Одиниця породила двійку, двійка породила трійку, або нумерологія лінгвогенезу

[kerbasi]

Спочатку кілька тез-визначень. Мова – це сукупність говірок на певному терені. Якщо говірки не ізольовані між собою рельєфом або політичними кордонами, над ними утворюється загальна, зрозуміла носіям всіх говірок мова – койне. Койне часто вживається на базарах, а також функціонує як міська говірка, якщо в даній культурі місто грає центральну культурну роль. Інтелектуали, в якій формі б вони не існували (ченці, що перекладають або самі пишуть сакральні тексти, писці-держслужбовці, мистці чи вчені), з часом напрацьовують літературну мову. Літературна мова жорстко нормована і уніфікована, що уможливлює відносно легке спілкування нею і достатньо повне взаєморозуміння. Літературна мова може мати в основі койне, а може – якусь найбільш розповсюджену говірку, або не найбільш розповсюджену, проте говірку найбільш розвиненого регіону. Часто за основу літературної мови не береться якась жива говірка або койне, а використовується мова старих текстів, часто релігійних. Отже, літературна мова завжди є штучним утворенням. Вона можлива тільки, якщо у її творців і потенційних користувачів є згода стосовно її використання. Інакше це просто буде мова творчості одного автора або якоїсь ізольованої групи. Звісно ж, як більшість інтелектуальних проектів обмеженого використання, така мова зникне разом з її творцями.

Тепер кілька слів про те, що може вважатися національною мовою, і як вона співвідноситься з літературною мовою. Існують мови, діалекти котрих настільки розбіжні, що можна говорити про окремі мови. Така, наприклад, китайська. Китайську мову вважають власне єдиною мовою, а наприклад майя розглядають як мовну сім’ю, що складається з кількох мов, хоча розбіжності між китайськими діалектами не менші, якщо не більші за маянські. Китайська еліта, втім, прагне культурно-мовної єдності, а народи майя потужної самосвідомості не мають і їхній розвиток знаходиться під патронатом іспаномовної мексиканської держави. Між арабськими діалектами також достатньо розбіжностей, щоб вважати їх окремими мовами, втім, воля еліт арабських націй спрямована на збереження єдиного мовного простору для уніфікованої літературної арабської мови. З іншого боку, бувають мови, що дуже мало між собою відрізняються, але вважаються різними мовами. Приклад – сербська, хорватська, боснійська. Панславістський проект єдиної Югославії мав за основу мовну єдність, єдину сербсько-хорватську мову, але одночасно з тим проектом, націоналісти не покладаючи рук працювали над підкресленням розбіжностей, їхньою кодифікацією і складанням фактично окремих мов.

Отже, бачимо, що національна мова має  досить умовний характер, це може бути як єдиним койне чи сукупністю говірок, так і сукупністю суттєво різних de facto мов, носії котрих не розуміють чи майже не розуміють один одного. І залежить визнання мови чи мовної групи перед усім від політичної волі нації/націй та від історичних обставин, а головне - від того, як мову бачить інтелектуальна еліта: китайські, арабські інтелектуали вважають китайську та арабську єдиними мовами, а не групами споріднених мов, і це бачення накидається на пересічну людину і на політичний клас. Коли на півночі Балкан інтелектуали бачили єдину мову, була створена єдина мова, коли змінили вектор - утворилися три мови.

Тепер про мови літературні. Бувають випадки коли одна мова має більше одного літературного варіанта. Наприклад, китайська. Південний, так званий кантонський (гуаньдунський) діалект кодифікований у літературну мову. Втім, офіційною, єдиною державною мовою КНР і Тайваню (обидва підкреслюють, що є єдиним справжнім Китаєм) є так звана путунхуа – літературна мова на основі койне чиновників останньої династії Цин, близька до північного, пекінського діалекту.  І всілякі спроби мовного сепаратизму караються як державою/державами, так і інтелектуальною ізоляцією. Всі регіональні літературні мови вважаються не більше, ніж фактом історії. При всьому тому носіям більшості китайських діалектів доводиться вивчати путунхуа, як фактично мову абсолютно незнайому.

