Моя сибіріада: Осетрово, вибори, юнга

[kerbasi]

Продовжую стару тему спогадів з навігації 1991 року річками Східного Сибіру.
Список попередніх записів та місце цього запису в загальній хронології - тут.

Надвечір дістались Осетрова. Осетрово – це річковий порт. Кажуть, що це найбільший річковий порт СРСР. Порт розташований біля залізничної станції під назвою Лена. І ця станція стоїть не просто на якомусь тупику, а на славетній Байкало-амурській магістралі, про котру в СРСР складалися пісні, знімали фільми, митці писали картини і робили скульптурні композиції. І станція, і порт розмістилися у місті під назвою Усть-Кут. Отже, виходить, що в одного й того ж самого населеного пункту три назви: на річкових-мосрьких мапах – Осетрово, на мапі залізничної мережі Росії – Лена, а на географічній мапі – Усть-Кут.

Капітан казав, що нам пощастило потрапити у відносне затишшя: вже завтра нас поставлять “під стінку”, тобто під завантаження. Далеко не завжди так щастить. Буває, що й тиждень можна на рейді пробовтатись. Якщо так, то завтра в мене перша вантажна вахта. Розповіді другого помічника мене не надихали.

-         Ваше завдання – рахувати не тільки “віри”, але й з чого вони складаються. Віра – це те, що бере кран за один підйом, - казав за вечерею в кают-кампанії “другий”. – ось вантажать, наприклад, цукор чи гречку, а ви рахуйте, скільки там може бути мішків, і пишіть до зошиту на 1-2 менше. Тальмани, звісно, коли будемо по накладних звіряти, не погодяться, але нам потрібні підстави на них тиснути. А інтерес в нас простий: на плавмагах хавчику не достатньо дають, крупи ледве півкіло на особу на 10 діб. Ось що собі доберемо, тим і харчуватимемось.

 

У СРСР дійсно вже не вистачало їжі. В Україні ввели відрізні купони, щоб приїжджі та комерсанти-човники не вивозили. Москву вже годувала через повітряні мости Німеччина. Що, цікаво відчували ветерани, коли юрбилися під крамницями за гуманітарною допомогою від колишніх переможених? Отже, з хавчиком проблеми, але вирішувати їх таким чином, як пропонував “другий” – це вже було для мене занадто. Ні, я не якийсь особливо чесний. Зрештою, кажуть, сам Брежнєв колись розповідав, що в студентські роки розвантажував вагони: мішок – куди треба, мішок – наліво. Вся країна масово крала, добирати собі до зарплати це називалося. Я згадав, як у десятому класі прогулював свого собаку вулицею Набережною вздовж стіни Заводу імені Шістдесят одного комунара. Ми йшли собі спокійно, поки раптом ледве не на нас зі стіни почали падати дошки, листи фанери, прути арматури та ще якесь добро. Одразу ж з’явився мужичок, котрий почав це все тягати та прилаштовувати на своєму “Жигулі”, що стояв прихований у тіні.   

Тепер від такого господарювання нарешті прийшли майже до голоду. То ж мені бути дуже “правильним” підстав нема, хоча й в нашій родині зовсім інші принципи. Сам не почну, але й зупиняти нікого не стану. І від обіду з краденого не відмовлятимусь. Але дурити когось конкретного, дивлячись просто в очі ?.. Це ж не через паркан перекидати, не з трюму потягти чи з вагону... Добре, завтра буде завтра... 

Я вийшов на палубу і почав роздивлятися навкруги. Перше, що я побачив – це величезні крани “TAKRAF”, що височили над похмурою бетонною стінкою причалу. Вздовж стінки вишикувались різнотипні вантажні судна від маленьких СОТів до кремезних “Сибірських”. На березі брунатними  змійками стояли товарні состави. На протилежному березі нічого цікавого не було, крім кількох споруд невідомого призначення. На березі у кромки води копирсалася одинока фігурка людини. Людина сіла у човен почала гребти навперейми течії. Щоб подолати течію людині доводилося шалено рухати веслами. Невже йому не забракне сил переплисти всю ріку? Здавалося, що човен ледве просувається. Зупинись, і тебе віднесе кудись далеко у глибини тайги.

