Беззбройна несила: Вчити будемо!...Вчити...
Tuesday, 12 July 2011 12:57 pm![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
kerbasiСпробую продовжити спогади зі служби у війську. Як я вже писав у попередньому дописі, з інтернетних форумів я дізнався, що виявляється, я потрапив до славетної "учебки" (учбового підрозділу). Її навіть вже оспівують в інтернетній літературі. От тут автор, що потрапив туди 1988-го, коли я вже повертався додому, ділиться своїми враженнями, тобто їх творчою переробкою:
http://www.proza.ru/2011/02/10/974
Оскільки він служив після мене, в учебці при ньому вже дещо було не так, як раніше. Вони вже жили у новій багатоповерховій казармі. Її добудовували, коли там був я. На щастя, заселення намічалося вже на наступний призов, тому мені не довелося тягати тумбочки та ліжка на четвертий поверх, і нас не тренували біганиною по східцях.
Disclaimer: 1. Я намагатимуся уникати нецензурної лексики, але, самі розумієте, інколи це не можливо, бо до слова буває прикріплений цілий пласт армійської субкультури. Отакі концептуальні матюки доведеться вживати. Але це буде дуже рідко. У даному дописі немає жодного.
2. Армійські команди та реалії я передаватиму українською мовою. Для цього я навіть переглянув статути українського війська. Втім, так само, як і з нецензурною лексикою, у деяких випадках портібен саме русизм та тільки він.
Далі все відбувалося, як на конвеєрі. Перукарня і розставання з волоссям. Скільки разів за своє життя слухав я розповіді старших або читав у літературі про те, як новобранці надають особливого значення цьому ритуалу. Мабуть, втрата волосся для них було символом кордону між цивільним і воєнним життям. Нічого подібного я не відчував. Волосся не значило для мене геть нічого. Та й більшість інших рекрутів, здається, не надто переймалися. Дехто навіть до воєнкомату прибув вже стриженим. Кілька хлопців навіть перестаралися, поголили голови. Тут військові порядки дуже різняться між частинами, але у нашій учебці командування вважало, що зачіски з назвою «армійський полубокс» цілком достатньо.
Провели нас також повз стіл, на котрому офіцер радіо-химзахисту з дозиметром перемірив нас усіх. З його слів ми трохи «фоніли», але все в межах норми. То був рік Чорнобилю, лише два з гачком місяці минуло від аварії.
Обов’язково всіх привели до лазні. Перед помивкою прапорщик видав всім по поштовому мішку, щоб упакувати свої цивільні речі, які можна було безкоштовно відправити батькам. Моє дрантя можна було просто викинути, але за кілька днів, коли вже почалося навчання, я таки вирішив відправити пакунок тільки для того, щоб отримати можливість кілька хвилин посидіти з голкою, ниткою, зашивати мішок, а потім кілька хвилин виводити по неслухняній поверхні літери та цифри адреси. Той десятихвилинний перепочинок, мабуть, більше підняв мені настрій, ніж тепер відпустка на закордонному курорті.
Після миття ми отримали комплекти білизни: сині труси і білі майки. Я згадав, як мій старший товариш казав: «І знімете ви ваші елегантні цивільні труси, і видадуть вам страшні, сині армійські». Для мене, однак, труси також не було якимось водо розділом. Моя родина була дуже невибаглива і віддалена від дефіцитних товарів, а те, що продавалося в магазинах, не дуже й відрізнялося від армійських трусів. Хіба що кольором. Вже після армії почув я якось розповідь однієї жінки про те, як вона вигнала коханця, тому що на ньому були совєцькі труси. На щастя, мене такий досвід оминув.
Потім почалася роздача уніформи, так званого хабе, від російської абревіатури х.б. – хлопчатобумажний, тобто бавовняний. Тут же кожному дісталося по безглуздому головному убору, пілотці, котра від сонця не захищає, піт з чола не всотує та погано тримається на голові, ременю зі шкірозамінника та парі чобіт з онучами.
- Дивіться, хлопчики, як онучі намотувати, - сказав прапорщик, скинув свої туфлі та за мить перетворив свої стопи на ганчірні лялечки. - Ретельніше, ретельніше! Це дуже серйозно! - продовжував він. - Бо після першої ж зарядки, зі взводу десятеро у строю йдуть, а двадцятеро калік позаду шкандибають.