В Греції довгий час існувало дві літературних мови: одна – штучна, архаїзована, т.з. чиста мова (кафаревуса) і літературна мова на основі розмовної (дімотікі). Між прихильниками цих мов часом вибухали запеклі суперечки. Зрештою, кафаревуса була скасована демократичною владою після повалення диктатури полковників. З іншого боку, в Таїланді архаїзовані високі, так звані «регістри» тайської мови сприймаються носіями не як окрема мова, а як високий стиль своєї мови, хоча мають всі ознаки окремої мови, і різниця з сучасними говірками значно більша, ніж між дімотікі і кафаревусою у греків. А в Норвегії між двома версіями літературної мови нема ніякого драматизму, і вони співіснують.

Отже, бачимо, що літературна мова є також предметом політичної волі її користувачів. Літературна мова може бути одна, їх може бути кілька, кілька літературних мов можуть співіснувати мирно або конфліктувати, літературна мова може сильно відрізнятись від розмовної мови або майже не відрізнятися. Той чи інший варіант залежить від вибору користувачів літературними мовами, від їхніх поглядів на власну культуру, від характеру їхньої ідентичності.

І остання теза – про правопис. Правопис – це набір правил, що спрямовані на уніфікацію письмової фіксації мови. Якщо кожен пише по-своєму, то це значно ускладнює комунікацію, оскільки дорослі, грамотні люди читають не по літерах, а схоплюють увесь графічний образ слова цілком. Швидкість читання і повнота сприйняття тексту знижуються, якщо око постійно стикається з авторськими орфографічними рішеннями. Правопис ніяк не впливає на саму мову (тільки на вимову окремих снобів, не більше). Мова виникла задовго до появи писемності, правопису, і нею користуються зовсім неписьменні люди. Писати «не» окремо чи разом, питання правопису. Кафедра чи катедра, клас чи кляса  – це вже питання не правопису, а норми літературної мови, зокрема норми з фонетичної асиміляції запозичень з грецької мови різних періодів. Ці питання треба розрізняти для того, щоб розуміти напрямки розвитку національної літературної мови і оцінювати перспективу і правдиву мету запропонованих реформ.   

Тепер до чого ж це все. Я вже певний час спостерігаю за явною спробою галицьких інтелектуалів утворити нову літературну мову на основі міського койне галицької говірки з запозиченням певних пластів лексики з польської мови. Я стикався більше з перекладацькими експериментами просто тому, що я сучукрліт читаю відносно недавно, але й у художній літературі їх чимало. Одним з центрів такої активності, на мою думку, є часопис «Ї».  

Ось тут:
http://community.livejournal.com/ua_mova/1133343.html
наводиться приклад такого явища у виконанні перекладача Андрія Шкраб’юка, а саме у перекладі ним оповідань польського письменника Бруно Шульца, що вийшли у бібліотечці часопису «ї» у 1995-му році. Відхилення від загальноприйнятої літературної мови спостерігаються не тільки у лексиці, а також у надмірному використанні активних прислівників, у фонетиці (м’який «л» - кляса, гльорифікація). Отже, на мою думку, це власне є експеримент з оформлення галицького діалекту саме в окрему мову, а не додання регіонального колориту до тексту.

Я не збираюся засуджувати галицьких інтелектуалів за мовний сепаратизм. Інтелектуал на то й інтелектуал, щоб щось вигадувати. До того ж йдеться не стільки про створення чого нового, скільки про відновлення того, що існувало з самого початку Галицько-Волинського князівства і аж до другої світової війни та ще й дотепер жевріє у діаспорній культурі.  Втім, я впевнений, що поява окремої літературної української мови аж ніяк не сприятиме поширенню української ідеї. Таким чином, експеримент творчий напевно стане могильником експерименту політичного. Також це призведе до руйнування єдиного українського літературного процесу, оскільки споживачі оберуть кожний свою мову, і не особливо ці спільноти перетинатимуться  А перед нами, східняками, постане вибір, чи нам дотримуватися й далі літературної мови, що існує, чи поставити на ній жирний хрест та визнати перспективним проект галицько-української літературної мови і зайнятися його вивченням та спробами до нього долучитися.

