Розчавлені колесами історії

[kerbasi]

Згадую свої мандри десятирічної давнини індустріальними районами сходу Україну.

Публіка в електричках нагадувала персонажів Стругацьких з "Равлика на схилі", де кожний верзе якусь маячню з уривків пропаганди та власних недодуманих думок або просто якісь рефлекторні вигуки, коли той чи інший гормон викликає скорочення м"язів, що відповідають за мовлення. Жінки сидять тихо, раптом якась починає галасувати, що діточок нічим годувати та чоловік нездара і що ж це все наробили та куди це хороше життя, що було ще недавно за союзу поділи. Як замовкне - інша починає. Якийсь старий пердун всіх заспокоює, що прийдуть комуністи всіх нагодують. Інші дідусі-шизоїди ледве не бити один одного починають через суперечку, хто кращий, Симоненко чи Зюганов. Задрипані мужички "під пивом" дивляться на все пустими очами та посміхаються посмішками олігофренів. Діти з абсолютно тупими виразами обличчя граються у якісь ігри на основі примітивної моторики, наприклад, розхитують стіл, обмінюються якимись нечленороздільними вигуками, незалежно од віку. Від усіх дико смердить немитими тілами, пиріжками, цибулею, їлкою олією, одягом, який не знає, ані хімічної чистки ані прання чимось більш ефективним, ніж найдешевше мило.

Навесні цього року знов їздив по тих місцях. Вже все не так. Красиво, навіть попри кризу. Втім, пристойно одягнені перехожі і є тими людьми з електричок 1998-1999, хоча вже не задрипанцями. Їхні діточки вже навчились говорити як люди, можливо вчаться у вишах. Але яка якість таких людських ресурсів?

А моєму рідному місті на ринку мужики продавали різні деталі з щойно розкурочених верстатів, трансформаторних будок. Переважає думка, що цим займалися наркомани або голодні покинуті діти, але це спрощення. Серед тих крадіїв насправді переважали чоловіки 40-50 років, котрі роками не отримували зарплату. Колишні представники заможних совєцьких соціальних прошарків – робітники, що мали зарплату навіть учнями в рази більшу за інженера найвищої кваліфікації, раптом впали до межі фізичного виживання. Але на відміну від інтелігенції вони вміли працювати “монтировкою” та мали “Москвіч”, “Жигулі” або хоча б “Запорожець”, щоб вивезти здобич.

Ось уявіть собі на хвилиночку родинну вечерю. Господарка накриває стіл, розчулено дивиться на чоловіка. Він – справжній господар, годувальник! Він з ризиком добуває кусень хліба та щось до хліба. Треба йому кращий шматочок м’яса покласти, бо йому ж вночі фізично працювати: ламати замки, розсовувати решітки, розбивати кріплення, тягти багато кілограмові залізяки. А як менти? Краще про це навіть не думати... Дивіться, діточки, який в вас батько! Без нього ми б просто пропали!

Минулі роки. У 2000-му чоловік нарешті знайшов роботу. К 2004-му навіть продав старого Масквіча та купив якусь нову Ладу. У 2008 встиг до кризи на Ланос поміняти. Діточки виросли. Донечка у педагогічному вчиться. А шо? Непильна робота, несуть, дають. Всі ж зацікавлені дітей в люди вивести! А синуля буде юристом. У крайньому випадку в мєнтовку піде. Також буде чим сім’ю годувати.

У 90-ті український народ отримав важкого удару, який можна порівняти з Голодомором. Мабуть, після геноциду люди також втрачають мислення та живуть на рефлексах протягом якогось часу, як ті з електричок. Отже годі дивуватись, що у нас відбувається те, що відбувається. Страждання людей у ті роки перейшли за емоційну сферу, пов’язану з втратою комфорту та впевненістю у майбутньому. Страждання їхні стали фізіологічними, коли людині нема чого їсти, одягти на себе, чим помитися. Страждання перевищили больовий поріг. Від такого досвіду скоро не оговтатися.

Сила “регіоналів” саме у тому, що вони знаходять прості слова для тих людей з пост-травматичним синдромом: стабільність, покращення життя вже сьогодні, наведемо лад тощо. Сила взагалі проросійських сил, що вони своєю пропагандою змогли утворити у свідомості людей міцну асоціацію між їхнім виходом з жалюгідного становища і згортанням українізації України. Зупинили бандерівців, знов на вулицях всі вивіски російською, міська рада проголосила російську мову офіційною, і ти диви, життя змінилося на краще.

