Про товсті журнали

[kerbasi]

Я вже зізнавався на сторінках свого щоденника, що у молоді роки не міг пройти повз мову, що використовує якусь дивовижну абетку, котра не прочитується через кирилицю або латинку. От так колись я не зміг встояти перед мовою ідиш. У СРСР можна було придбати три періодичні видання цією мовою: літературно-художній, «товстий» журнал «Советіш Геймланд» (Совєцька Батьківщина), газету ізраїльської компартії «Дер вег» (Шлях) і газету місцевої ради Єврейської автономної області «Біробіджанер штерн» (Біробіджанська зірка). Остання мене не зацікавила, а перші два видання я регулярно «розшифровував». «Советіш геймланд» навіть передплачував з 1989 року та до його останнього числа у 1991-му.

Горбачовська перебудова спромоглася здійняти хвилі національного відродження навіть в євреїв, котрі крім русифікаторського асиміляційного тиску зазнавали ще й потужних поштовхів у напрямку сучасної ізраїльської культури мовою іврит або асиміляції в американське, німецьке та інші суспільства країн популярних напрямків еміграції. У цьому змаганні мова ідиш однозначно програла івриту, російській, англійській, німецькій. Втім у той короткий проміжок часу редакція журналу разом з залишками єврейськомовної інтелігенції спробували перебудувати журнал, вичистивши його від пропаганди та офіціозу і додавши більше статей з історії, публікації раніше забороненого совєцького, старорежимного та зарубіжного. Загалом картина склалася приблизно наступна. Як не крути, але грамотними, літературно вихованими носіями мови ідиш на той час були майже виключно люди пенсійного віку. Наймолодші автори «сучасної» прози мали у кращому випадку «під полтинник». Більш-менш дійсно молоді люди могли написати віршика або щось дуже коротеньке, бо малі форми досить легко складати і не зовсім рідною мовою, особливо, коли старші всіляко заохочують, мовляв, ну напиши бодай щось, і до помилок та стилю не ставляться занадто прискіпливо. А ще журнал інколи передруковував матеріали з закордонних єврейських журналів, матеріали з котрих відрізнялися стилістикою і певною мірою лексикою від нормативної мови совєцьких єврейських підручників.

В результаті при читанні журналу «Советіш геймланд» в мене складалося таке відчуття, що це ідеальний журнал для такої картини:

сидять собі у скверику дідусь та бабуся, старенькі-старенькі, притиснулися один до одного плечима і читають крізь окуляри-телескопи цей журнал, подеколи обмінюються репліками. А поряд бігають їхні онуки або навіть правнуки, періодично підбігають до них і питають: «Бабушка, дєдушка, а на каком язикє ви разгаваріваєтє»? Бабуся або дідусь після хвилечки вагань відповідають: «На англійском, дорогіє наші, на англійском. Вот ви виучітєсь, і тоже будєтє по-англійскі с намі разговарівать». На що запудрювати мозок дітлахам якоюсь забутою мовою, котра вже нікому не потрібна і з неї ніякої користі?

Але ці всі «многабував» не задля того, щоб зайвий раз зіграти реквієм по забутому товстому журналу та цілій мові і культурі. Мене більше бентежать справи українські. От українські літературні часописи «Всесвіт» та «Кур’єр Кривбасу» щось починають мені нагадувати «Совєтіш геймланд» останніх років СРСР. Особливо це стосується «Всесвіту»: практично всі переклади – переклади літератури 70-річної давнини, більш-менш нове – поезії та малі оповідання, обмежене коло авторів-критиків, з котрих чимало користуються штучно-архаїзованою та наукоподібною мовою, часто ще й з діаспорними впливами. Ця мова не плине річкою і не співає пташкою, а гуркоче якимось роздовбаним скрипучим конвеєром, котрий пересуває щебінку та сірі, гострі брили, здіймаючи їдкий пил у повітря.

Зрозуміло, що для придбання прав на переклади сучасної літератури потрібні гроші, от і публікується те, що безкоштовне, бо старе, або подароване сердобольними авторами та грантодавцями. З авторами так само: коли все на такому безгрошів’ї, грантах та подачках, то й автори – це не конкурентне середовище, а междусобойчик старіючих професури, редакції та перекладачів. Це все зрозуміло та прогнозовано, але ж можна було б пошукати й виходи, а не настирливо відтворювати старий совєцький формат, коли дійсно «Всесвіт» виконував святу роль збереження перфектної, автентичної, не зрусифікованої мови для обмеженого кола, котре з роками звужувалося, і здавалося, що вже невдовзі прийде той момент, коли напроти єврейської пари з артефактом старожитності «Советіш геймланд» усядеться така ж пара літніх українців з журналом з незрозумілою назвою невідомою мовою – «Всесвіт». Втім, історія дала шанс врятуватися народу, його культурі й мові, а колишній провідний осередок українського слова так цього й не помітив і не вийшов з підпілля.