Взагалі, можливо, десь тут і полягають витоки висловлювань Андруховича. Сто років тому українці відокремилися від концепції триєдінаго народа, малоросійскаго, белорусскаго, великорусскаго наречій русскаго язика. Тоді була на то воля людей. Чи тепер є воля зберігати єдину українську мову, або будемо створювати її інші варіанти? 

Comments

[tin-tina.livejournal.com]

Мені здається, у вихідному пості змішалося, чи, вірніше, до головної теми вихідного посту примішалося відразу кілька питань. Спробую по порядку.
1 - мовні ігри одного окремо взятого перекладача. Окрім Андрія Шкраб"юка, Бруно Шульца українською мовою перекладали Іван Гнатюк, Андрюс Вишняускас, Андрій Павлишин Тарас Возняк, Микола Яковина, переважно ці переклади значно ближчі до літературної норми, аніж цитований переклад Шкраб"юка (я користуюся виданням 2004 року).
2 - наскільки я пам"ятаю висловлювання Андруховича, то він закликав не Галичину відокремлювати від України, а дати можливість деяким східноукраїнським регіонам, якби вони того захотіли, влаштовувати свою долю самостійно.
3 На мою думку, це власне є експеримент з оформлення галицького діалекту саме в окрему мову, а не додання регіонального колориту до тексту.
Я думаю якраз навпаки.
4 Чи теперішня ситуація з проявами "мовного регіонального сепаратизму" є чимось новим? Далебі, що ні. Пошлюся на авторитет Ю.Шевельова, "Внесок Галичини у формування української літературної мови". "Після багатьох років життя в Харкові я опинився 1943 року у Львові. Звичайно, я і перед тим знав про відмінності мови Галичини супроти мови мого рідного міста, але, звісно, і Києва та й більшости міст на схід від Збруча супроти мови Галичини. Але з переїздом до Львова мовні відмінності стали для мене особливо виразними. При цьому це були не просто місцеві діалектні риси, а й інакша традиція літературної мови, зокрема плеканої в пресі, літературі, школі, мові інтелігенції на щодень. (...)
В умовах радянської України проблематика книжки взагалі була під суворим табу. Як правило, співжиття двох варіантів української літературної мови і змагання між ними замовчувалося або перекручувалося. Галичину трактовано як терен однієї з багатьох місцевих говірок України. Мало, рідко говорилося або і зовсім не говорилося про те, що йшлося тут не тільки про проблему мови супроти діалекту, а і про проблему двох варіантів літературної мови". І це при тому, що ніхто й ніколи не ставив перед собою задачі створення якоїсь окремої "галицької української мови"!
Тих, хто зацікавився б цим питанням, відсилаю до згадуваної праці Ю.Шевельова, переконаємося, що дуже схожі на теперішні суперечки вже відбувалися на межі 19-го і 20-го століть.
Я цілковито підтримую вельмишановного kerbasi у його відстоюванні потреби єдиної літературної норми для всієї мови, на заході і на сході, на материку і в діаспорі. Але зважмо і на таке - чи рівномірно розвивалася українська мова? Ніде правди діти, на заході України вона є повнофункціональною, на сході часом виступає щонайбільше як додаток до основного мовного потоку (аже руки свербіли написати "майнстріму"). Але чи є становище аж таким трагічним? Думаю, що ні, чим більше говоритимуть українською в її природньому осередку і колисці, тобто на сході і в центрі, тим більше роль галицького, коли хочете, регіолекту, зведеться тільки до екзотичного доповнення і, можливо, джерела призабутих або незатертих виразів. Ага, додам ще, що з усіх згадуваних "страшних слів", себто "єдваб, копіяли, цера, гльорифікація" у повсякденному вжитку трапляється хіба що "цера" і то більше в мові старших людей. Як не дасть мені збрехати господар ЖЖ, всеможливих запозичень з російської мови у мові галичан далеко більше, аніж з усіх інших мов разом взятих.