Людина напевно була загартована з дитинства, сил її вистачило, не збавляючи темпу туди-сюди рухались весла, вже можна було роздивитись, що у човні рудий чоловік у брезентовій куртці. Згодом човняр подолав всю відкриту відстань і зник за судном, що стояло під причальною стінкою.

Я стояв і думав, що як ця людина, мабуть, так щодня дістається роботи і дому, так і в селах та селищах люди долають кілометри пішки спочатку до школи, потім до роботи у якомусь депо чи на консервному заводі. Поряд з усім цим індустріальним краєвидом кінця сторіччя, як кажуть пропагандисти, науково-технічного поступу, люди, як у сиву давнину, фактично виживають завдяки своїй природній м’язовій тязі. Примітивізм повсякденного життя мільйонів людей на тлі індустріальної епохи дає натхнення, різним письменникам, хоча насправді таке життя далеке від вигаданого естетами зі спілки письменників. Чи думає про свою єдність з природою чи про незвичайну чистоту повітря і води, красу природи чоловік, в котрого якщо зламається весло чи зведе руку судомою, то його човен віднесе на кілометри і не факт, що йому самотужки дістатись до населених місць, і що можна розраховувати на те, що його швидко знайдуть?   

З такими думками я піднявся до каюти. Десь за годину до мене зазирнув капітан:

-         А, ось ти де, монтьоре! Чьо ж ти ілюмінацію не вмикаєш? Вже сутінки, а ми стоїмо, як корабель-привид.

Я пішов до розподільчого щита і увімкнув зовнішнє освітлення. Коли я знов піднявся на палубу, мені відкрилася мальовнича картина рейду. Капітан Іванич мав рацію, коли порівнював це видовище з Червоною площею в Москві. Скрізь по акваторії були розставлені судна, різного розміру, всі усіяні ліхтарями і стоянковими вогнями, світло від них відбивалося у чорній воді. Тепер, коли світло стало елементом декору і архітектури, вже, мабуть, ніхто б і не звернув би увагу на вид нічного рейду десятків суден, а тоді, у країні, де крізь темряву ночі у більшості міст, містечок та сіл ледве пробивалося світло від жовтих чи білих ламп, це було справжнє світове шоу, шоу, котре не потребувало участі жодного дизайнера. Лише вчасно міняти лампочки та вмикати потрібні вмикачі на щитку.

Наступного ранку за сніданком капітан приголомшив мене новиною:
-         А ти знаєш, монтьоре, що тобі стажера дали?
-         Якого стажера? Це якийсь річфлотівський жарт? Я ж сам практикант, - перепитав я.
-         Ну, по-перше, ти дипломований фахівець, що на відмінно склав атестаційні іспити і отримав диплома. По-друге, ти обіймаєш чи не найважливішу посаду командного складу судна. Крім тебе ж ніхто до електрики не доторкнеться. Ну й головне, ти ж дорослий мужик, після війська, от і займешся вихованням молодого покоління, - жартівливо промовив капітан, щедра намащуючи хлібину маслом.
-         Практиканти нам потрібні, - плямкаючи, почав боцман Димітраки. – Я ще з минулої навігації мрію надбудову перефарбувати, фарбу тоді дістали, пересохне ж добро народне…
-         Гарна ідея! – підтримав стармех Василіч. – Наскільки він до нас? На місяць? Впорається! Теплохід буде як новенький!
Капітан посміхнувся та тихо додав, підморгнувши чомусь мені:
-         Це все добре, тільки хлопчина не простий, син великого місцевого цабе. Батько його й до нас приведе. Димітракі ми йому не покажемо, а ти, монтере, людина презентабельна, майже вища освіта на чолі написана – тобі й малолітку на виховання не лячно віддавати.
-         А що, Іванич, вибори ж в нас післязавтра. Який порядок? – змінив тему стармех.
-         Ну, як завжди, проголосуємо… Добре, що нагадав, треба піти до управління по урну та бюлетені, - відповів капітан.
Йшлося про перші вибори президента Росії, тоді ще РСФСР. Для мотористів та поварихи це були перші вибори у житті. Настрої в країні були «перестроєчні», народ жваво цікавився політикою, але вже починали з’являтися ознаки втоми від плюралізму і занепокоєння, чи не стане від набуття свободи ковбаса ще менш доступною для широких мас. За комуніста голосувати ніхто з моїх нових колег не збирався, але Бакатін, тодішній міністр внутрішніх справ, кандидат сірий, безликий і без конкретної програми цілком задовольняв прихильників позиції «аби не стало гірше». 