За цей рік вже вийшло три числа, тобто половина передплати. Якщо наступні три числа мене приємно не здивують, то я «Всесвіт» більше не передплачуватиму, поки в нього не оновиться склад редакції, і не буде запропонована нова концепція журналу.

З «Кур’єром Кривбасу» все не так прикро, хоча також, попри численні публікації молодих авторів, з’являються ознаки покриття патиною (а, може, цвіллю?). За Кур’єром я ще спостерігатиму один-два роки.

PS: Вікіпедія каже, що за роки існування журналу "Советіш геймланд" цого наклад зменшувався з 25000 (1961) до 2000 (1991). У 1991 журналу настав кінець. А як там з накладами у "Всесвіті" і КК? Історія нібито натякає...   

Comments

[toprunner.livejournal.com]

Усе перелічене треба, і навіть багато чого іншого. :) Але "товсті журнали" сьогодні - не надто ефективний засіб комунікації ідей і впливу на суспільство. Хоча, я можу і помилятись.

Звісно, влада не зобов"язана українізувати. Але, за великим рахунком, це в її інтересах, щоб зменшити інформаційний і ідеологічний вплив Росії на населення яке її обирає.

[kerbasi.livejournal.com]

Товсті журнали - це ознака певного стилю життя інтелектуала. Не більше, не менше. Для такого широкого загалу, як "суспільство" є інші, масові засоби комунікації. Якщо українські журнали не даватимуть мені інтелектуального задоволення, я перейду на іноземні. Що, до речі, чимало інтелектуалів вже зробило: хто польське читає, хто російське, хто англомовне і т.д. Закінчиться це все й міграцією в іншомовне культутрне, зокрема інтернетне середовище. І хто тоді створюватиме щось для впливу на масове суспільство? Це я так, гіпотетично пишу, але ці процеси вже давно тривають.

Є певні печі, котрі здорова культура повинна мати, безвідносно до чисельності користувачів та інтенсивності впливу на широкий загал. Якшо в Україні нема кому робити явища культури, то це дуже погано, хоча й не є чимось невідомим: так само в Україні нема кому робити науку, масову культуру, організовувати самоврядування, створювати соціально-відповідальні і прибуткові бізнеси то що.

Стосовно українізації владою... Ось мені дуже важко уявити, кого і як влада може в принципі українізувати. Змусить даішника, митника, податківця розмовляти українською? Як на мене, хай вона навпаки їх змушує розмовляти російською, щоб в людей створилася міцна асоціація між покидьками та російською мовою - кращого подарунку українській мові і не побажаєш. Серед російськомовних в наслідок кравчуківсько-кучмівської українізації українська вже давно асоціюється з жадібними придуркуватими сержантами Петренками на дорозі з жезлом та різною чиновницькою наволоччю.

[toprunner.livejournal.com]

"Ось мені дуже важко уявити, кого і як влада може в принципі українізувати."

Так, як це робив Масарек в Чехословаччині. Так як це зробили фіни. Зрештою, русифікація владі вдавалась і вдається досить успішно.
Як українізувати? Почати з себе. Як в 1812 російська еліта заговорила російською. І українізація це не тільки мова, це також українська, а не радянська дидактична (шкільна) історія... Та купа всього, вже все 100 раз перерахованого.

[kerbasi.livejournal.com]

Ось тут ми й приходимо до початку: чи мають суспільний вплив абстракції інтелектуалів.
В усіх названих Вами мовних проектах політичному та побутовому їх втіленню передували ініціативи інтелектуалів. Це не сержант Петренко впорядковує мову та починає з себе. Його несе хвиля, котру нагоняють інші. Якщо 46-мільйонній нації не вдається породити якісного культурного прошарку, котрий був би здатен бодай кілька інтелектуальних видань для себе створити, то годі й чекати, що знайдуться мовознавці, здатні створити та впровадити термінологію, не калькуючи російську, здатні задати петренкові мовного стандарту, щоб він з усією потугою свого жлобства зі штанів вистрибував би, щоб говорити як грамотні люди. Так само і історія. Якщо немає професіоналів-істориків, тоді історія перетворювається на канат, котрий перетягують політичні активісти з двох полярних пасіонарних регіонів: чия історія стане історією України, історія Донбасу чи історія Галичини. А майданчиком для наукових диспутів стають не симпозіуми та конференції, а Шустер-лайв. Історичні наукові журнали безпосередньо також на суспільство не впливають, але... але... А чи вони в нас є, крім аматорського на кількох сторінках туалетного папіру нерегулярно друкованого зошита з ун-та Шевченка? Успіх будь-якого проекта можливий за наявності якісних людських ресурсів. В Україні якісні людські ресурси відсутні у необхідній кількості і концентрації. Значить, їх якось треба тренувати, починаючи з дрібних, локальних проектів.