На жаль, націоналісти не скористалися тим періодом, щоб спрямувати масовий негатив на пост-уересерівську владу. На жаль, і зараз ми не знаходимо простих слів для простих людей.

Comments

[barcaroly.livejournal.com]

Цікаві спостереження. Але не було ніякого "благодєнствія" у радянський час у промислових районах. Вони такими, виключно на рефлексах, від зарплати до авансу, від буху до опохмелки, і були. А потім гроші на горілку скінчилися. Як в раннього Пелевіна у "Дні бульдозериста" - роботязі заборонили пити, і в нього почалася "чорна гарячка".

[kerbasi.livejournal.com]

Різні були роботяги. Судозборщики переважно були порядними сімейними людьми з кооперативними квартирами, машинами, дачами. Принаймні ті, хто був у полі зору. Зарплата 600 - рублів, після ПТУ - 400. Інженер після вишу - 120, з додаванням по 10 за категорію, отже можна було розраховувати на 150.

На сході крім виробництв, де багато робочих місць з серії бери побільше, кидай подалі, було достатньо і доить інтелектуальних, ЧПУ, слюсарі-зборщики, оператори зварювальних роботів.

[barcaroly.livejournal.com]

Так високоточним краще ще не стало, мабуть. Вижили якраз оті підприємства, які "перший переділ", чи як воно там називається, а не кінцевий продукт, гонять - металурги, хіміки тощо. Навіть суднобудівники наші зараз напівфабрикат здебільшого роблять, не повний цикл - корпуси клепають, а технологічне начиння вже інші. Втім можу помилятися, давно не був на палестинах.

Я не знаю чи були в тих операторів зварювальних роботів жигулі та дачі, але двічі на місяць бачив їх на чотирьох поблизу якогось генделя. І сам такий само був, тільки напивався за іншим графіком - через півроку :)

Комунізм "для робітників комбінату", втім, доводилося бачити в Комсомольську - прикомбінатному містечку. Для своїх там було усе, по карточках. Такі мабуть важко сприймали крах 90-х. А роботяга у великому місті як мав вставати за кефіром о шостій, так і вставав, жодних преференцій у постачанні він не мав, скільки б він там сотень не отримував.

[kerbasi.livejournal.com]

не зовсім коректно написав про промислові райони. Мої спостереження більше з околиць Харкова, Дніпропетровська, Миколаєва, а не з прикомбінатних чи прикар"єрних містечок. Є різниця в тому, яка там публіка живе, які приорітети.

Постачання не мало значення, бо вони переважно були або з села, або достатньо розумними, щоб з сільською одружитись.

Те, що бидло у 90-ті стало ще й виглядати як бидло - то як на мене не трагедія. А трагедія в тому, що розчавлені були саме ті, хто бидлом не був.

Подібне було і серед неробітничих заможних кіл. Совєцькі дрібні торгаші та кооператори масово збанкрутували після шовових реформ. Більшість сучасних бізнесменів не з них. Тобто ті, хто перебудову вітав, хто першим до неї поринув, їм же і не дали використати їхні статки у приватизації.

[bilozerska.livejournal.com]

Дуже влучні спостереження, але ж це не лише на сході. Я в ті роки постійно їздила електричками з Київщини на Чернігівщину - те саме.
Але не було ніколи такого, щоб фізично не було чого їсти. Хіба що в останніх наркоманів чи алкоголіків. Нема чого їсти - їдь у село, на землі з голоду не помреш. Тоді з городів годувалася вся інтелігенція. Хто у бізнес не пішов.

Вважаю, що прості слова простим людям не допоможуть. Їм потрібні не прості слова, а прості команди: "Смірр-на!". Бо не про згортання українізації вони мріють, а про сильну руку.

[kerbasi.livejournal.com]

"Смірр-на!" - це і є одне з простих слів. А пов"язування згортання українізації з сильною рукою і подоланням негараздів - це вмілий заход ворожої пропаганди. На жаль, тут вони нас переграють.

Стосовно їхати у село... Мої батьки - інтелігенція у третьому поколінні. Просто нема такого села, куди їм їхати. От вони ї жили на хлібі, котрий вдома самі пекли, бо так виходило дешевше, ніж купувати у магазині.