[kerbasi.livejournal.com]

Дякую Вам за такий глибокий і змістовний допис! І за оцінку моїх хаотичних думок також!
Літературна мова УРСР - це нормалізовані говірки середньої НаддніпрянщиниЮ здоблені деяким числом галицизмів для балансу, переважно насмиканих з провідних літераторів, таких як Франко, Л. Українка і т.д. Можливо, за даних історичних і мовних обставин варто "перекодувати" і літературну мову. Тоді й культурний центр треба перемістити західніше. Взагалі, слабкість української мови УРСР власне, НМД, і полягала у тому, що мовна основа не співпадала з культурними центрами (Київ, Харків, згодом Львів). Тобто найбільш "чисті" говірки були десь у селах, досить віддалених від реального культурного процесу. Це можна усунути зараз. Я не проти, хай центром українізації стане Львів, хай літературна мова наблизиться до галицького діалекту, а преференційним джерелом запозичень стане польська мова. Але на це має бути воля класу literati, повшехна конвенція :-). І звісно ж, обговорення. А всі чекають на інструкції інституту мовознавства та плекають свої власні ідеї. А треба начхати на державу з її інститутами, і займатися мовними питаннями самім. Завтра напишу на цю тему з ілюстративним прикладом.

[tin-tina.livejournal.com]

здоблені деяким числом галицизмів для балансу, переважно насмиканих з провідних літераторів, таких як Франко, Л. Українка і т.д.
В тлумаченні Ю.Шевельова цей процес виглядає значно складнішим: такими "провідниками галицьких впливів" виступають Олена Пчілка і Михайло Старицький, Леся Українка і М.Коцюбинський. Загалом, раджу все-таки прочитати цю працю,я її в мережі зустрічала, а, якщо буде цікаво, то колись я робила її, можна сказати, конспект для певного російськомовного сайту, отут. (http://wirade.ru/cgi-bin/wirade/YaBB.pl?board=seeurope;action=display;num=1205748194;start=0#0) Ю.Шевельов висловився навіть так: "Всі області України були причетні до створення літературної мови, але диригувала цим процесом Галичина".
І все-таки, як мені здається, ця роль вже вичерпується, а природним центром мовотворення має бути Київ. "Львівська" місія в майбутньому - всеможливі мовні експерименти, може, створення і запозичення нового, але роль пробного каменю, прийняття чи відкидання цих пропозицій все-таки належить центру, столиці.
А треба начхати на державу з її інститутами, і займатися мовними питаннями самім. Завтра напишу на цю тему з ілюстративним прикладом.
Прочитаю з величезним інтересом. Але чому відкидати державні інституції? Того ж Пономаріва та й не його одного?

[kerbasi.livejournal.com]

Читав я Шевельова. Його рація, мабуть, на період "розстріляного Відродження".А по розстрілу вже ситуація була зовсім інша. Це видно з документальних матеріалів у книжці, котрої я робив огляд:
http://kerbasi.livejournal.com/47714.html
Якщо не читали, спробуйте знайти і прочитати.

[tin-tina.livejournal.com]

Не знала про згадувану Вами книжку, дякую, обов"язково спробую роздобути і прочитати. Звичайно, найпізніші "рації" Шевельова - це кінець 30-х-початок 40-х років, а основний матеріал значно раніший, періоду перед першою світовою війною.

[kerbasi.livejournal.com]

"А треба начхати на державу з її інститутами, і займатися мовними питаннями самім. Завтра напишу на цю тему з ілюстративним прикладом".
"Прочитаю з величезним інтересом. Але чому відкидати державні інституції? Того ж Пономаріва та й не його одного"?