Не можу сказати, що в мене вийшло ідеально, але ноги я собі не розтирав. Ні в перші дні, ні пізніше, коли я вже почав не намотувати онучі, а просто накидати на отвори халяв, перед тим, як просунути туди ногу. А в багатьох таки були складнощі. Не двадцять, але п’ять-сім новобранців припадаючи на обидві ноги тяглися за строєм на заняття чи у їдальню. А два-три новачки навіть потрапили на кілька діб до санчастини, бо розтерли ноги до крові. Втім, вони тільки раділи відпочинку.
Не забули нас нагодувати обідом. Харчі були досить вбогі, але не гірші за мою колишню шкільну їдальню та більшість тогочасних їдалень у Миколаєві.
Всі ці неквапливі процедури виглядали спокійно, офіцери та прапорщики, котрих ми зустрічали, розмовляли з нами лагідними голосами, дивилися, як розчулені татусі на синочків, і ми швидко позабули схлипи солдата на клумбі. Здавалося, що ми не до війська прибули, а розселяємося до якогось спортивного табору або приїхали до колгоспу.
Далі слідував розподіл по спеціальностях. Пройшов він у типово армійській манері:
- Цивільний фах? – питає офіцер.
- Вчився на інженера-електрика, - лунає відповідь.
- До роти зброярів, - слідує вирок, хоча зброярі це більше тягати важкі речі та змащувати їх смердючими мастилами.
- А ти ким був?
- Вивчав турбіни.
- До роти радіонавігаційного обладнання!
Вже після служби я читав статтю у «Літературній газеті», тодішній провідній трибуні інтелігентського вільнодумства в СРСР, де автор емоційно обурювався, що якщо вже студентів тягнуть до війська, то чому ж не використовують їхній інтелектуальний потенціал. «Невже студенту-математику місце на ритті траншей, а не за дисплеєм армійського комп’ютера»! – риторично питав письменник. Я бачив армійські комп’ютери на командному пункті. Кілька брудних тумб (тоді всі так звані електронно-обчислювальні машини виглядали не надто компактно, розміром з холодильник – це вважалося компактним рішенням) стояли у приміщенні з нефарбованими бетонними стінами, без освітлення. Їх запхали туди задовго до нас, і ніхто навіть не зробив спроби їх десь розмістити та почати користуватися.
Отже, тепер розходимося по ротах. Точніше не розходимося, а нас розводять ротні старшини. Ми з однокурсником потрапили до різних рот. Прощаємося так, нібито побачимося вже увечері… Так, бачилися інколи, здалека. Ніякі самостійні пересування по території та відвідини інших підрозділів нам не дозволялися аж до кінця навчання.
Казарма – одноповерхова будівля з дерева. Заходимо всередину. Солдат при вході з червоною пов’язкою та штик-ножем на поясі голосно кричить:
- Черговий роти на вихід!
- Відставити! – відповідає прапорщик. - Хто з сержантів у роті?
- Павловський, Чичерин, - відповідає солдат.
Старшина заводить нас у казарму з рядами двоярусних ліжок, більшість з яких ще не застелені, стоять взагалі без білизни. У центральному проході стоять сірі важкі табуретки.
- Сідайте, хлопці, - каже старшина. -Зараз прийде Павловський, і будете підшиватися.
Він зникає на хвилину у приміщенні в торці казарми, повертається з якимись білими стрічками та нитками.
- Спочатку підкомірці, потім погони, петлиці, - продовжує старшина. - Поки що сідайте.
Сидімо. Пробігає, як ошалілий, блідий маленький солдатик. Пробігає до комори (по-армійські вона називається каптеркою), щось там бере та мерщій несеться до виходу. За кілька хвилин теж саме повторюється ще з кількома солдатами. Спроби їх про щось запитати залишаються безрезультатними. На всі питання вони лише відмахуються, вичавлюють з себе якісь вигуки та зникають десь у напрямку протилежного крила казарми.
Зненацька над нашими головами роздається рев:
- Вста-а-а-а-а-ть!!!
Підіймаємося, хто як. У вхожу стоїть височенний, стрункий, круглоголовий сержант з наморщеним чолом, презирливим поглядом і обличчям розтягнутим у загрозливій гримасі.
-Ви що, воїнство, нюх загубили? – продовжує глушити нас своїм ревом велетень. -Цілий сержант зайшов, а ви сидите?
Зненацька його обличчя розслаблюється, він починає говорити тихо, повільно, нібито дозуючи слова:
- Слухайте сюди… Як заходить… старший… перший …. хто побачить… подає… команду «Струнко!» Будемо тренуватися» - з цими словами сержант вийшов і знов зайшов.
