Героїзм жертв війни: різниця сприйняття

[kerbasi]

У шкільні роки вчили ми оповідання Шолохова «Доля людини». Там є такий епізод. Військовополонений Андрій Соколов, в’язень табору під Дрезденом після робочого дня прохопився, що, мовляв, чотири куби землі це завелика норма і хоч німці й кажуть, що мало, але для арештанта на могилу і одного вистачить. Хтось доніс, і Соколова викликав сам комендант, російськомовний есесівець з волзьким акцентом. Все йшло до того, що Соколова власноруч той німець на прізвище Мюллер розстріляє. Але Мюллеру захотілося спочатку погратися. Далі наведу досить розлогий фрагмент тексту цілком.

 

Прямо передо мною сидит полупьяный Мюллер,   пистолетом играется,
перекидывает его из руки в руку, а сам смотрит на меня и не моргнет, как
змея. Ну, я руки по швам, стоптанными каблуками щелкнул, громко так
докладываю:   "Военнопленный Андрей Соколов по вашему приказанию, герр
комендант, явился". Он и спрашивает меня: "Так что же, русс Иван, четыре
кубометра выработки - это много?" - "Так точно, - говорю, - герр комендант,
много". - "А одного тебе на могилу хватит?" - "Так точно, герр комендант,
вполне хватит и даже останется".

     Он встал и говорит: "Я окажу тебе великую честь, сейчас лично
расстреляю тебя за эти слова. Здесь неудобно, пойдем во двор, там ты и
распишешься". - "Воля ваша", - говорю ему. Он постоял, подумал, а потом
кинул пистолет на стол и наливает полный стакан шнапса, кусочек хлеба взял,
положил на него ломтик сала и все это подает мне и говорит: "Перед смертью
выпей, русс Иван, за победу немецкого оружия".

     Я было из его рук и стакан взял, и закуску, но как только услыхал эти
слова, - меня будто огнем обожгло! Думаю про себя: "Чтобы я, русский солдат,
да стал пить за победу немецкого оружия?! А кое-чего ты не хочешь, герр
комендант? Один черт мне умирать, так провались ты пропадом со своей
водкой!"
     Поставил я стакан на стол, закуску положил и говорю: "Благодарствую за
угощение, но я непьющий". Он улыбается: "Не хочешь пить за нашу победу? В
таком случае выпей за свою погибель". А что мне было терять? "За свою
погибель и избавление от мук я выпью", - говорю ему. С тем взял стакан и в
два глотка вылил его в себя, а закуску не тронул, вежливенько вытер губы
ладонью и говорю: "Благодарствую за угощение. Я готов, герр комендант,
пойдемте, распишете меня".
     Но он смотрит внимательно так и говорит: "Ты хоть закуси перед
смертью". Я ему на это отвечаю: "Я после первого стакана не закусываю".
Наливает он второй, подает мне. Выпил я и второй и опять же закуску не
трогаю, на отвагу бью, думаю: "Хоть напьюсь перед тем, как во двор идти, с
жизнью расставаться". Высоко поднял комендант свои белые брови, спрашивает:
"Что же не закусываешь, русс Иван? Не стесняйся!" А я ему свое: "Извините,
герр комендант, я и после второго стакана не привык закусывать". Надул он
щеки, фыркнул, а потом как захохочет и сквозь смех что-то быстро говорит
по-немецки: видно, переводит мои слова друзьям. Те тоже рассмеялись,
стульями задвигали, поворачиваются ко мне мордами и уже, замечаю, как-то
иначе на меня поглядывают, вроде помягче.
     Наливает мне комендант третий стакан, а у самого руки трясутся от
смеха. Этот стакан я выпил врастяжку, откусил маленький кусочек хлеба,
остаток положил на стол. Захотелось мне им, проклятым, показать, что хотя я
и с голоду пропадаю, но давиться ихней подачкой не собираюсь, что у меня
есть свое, русское достоинство и гордость и что в скотину они меня не
превратили, как ни старались.
     После этого комендант стал серьезный с виду, поправил у себя на груди
два железных креста, вышел из-за стола безоружный и говорит: "Вот что,
Соколов, ты - настоящий русский солдат. Ты храбрый солдат. Я - тоже солдат и
уважаю достойных противников. Стрелять я тебя не буду. К тому же сегодня
наши доблестные войска вышли к Волге и целиком овладели Сталинградом. Это
для нас большая радость, а потому я великодушно дарю тебе жизнь. Ступай в
свой блок, а это тебе за смелость", - и подает мне со стола небольшую
буханку хлеба и кусок сала.
    Прижал я хлеб к себе изо всей силы, сало в левой руке держу и до того
растерялся от такого неожиданного поворота, что и спасибо не сказал, сделал
налево кругом, иду к выходу, а сам думаю: "Засветит он мне сейчас промеж
лопаток, и не донесу ребятам этих харчей". Нет, обошлось. И на этот раз
смерть мимо меня прошла, только холодком от нее потянуло...
     Вышел я из комендантской на твердых ногах, а во дворе меня развезло.
Ввалился в барак и упал на цементованный пол без памяти. Разбудили меня наши
еще в потемках: "Рассказывай!" Ну, я припомнил, что было в комендантской,
рассказал им. "Как будем харчи делить?" - спрашивает мой сосед по нарам, а у
самого голос дрожит. "Всем поровну", - говорю ему. Дождались рассвета. Хлеб
и сало резали суровой ниткой. Досталось каждому хлеба по кусочку со
спичечную коробку, каждую крошку брали на учет, ну, а сала, сам понимаешь, -
только губы помазать. Однако поделили без обиды.