Все ж таки не завтра, а післязавтра. Але Вам, оскільки вже особисто анонсував, надішлю чернетку у приват ))

[zinovius.livejournal.com]

Дуже цікаво. А відносно мовних запозичень, то тут ще цікавіше: яка причина стоїть за цим, хто в кого запозичував і яким чином це проходило (де Галичина, а де Росія)?

[tin-tina.livejournal.com]

Щось не можу зрозуміти, чи задають мені питання про походження русизмів в мові галичан, чи це питання вже нецікаве. На всяк випадок - та джерело звичайне. Насамперед телебачення, потім радіопередачі, мова естрадних виконавців, глянцевих журналів. У старшого покоління часто російська була викладовою мовою, молодше знає її з інтернету. Нічого надзвичайного.

[kerbasi.livejournal.com]

Я вважаю, що є три джерела. Перше - книжковим шляхом у період русофільства. Друге - книжковим шляхом у період русифікації за часів СРСР. Третє - те, що Ви назвали.

Взагалі, питання русизмів у галицькій говірці було відлунням ширшого питання: чому русизми в мові це погано, а полонізми це ледве не високий стиль? Звісно, не всі так вважають, але мені за моє активне життя доводилося неодноразово наражатися на таку позицію.

Та й навіть це питання лише періферійно дотичне питанню, чи слід зараз гуртуватися навколо літературної мови на основі говірок середньої наддніпрянщини чи не столітньої давнини, чи слід з урахуванням реальності доопрацювати літературну мову, котра de facto існувала в Галичині до другої світової і зберіглася у діаспорі та в творчих колах до наших часів.

[tin-tina.livejournal.com]

Щодо другого і третього джерел - згодна, щодо першого - ні. Там була значно плутаніша історія: дуже мало москвофілів знало насправді російську мову і навряд чи вони могли якось впливати на живе мовлення. Тут, швидше, "двоюрідний" процес - і "умовна галицька" і російська черпали з того ж джерела, тобто церковнослов"янщини. Чи знаєте, що такі слова, як "лента" чи "цвітка" викинули з української мови як галицизми?
чому русизми в мові це погано, а полонізми це ледве не високий стиль?
Як тільки станеться та радісна зміна, що ми почнемо сприймати все російське без страху чи надриву :-), то русизми зможуть навіть додавати шарму, як тепер полонізми. Звичайно, не у варіанті Вєрки Сердючки, а, скажімо, "м"ятежного" Хвильового.

[terryshnaucer.livejournal.com]

На рахунок полонізмів і русизмів. Я би не став стверджувати, що полонізми є саме такими. Скоріше, що те, що ви називаєте полонізмами, є "слов'янізмами", які, до речі, в силу своєї не слов'янскості, не розуміють росіяни. Тобто галицький варіант української мови розвивався в середовищі мов західних слов'ян. Російська мова розвивалась якимось особливим шляхом в оточенні тюркських мов.
Українська мова, якою говорить американська діаспора, є по суті законсервованим галицьким варіантом української мови, і в плані лексики, і в плані вимови. Я весь час думав, що дивна як на мене діаспорська вимова є результатом впливу англійської мелодики. Але недавно я побачив в неті відео з Німеччини, і там "баняки" говорили абсолютно такою самою мовою, як "баняки" з Америки. Це означає, що мова діаспори є автентичною мовою Галичини в період Другої Світової війни.

[kerbasi.livejournal.com]

Та я добре розбираюся, де полонізм, де "неслов'янізм".
Люстро для дзеркала це не слов'янське слово, але запозичене саме з польської мови. Таких слів чимало. Та й запозичень з тюркських та інших мов в російській небагато, небільше, ніж в українській. Не слухайте націонал-дебілів від псевдо-науки.

Коли мовна спільнота ізольована, вона зберігає архаїчні риси. Це розповсюджене явище. Саме тому мова емігрантських спільнот консервативна.