Кілька голосів навперебій вигукнули «Струнко» та «Встати». Всі, хто були у приміщенні, підскочили, роздався грюкіт перевернутої кимось табуретки.
- Що це за команди? Я як казав? Який «встати»?! Фільмів про війну надивилися? Мене слухати! Старший заходить, перший хто побачив – щоб усі побачили, салагі – подає команду «Струнко!» Ясно?... Не чую… Ясно? – сержант зробив паузу, ми дивилися на нього широко розтуливши очі.
-Так… так… так… - почулися кілька голосів.
- Ясно, що нічого не ясно! – знов заревів сержант. – Ну, який «так», який «так»? В армії відповідають «так точно!»… Спробуємо ще раз… Ясно?
-Так точно! – відповіли у різнобій налякані новобранці.
-Не чую – ще раз!..
-Так точно!!!
-Що?!! Не чую»!!!
-Та-а-а-а-а-а-а-к то-о-очно! – рявкнув цілий хор.
-Гаразд! Тепер спробуємо з самого початку, - сержант зробив кілька кроків у напрямку дверей, хутко розвернувся лицем солдат…
-Струнко! - зірвалося з вуст в кожного з нас, ноги миттєво розпрямилися, кожен витягнувяс ві завмер у міру свого розуміння позиції «струнко».
- Ну,це вже щось… жалюгідна подоба… Зграйка смаркачів, а не воїни! – прорипів сержант. - Фіг з вами! Погано всмоктуєте! Погано! Вчити будемо! Вчити... Багато вчити…
http://www.proza.ru/2011/02/10/974
Оскільки він служив після мене, в учебці при ньому вже дещо було не так, як раніше. Вони вже жили у новій багатоповерховій казармі. Її добудовували, коли там був я. На щастя, заселення намічалося вже на наступний призов, тому мені не довелося тягати тумбочки та ліжка на четвертий поверх, і нас не тренували біганиною по східцях.
Disclaimer: 1. Я намагатимуся уникати нецензурної лексики, але, самі розумієте, інколи це не можливо, бо до слова буває прикріплений цілий пласт армійської субкультури. Отакі концептуальні матюки доведеться вживати. Але це буде дуже рідко. У даному дописі немає жодного.
2. Армійські команди та реалії я передаватиму українською мовою. Для цього я навіть переглянув статути українського війська. Втім, так само, як і з нецензурною лексикою, у деяких випадках портібен саме русизм та тільки він.
Далі все відбувалося, як на конвеєрі. Перукарня і розставання з волоссям. Скільки разів за своє життя слухав я розповіді старших або читав у літературі про те, як новобранці надають особливого значення цьому ритуалу. Мабуть, втрата волосся для них було символом кордону між цивільним і воєнним життям. Нічого подібного я не відчував. Волосся не значило для мене геть нічого. Та й більшість інших рекрутів, здається, не надто переймалися. Дехто навіть до воєнкомату прибув вже стриженим. Кілька хлопців навіть перестаралися, поголили голови. Тут військові порядки дуже різняться між частинами, але у нашій учебці командування вважало, що зачіски з назвою «армійський полубокс» цілком достатньо.
Провели нас також повз стіл, на котрому офіцер радіо-химзахисту з дозиметром перемірив нас усіх. З його слів ми трохи «фоніли», але все в межах норми. То був рік Чорнобилю, лише два з гачком місяці минуло від аварії.
Обов’язково всіх привели до лазні. Перед помивкою прапорщик видав всім по поштовому мішку, щоб упакувати свої цивільні речі, які можна було безкоштовно відправити батькам. Моє дрантя можна було просто викинути, але за кілька днів, коли вже почалося навчання, я таки вирішив відправити пакунок тільки для того, щоб отримати можливість кілька хвилин посидіти з голкою, ниткою, зашивати мішок, а потім кілька хвилин виводити по неслухняній поверхні літери та цифри адреси. Той десятихвилинний перепочинок, мабуть, більше підняв мені настрій, ніж тепер відпустка на закордонному курорті.
Після миття ми отримали комплекти білизни: сині труси і білі майки. Я згадав, як мій старший товариш казав: «І знімете ви ваші елегантні цивільні труси, і видадуть вам страшні, сині армійські». Для мене, однак, труси також не було якимось водо розділом. Моя родина була дуже невибаглива і віддалена від дефіцитних товарів, а те, що продавалося в магазинах, не дуже й відрізнялося від армійських трусів. Хіба що кольором. Вже після армії почув я якось розповідь однієї жінки про те, як вона вигнала коханця, тому що на ньому були совєцькі труси. На щастя, мене такий досвід оминув.