http://www.lib.ru/PROZA/SHOLOHOW/sudbache.txt

 

До теми цього допису ключовим моментом, що, отримавши від есесівця за мужність продуктову винагороду, в’язень Соколов приносить її до бараку і ділить на всіх, тобто кожному дістається по маленькому шматочку хліба, розміром з коробок сірників і сала, як пише Шолохов, тільки губи помастити.

Шолохов стверджував, що в основі оповідання лягла історія реальної людини, яку він випадково зустрів на полюванні. Не будемо брати під сумнів правдивість оповідання. Важливим для нас є те, що на цьому прикладі виховували совєцьких людей. Отже, ми всі, хто родом з СРСР, може, й не маємо такого залізного характеру як полонений Андрій Соколов, але бодай теоретично знаємо, як слід поводитися за обставин, коли ти вже нічого фізично не можеш вчинити ворогові, хіба тільки зберегти обличчя задля моральної перемоги. Також ми знаємо, що останнім треба ділитися за будь-яких обставин, навіть якщо зрештою ніхто від тих копійок чи крихт не виграє, а знов таки, задля реалізації свого високого  морального призначення.

Тепер подивимось на подібні ж людські випадки з представниками інших культур.

Польсько-бельгійський письменник Мар’ян Панковскі, котрий провів три роки в концтаборах, мав зовсім інший досвід:
«Якщо хтось пережив табір, то тільки завдяки винятково сприятливим обставинам. Щоб вижити, не треба було продаватися. Достатньо отримувати другу миску супу. Я отримував від колеги мого брата. Він лікував зуби есесівцям, тому їв їхні обіди».
Можна тільки здогадуватися, якими очами дивилися на Панковського ті в’язні, в котрих не було таких приятелів… І, до речі, мабуть, нелегко йому потім жилося зі згадками про ті погляди.

У тому ж самому Аушвіці, де провів частину свого ув’язнення Панковскі, знаходився ще один в’язень – Саламо Арух, жидівсько-грецький боксер з міста Салоніки. Він вижив завдяки тому, що розважав есесівців показовими боями з іншими ув’язненими. За це він отримував додаткову пайку. Обов’язковою вимогою глядачів було – битися до крові або збити противника на підлогу. Якими працівниками ставали після нокауту переможені, якщо навіть додаткова миска супу мала вирішальне значення для виживання? Звісно, більшість йшла на «переробку».  Боксера не покарали по війні. Навпаки – надали ізраїльське громадянство, а згодом зняли про нього фільм під назвою «Тріумф духу».

Такі історії геть не пасують до звичної нам героїчної подачі теми полону і ув’язнення у таборах смерті. Втім, ці історії правдиві. І якби якийсь трибунал вирішив покарати тих, хто лікував адміністрації зуби, їв зайву пайку, брав участь у кривавих розважальних шоу для охоронців, скільки б колишніх в’язнів пройшло б чистку?

Існує така інтерпретація тоталітаризму як цілковита, фактично мистецька організація, впорядкування життєвого хаосу. Детальніше про такі концепції можна прочитати в американо-російського філософа Бориса Пармонова.

Його статті на цю тему налічують чимало посилань на імена інших мислителів, котрі розробляли цю тему. Ось тільки одна цитата: "Тоталітарний соціалізм і література - це замість життя, щоб гостріше його відчувати. Комунізм  організовано художніми засобами за моделлю художнього твору в інтерпретації Шкловського".

Такі образи, як Андрій Соколов, вони цільні, сконцентровані і чітко спрямовані до вищої мети. Вони знають Істину, навіть якщо їхні душі ховаються у тілі простого русського хлопа. І ці образи притаманні не тільки комунізму чи совєтському ладу. Вони є універсальним явищем. Є чимало людей, котрим не подобається хаотична простота світу, тому вони ставлять над ним уявний світовий уряд. Є чимало людей, котрі не можуть винести недосконалості людської природи такої, як маркування людей у координатах «друг – ворог» та радості через перемогу над ворогом, навіть якщо ворог – людина – втратив життя. Численні моралісти не в змозі вибачити тим, хто переніс горе втрати близьких чи свій власний біль і жах, жаги помсти, бажання подолати свій страх та побачити страх ворога.  Багатьом людям дуже хочеться впорядкувати людство, щоб воно було високоморальним, гуманним, сумлінним.