Невдовзі серед української частини команди почалася дискусія, чи треба брати участь в російських виборах. З України нас було троє: моторист Вітя з Києва, моторист Діма з Керчі та я, електромеханік з Миколаєва. Ми з Вітьком вирішили не втручатися у внутрішні справи росіян, Діма обрав солідаризуватись з народом Росії.

Вантажна вахта нам випала разом з Вітьком. Завантажували нас цукром, гречкою, рисом, тобто найцікавішими і найдефіцитнішими товарами. Отже, вахта потребувала особливої уваги. Звісно порахувати можна було тільки зовнішні мішки, а загальну кількість вирахувати множенням. Втім, бувалі річковики казали, що з віри можна поцупити мішок з середини. Важко, але можливо, перфектність робить не тільки практика, як стверджує відоме англійське прислів’я, а й звичайна нестача продуктів.

Тальманши, тобто приймальниці-здатчиці з порту виявилася студентками-практикантками з Новосибірського інституту водного транспорту. Спочатку ми стояли по різні борти судна, але через деякий час ми вже перезнайомилися та вже стояли поряд, встигаючи потеревенити між вірами та жваво посперечатися про кількість мішків у вірі.
-         Невже ми будемо їх дурити? – прошепотів мені Вітьок.
-         Та ні, ні в якому разі! – відповів я.
-         От і я так собі гадаю: пішов наш «другий» попід три чорти!
Увечері «другий» підписав всі накладні без заперечень. Здається, він тільки на словах був такий спритний і хитрий махінатор, а насправді нікого дурити не збирався. Принаймні, власноруч…

Наступного дня пройшли вибори. Нам з Вітьком довелося кілька разів повторювати, що ми, як громадяни України, тобто республіки, котра проголосила державний суверенітет, не маємо ані юридичного, ані морального права впливати на вибір народу Росії. Переконали ми капітана та «другого», втім, стармєх не припиняв за кожної нагоди зиркати у наш бік, цокати язикам та шепотіти щось на зразок «от люді! Бардак в країні! Бардак! Смаркачі тут мені ще про право моральне не розповідали».

Увечері прийшов практикант-електрик. Це був тендітний, білявий хлопець з великими очима. Його привів батько. Це був якийсь місцевий чиновник, і виявилося, що власне він мав забрати урну з бюлетенями до управління порту. Вони усамітнилися в канцелярії з капітаном на деякий час. Коли вони вже виходили, я почув уривки фраз:
«моторист… електромеханік… з України… не голосували… нє панятна всьо ета, нє панятна»…

Капітан вказав на мене жестом, чиновник пильно на мене подивився, покачав головою і пішов до трапу. Мабуть, він вирішив не ускладнювати ситуації, бо він піде на берег, а судові бунтівники протягом цілого місяця будуть поряд з його сином.

Після того, як чиновник пішов, капітан представив команді стажера:
«Батько казав експлуатувати його нещадно, щоб знав, по чому пуд солі. Ну що ж, ми виховання належне забезпечимо» , - казав капітан.

Хлопчина стояв з трохи наляканим видом. Коли капітан пішов, він раптом звернувся до мене:
-         Так це ви електромеханік?!
Отримавши стверджувальну відповідь, він зненацька запропонував:
-         Так, може, я палубу помию, поки ви мені іншу роботу не дали?
Всі, хто був присутній, вибухнули реготом.
-         Розслабся, юначе, тут тобі не бурса, ще встигнеш напрацюватись, боцман не дасть тобі нудьгувати,  - відповів я.
-         Гайда, хлопці, в картишки перекинемося, - запропонував боцман. – І ти, юнго, долучайся, подивимось, що ти за фрукт.

«Юнга» - це прізвисько, як то кажуть, прилипло до хлопця до кінця його практики. З електричним господарством судна він майже не ознайомився, проте вивчив технологію фарбувальних робіт на висоті та на великих поверхнях.