицького, коли хочете, регіолекту, зведеться тільки до екзотичного доповнення і, можливо, джерела призабутих або незатертих виразів. Ага, додам ще, що з усіх згадуваних "страшних слів", себто "єдваб, копіяли, цера, гльорифікація" у повсякденному вжитку трапляється хіба що "цера" і то більше в мові старших людей. Як не дасть мені збрехати господар ЖЖ, всеможливих запозичень з російської мови у мові галичан далеко більше, аніж з усіх інших мов разом взятих.

[kerbasi.livejournal.com]

Я й не називаю це суто наличанським спеціялітетом. Низка авторів хоче бажати це нормою письмової мови, я про це.

[kerbasi.livejournal.com]

Та ні, все ж таки абсолютно.
Та лексика це не лексика у нашому сенсі, а форманти на кшталт різних наших аква-, гідро-, полі-, остео- і т.д. А як вони відтворюються фонетично, ось Вам приклад одної й те ж самої словоморфеми:
путунхуа: wu
кантонський діалект: ng
японська: go
Класично освічені люди можуть ці слова впізнавати за ієрогліфами та їхніми значеннями у класичній мові (веньянь для кит.), але таких людей там не більше, ніж у нас знавців старослов"янської чи латини.

Стосовно пом"якшеного л, то справа не в ньому, а у питанні, чи ми міняємо літературну норму, чи створюємо нову літературну мову, а, може, залишаємо все, як є.

Куди подівся український Л та й бігато чого ще, я знаю. Див.:
http://kerbasi.livejournal.com/47714.html

[kerbasi.livejournal.com]

Питання, хто має бути авторитетом у створенні, підтримці та модернізації (якщо потрібно) літературної мови. Наука в нас вся державна, а держава в нас не наша. А освічена частина населеня, так би мовити, literati не мають достатнього філологічного багажу для таких завдань. Все ж таки в нас вже 90 років освіта не гімназична з філологічним ухилом.

[kerbasi.livejournal.com]

+100! І див., мою відповідь вище пану Негребецькому.

[kerbasi.livejournal.com]

Жива мова - це як море, а літературна мова - це маяк на високому березі, що дає орієнтир мореходам. Якщо зруйнувати маяк? Або побудувати зайвий? Можна й не модернізовувати літературну мову з кожною новою генерацією. У тамілів і сінгалів літературні мови відстоять від сучасних мов на 400 років. І нічого. Подібне у чехів.

Нижче є цілком слушний коментар tin_tina, де вона висвітлює паралелізм літературних мов в Україні. Якби ми мали потужний інтелектуальний прошарок в Україні, то можна було б через дискусію визначитись, що робити далі. Але ми такого не маємо, а паралелізм мов і літературно-мовної практики послаблює і без того слабкий стан української письмової культури і культури мовлення, а також ускладнює комунікацію між носіями мови.

[nehrebeckyj.livejournal.com]

Я взагалі дивуюсь, як люди ще розуміють одне одного. Зокрема українці, деякі з яких встають, а деякі підводяться, деякі йдуть прямо, а інші - просто, деякі ходять у туалет, а деякі тільки до туалету...
Одначе і у нашого всезагального взірця й еталона - кацапів - ситуація не краща. Коли я надибую грамотний матеріал, писаний їхньою говіркою, то просто очі витріщаю.

[kerbasi.livejournal.com]

Дякую Вам за такий глибокий і змістовний допис! І за оцінку моїх хаотичних думок також!
Літературна мова УРСР - це нормалізовані говірки середньої НаддніпрянщиниЮ здоблені деяким числом галицизмів для балансу, переважно насмиканих з провідних літераторів, таких як Франко, Л. Українка і т.д. Можливо, за даних історичних і мовних обставин варто "перекодувати" і літературну мову. Тоді й культурний центр треба перемістити західніше. Взагалі, слабкість української мови УРСР власне, НМД, і полягала у тому, що мовна основа не співпадала з культурними центрами (Київ, Харків, згодом Львів). Тобто найбільш "чисті" говірки були десь у селах, досить віддалених від реального культурного процесу. Це можна усунути зараз. Я не проти, хай центром українізації стане Львів, хай літературна мова наблизиться до галицького діалекту, а преференційним джерелом запозичень стане польська мова. Але на це має бути воля класу literati, повшехна конвенція :-). І звісно ж, обговорення. А всі чекають на інструкції інституту мовознавства та плекають свої власні ідеї. А треба начхати на державу з її інститутами, і займатися мовними питаннями самім. Завтра напишу на цю тему з ілюстративним прикладом.

[zara-goza.livejournal.com]

Мені здається, що дещо важливе в мову може бути привнесене лише особистістю, одною геніальною особистістю, як це було, наприклад, з Пушкіним, з Шевченко, з Бродським. Дискусії про мову влаштовуються критиками, читачами, мовознавцями, лінгвістами, зацікавленими особами, патріотами, а творення високої, прекрасної мови - місія Поетів, обдарованих Богом... Мені подобається думка про те, що Поезія - найвища форма існування слова...

[kerbasi.livejournal.com]

З більшістю літературних мов Європи так і є: витоки або з поезії, або з перекладу Біблії.

[tin-tina.livejournal.com]

здоблені деяким числом галицизмів для балансу, переважно насмиканих з провідних літераторів, таких як Франко, Л. Українка і т.д.
В тлумаченні Ю.Шевельова цей процес виглядає значно складнішим: такими "провідниками галицьких впливів" виступають Олена Пчілка і Михайло Старицький, Леся Українка і М.Коцюбинський. Загалом, раджу все-таки прочитати цю працю,я її в мережі зустрічала, а, якщо буде цікаво, то колись я робила її, можна сказати, конспект для певного російськомовного сайту, отут. (http://wirade.ru/cgi-bin/wirade/YaBB.pl?board=seeurope;action=display;num=1205748194;start=0#0) Ю.Шевельов висловився навіть так: "Всі області України були причетні до створення літературної мови, але диригувала цим процесом Галичина".
І все-таки, як мені здається, ця роль вже вичерпується, а природним центром мовотворення має бути Київ. "Львівська" місія в майбутньому - всеможливі мовні експерименти, може, створення і запозичення нового, але роль пробного каменю, прийняття чи відкидання цих пропозицій все-таки належить центру, столиці.
А треба начхати на державу з її інститутами, і займатися мовними питаннями самім. Завтра напишу на цю тему з ілюстративним прикладом.
Прочитаю з величезним інтересом. Але чому відкидати державні інституції? Того ж Пономаріва та й не його одного?