З тих, хто радіє загибелі Бен Ладена чи депутата на Ламборгіні можуть вийти погані солдати, солдати неврівноважені, може, навіть істеричні. Серед них обов’язково знайдуться такі, що з гаряча чи з переляку можуть стрільнути по цивільній особі, побити полоненого, може, навіть когось згвалтувати. З неврівноваженого, істеричного вояка може вийти недосконалий полонений. Хтось з них шукатиме зайвої пайки і не поділиться хлібиною з сальцем з усім бараком. Але напевно з їхніх антиподів, моралістів та естетів, які знають як впорядкувати життя, щоб було красиво, справедливо і досконало, можуть  вийти чудові комісари без страху та докору та начальники таборів з гарячим серцем, холодним розумом та чистими руками, котрі з півслова впізнаватимуть собі подібних у натовпі своїх жертв та створюватимуть приводи для подальшої творчої переробки їхніх доль для виховання нових моралістів та естетів. 

PS: Я небагато знаю про Саломо Аруха, тому затрудняюся його віднести до якоїсь категорії. Хто він, істеричний солдат чи ідеальний комісар, для мене це залишається відкритим питанням. У даній темі мене більше цікавить той факт, що його співвітчизники та поінформовані люди з західного світу вибачили йому його практику виживання у таборі. Сучасні цивілізовані суспільства не очікують від рядового свого члена героїчної загибелі чи розв’язання екзистенційних високоморальних питань за крок до смерті. Людина тепер більше не повинна бути красивою, ані у своєму житті, ані у власній смерті. І це правильно. 
 

Comments

[skagenij.livejournal.com]

такі твори є ніщо іншим як романтизацією війни

[o-teren.livejournal.com]

Вряд чи. Романтизацією війни є "Три мушкетери". А "Доля людини", то швидше про те, як залишатися людиною в нелюдських умовах.

[kerbasi.livejournal.com]

Так, це оповідання одне з дуже рідких "людських" творів на воєнну тематику. Принаймні, там головний герой не вбив себе об стіну за родіну, за Сталіна, а ще й до німця звертався на "Ви" та "герр комендант". Таке писати могли дозволити тільки такій величині, як Шолохов.

нмд

[skagenij.livejournal.com]

дурня це все про "людину"

[larry-bc.livejournal.com]

Спасибо.

[22he-travnya.livejournal.com]

А я хотів би звернути увагу на оцей російський етнічний націоналізм у СРСР як де-факто офіційну ідеологію.
Оце   Думаю про себя: "Чтобы я, русский солдат ...   яке вивчалося усіма школярам СРСР при неможливости ситуації, коли б героїзований член РРКА/РА називав себе у творі шкільної програми білоруським чи азербайджанським солдатом, воно було свідченням того, що СРСР був державою росіян.

Ще одне свідчення - плякат 1946го.

Він розповсюджувався державою і та ж держава напевне б дала не менше десятки, а імовірніше розстріляла би чиновника, який з власною ініціятиви створив би у своїй республіці аналогічний плякат, де б не про російський народ говорилося.

Хоча я не певен: чи входило оповідання "Судьба человека" в програму рослітератури у школах з неросійською мовою навчання?

[kerbasi.livejournal.com]

Нерусскій сказав би : "щоб я, совєтский солдат"... Згадайте "Повесть о настоящем человеке" Б. Полевого:
- Ви? Без ног летать?
- Я же советский человек!

Или историю про солдат на баржі, котрих віднесло до моря, а потім врятували американці після 50 діб у морі голодняком. Серед них був татарин та два українці. Вони себе називали: "Обьікновенньіе советские".
Кожний бачив "свій" СРСР.

[skagenij.livejournal.com]

так в тому і відмінність, що нерусскому треба відмовитись від свого імені
а русскій може спокійно казати "я русскій"

[chita-i.livejournal.com]

Так, уявіть собі якогось козака позаду цього сучасного "без-страха-вперёд-смотрящего", і все, шкандаль, буржуазний націоналізм "во всей своей красе"!

[22he-travnya.livejournal.com]

Звісно, укрнаціоналізму, та ще й буржуазного, козаки ж-бо боронили буржуазний лад! :)

[ferike.livejournal.com]

Дійсно, що не можна вимагати від кожної людини бути Стусом в умовах гострого незадоволення найбазовіших потреб (їжі, сну, тепла). Якщо комусь вдається бути Стусом - честь йому і хвала, якщо ні - судити його язик не повертається.