Просто масово траплялось, що люди жили на пенсії батьків/бабусь. Якщо у сов. часи можно било почути, щоб невістка казали свекрові: "Помрай вже, пожила своє у великій квартирі, дай тепер молодим пожити", - то у 90-і вся жлобня стала раптом зичити довголіття своїм старим. До речі, пам"ятаєте Вашу тему про виховання бабусями? Мій практичний досвід свідчить, що от таке потворне суспільство через таке виховання і з"являється. Людину треба виховувати, щоб розраховувала на себе, а не на бабуся. І заробляла достатньо для себе і своєї родини, а не "стріляла"№ від бабусі грошей або послуг. Виріс? Дізнався звідки ноги ростуть? Отже геть з гнізда у вільне плавання!

[bilozerska.livejournal.com]

"Просто нема такого села, куди їм їхати."
Так не всі ж їхали до бабусиної хати. Брали люди городи масово, дачні ділянки. Там, звісно, значно гірше, ніж у бабусиній хаті, бо там постійні крадіжки. Але в 90-і з тих ділянок жили.

"Виріс? Дізнався звідки ноги ростуть? Отже геть з гнізда у вільне плавання!"
Такий підхід означає, що кожен має починає з нуля, а не з того місця, де зупинились його батьки. Це можновладці хочуть, щоб ми усі так жили, щоб з кожним з нас мати справу окремо. Мене завжди виховували так, що люди мають діяти родинами, бо це сума розумових і фізичних сил, матеріальних ресурсів, знань, з’язків тощо, спрямованих до однієї мети.

[kerbasi.livejournal.com]

Олено,

дільниці просто так не роздавали. І це було ще при Горбачові. Розподіляли по підприємствах. Там, де працювали мої батьки, пропонувалося в двох станціях потягом (навіть не електричкою) від міста. Машини не було, отже на кой таке щастя?

Стосовно виховання. Батькам є що дати дітям, крім примітивного побутового обслуговування: виховання, життєві навички, освіта, стартові умови, в тому числі і матеріальні, якщо має можливість (може, це квартира, може - гроші на квартиру - це не погано, коли на старті), батьківську пораду та свій дом, як тиху гавань, де завжди можна відсидітись. Але надання побутового обслуговування, як то довічне готування, коли 40-річне немовлятко з судочками до матусі бігає, або пожиттєве доглядання ще й наступної генерації - це просто розбещує людей.

Так, родина - це "сума розумових і фізичних сил, матеріальних ресурсів, знань, з’язків тощо, спрямованих до однієї мети". Але ця мета - не в тому, щоб зробити шоколадним життя вічним діточкам, не у тому, щоб підтирати дупу та міняти підгузники онукам. І має наставати така точка, зя кої вже починається нова, окрема родина. Інакше, буде як в СРСР: плох тот радітєль, каторий нє давьол рєбьонка до пєнсії. Чим це закінчилося для СРСР, і яких сумарних результатів досягли совєцькі покоління в незалежній Україні за 18 років, Ви можете наочно переконатися, подивившись у вікно.

[bilozerska.livejournal.com]

"щоб підтирати дупу та міняти підгузники онукам."

А хто це має робити, як не бабусі-дідусі? Чужі байдужі люди - няні чи вихователі? Чи, може, молода мама повинна відмовитись від кар’єри, від усього - вона ж потім не наздожене, якщо на кілька років "випаде з обойми".

У совку якраз було навпаки - всі виховували чужих дітей. Ще й в дитсадочках навмисно протяги влаштовували, щоб діти хворіли і їх до садочку ходило менше.

[sparrow-hawk.livejournal.com]

так

саме постравматичний синдром

сиділи якось з подругою, пили винце

вона багато подорожує эвропами, мала можливість взагалі б якщо хтіла у німцях лишитися

от вона і каже: всі ті біди, що їх розповідають наші однолітки з єс - вони такі дрібні, такі дитячі

після того, що пережили ми в 90-ті - нам вже ніц не страшно

[kerbasi.livejournal.com]

В мене такі ж враження, як в твоєї подруги. Хоча й там життя є життя, і трагедії стаються, і драми. Тільки там це стається з індивідом, йому є кому допомогти, на що та кого спертися, бо суспільство в цілому успішне. А в нас... Ми всі пасажири корабля, котрий у морі втратив гребного ґвинта, а команда забулася в торчках...