[o-teren.livejournal.com]

Так. Стуси задають планку. І, як на мене, добре що, по-перше, такі люди є, а, по-друге, що ми сприймаємо як взірець. Але якщо людина не бере ту висоту, то звинувачувати її теж гріх. На те вона й "висота", а ми всього лиш люди.

[kerbasi.livejournal.com]

Так, згода!

[lena-ua-mk.livejournal.com]

Ой,закрутили...Єдине можу сказати ,що життя корегує усі наші конструкції коли людина стикається з конкретною ситуацією,де мова іде не про життя,а про виживання.І як воно повернеться дуже тяжеко передбачити.
А те що Шолохову "Долі..." писав-це міфічно-патріотична література. Тому що він посилається на розповідь реальної людини-не дуже вірю.Тим паче,що він так і не зізнався що поцупив увесь сюжет "Тихого Дону" з мемуарів учасника тих подій(

[kerbasi.livejournal.com]

Хай там як, але його "Доля..." більш схожа на реальну, ніж тонни іншої агітпропівської літературщини.

[eugnat.livejournal.com]

Достаточно Шаламова почитать, чтобы понять, что чаще всего никто там не делился, только с очень близкими соседями по бараку, обычно из одной бригады.

[kerbasi.livejournal.com]

Навіть в армії не дуже хтось з кимось ділився. Частіше ще тягли один в одного, чи просто відбирали.

[tin-tina.livejournal.com]

Я теж Шаламова згадала. Як це він сказав - "Є такий життєвий досвід, якого краще не мати, бо з нього при всьому старанні ні крихти доброго не здобудеш".
Мені здається, так як герой Шолохова могли поводитися полонені в перші дні, але не ті, хто вже місяць-другий поголодував.

[smijana.livejournal.com]

Людина тепер більше не повинна бути красивою, ані у своєму житті, ані у власній смерті. І це правильно.

При спробі впорядкувати різні випадки:
Трагічна доля&цільність і надзвичайна сила духу = шана, повага, захоплення,
трагічна доля&виживання ціною приниження власної гідності чи зради переконань = розуміння, співчуття,
трагічна доля&виживання ціною вбивства товариша= жалість, прикрість, у виняткових випадках (ціною дитячого життя тощо) - зневага.
По-моєму десь так.
Ніхто нічого не повинен, але все одно і кожна людина хоче чи не хоче, а складає "оцінку", і суспільство загалом - згідно якихось норм поведінки (нав'язаних, вироблених хаотично чи структуровано-цілеспрямовано в цьому суспільстві). Хоча.. останнім часом суспільство стає дуже різнорідним і не має переважної "більшості голосів". Чи мені так здається.. раніш було більш "хором", як у середньовіччі, в час тотальної віри і церковності, так і пізніше, так і за часів СРСР.

[kerbasi.livejournal.com]

В цілому твоє "десь так" мені близько :)

І дійсно, за СРСР був стандарт, офіційний (комуніст обязан...) або неофіційний (каждий парядачний чєлавєк должен...) Тепер стандарти розсіялися.

[tin-tina.livejournal.com]

Не стільки навіть середньовіччя... Це ще давній Рим. Муцій Сцевола палить руку на вогнищі. Якогось римського сенатора спалює Мітрідат, а той всю процедуру "тримає фасон". Зрештою - чого далеко шукати? - Байда на гаку промовляє гнівні промови ще й стріляє. Такі приклади для наслідування...

[gloria-ma.livejournal.com]

А як з висновком поєднується вирок Дем"янюку? (людина, що вимушена була щоб зберегти життя зголоситися в охоронці концтабору).

[kerbasi.livejournal.com]

Якось "не так" себе вести у полоні і переходити у військовослужбовці до лав противника це все-таки дуже різні речі. Хоча обставини, через котрі чимало людей так вчиняли, дозволяють ставитися поблажливо до їхнього з точки зору військового права злочину. Тут і репресії сталінщини, і різні політичні ігри навколо міжнародного права, котрі дали підставу німцям не годувати совєцьких військовополонених і доводити до голодної смерті, якщо останні не погодяться записатися до національних формувань вермахту і т.д. Які обставини були в Дем"янюка, я не знаю. Якщо навіть ізраїльський суд не відважився стверджувати, що він і є тим садистом Іваном Грозним, котрого згадували в"язні, то й не мені його судити. Але ніякої симпатії я до нього теж не відчуваю.

[maryxmas.livejournal.com]

між іншим, і перший, і другий варіант цілком реальні і цілком можливі.
зовсім необов"язково перша історія є вигадкою.

[kerbasi.livejournal.com]

Так, згодний.