Потім почалася роздача уніформи, так званого хабе, від російської абревіатури х.б. – хлопчатобумажний, тобто бавовняний. Тут же кожному дісталося по безглуздому головному убору, пілотці, котра від сонця не захищає, піт з чола не всотує та погано тримається на голові, ременю зі шкірозамінника та парі чобіт з онучами.
- Дивіться, хлопчики, як онучі намотувати, - сказав прапорщик, скинув свої туфлі та за мить перетворив свої стопи на ганчірні лялечки. - Ретельніше, ретельніше! Це дуже серйозно! - продовжував він. - Бо після першої ж зарядки, зі взводу десятеро у строю йдуть, а двадцятеро калік позаду шкандибають.
Не можу сказати, що в мене вийшло ідеально, але ноги я собі не розтирав. Ні в перші дні, ні пізніше, коли я вже почав не намотувати онучі, а просто накидати на отвори халяв, перед тим, як просунути туди ногу. А в багатьох таки були складнощі. Не двадцять, але п’ять-сім новобранців припадаючи на обидві ноги тяглися за строєм на заняття чи у їдальню. А два-три новачки навіть потрапили на кілька діб до санчастини, бо розтерли ноги до крові. Втім, вони тільки раділи відпочинку.
Не забули нас нагодувати обідом. Харчі були досить вбогі, але не гірші за мою колишню шкільну їдальню та більшість тогочасних їдалень у Миколаєві.
Всі ці неквапливі процедури виглядали спокійно, офіцери та прапорщики, котрих ми зустрічали, розмовляли з нами лагідними голосами, дивилися, як розчулені татусі на синочків, і ми швидко позабули схлипи солдата на клумбі. Здавалося, що ми не до війська прибули, а розселяємося до якогось спортивного табору або приїхали до колгоспу.
Далі слідував розподіл по спеціальностях. Пройшов він у типово армійській манері:
- Цивільний фах? – питає офіцер.
- Вчився на інженера-електрика, - лунає відповідь.
- До роти зброярів, - слідує вирок, хоча зброярі це більше тягати важкі речі та змащувати їх смердючими мастилами.
- А ти ким був?
- Вивчав турбіни.
- До роти радіонавігаційного обладнання!
Вже після служби я читав статтю у «Літературній газеті», тодішній провідній трибуні інтелігентського вільнодумства в СРСР, де автор емоційно обурювався, що якщо вже студентів тягнуть до війська, то чому ж не використовують їхній інтелектуальний потенціал. «Невже студенту-математику місце на ритті траншей, а не за дисплеєм армійського комп’ютера»! – риторично питав письменник. Я бачив армійські комп’ютери на командному пункті. Кілька брудних тумб (тоді всі так звані електронно-обчислювальні машини виглядали не надто компактно, розміром з холодильник – це вважалося компактним рішенням) стояли у приміщенні з нефарбованими бетонними стінами, без освітлення. Їх запхали туди задовго до нас, і ніхто навіть не зробив спроби їх десь розмістити та почати користуватися.
Отже, тепер розходимося по ротах. Точніше не розходимося, а нас розводять ротні старшини. Ми з однокурсником потрапили до різних рот. Прощаємося так, нібито побачимося вже увечері… Так, бачилися інколи, здалека. Ніякі самостійні пересування по території та відвідини інших підрозділів нам не дозволялися аж до кінця навчання.
Казарма – одноповерхова будівля з дерева. Заходимо всередину. Солдат при вході з червоною пов’язкою та штик-ножем на поясі голосно кричить:
- Черговий роти на вихід!
- Відставити! – відповідає прапорщик. - Хто з сержантів у роті?
- Павловський, Чичерин, - відповідає солдат.
Старшина заводить нас у казарму з рядами двоярусних ліжок, більшість з яких ще не застелені, стоять взагалі без білизни. У центральному проході стоять сірі важкі табуретки.
- Сідайте, хлопці, - каже старшина. -Зараз прийде Павловський, і будете підшиватися.
Він зникає на хвилину у приміщенні в торці казарми, повертається з якимись білими стрічками та нитками.
- Спочатку підкомірці, потім погони, петлиці, - продовжує старшина. - Поки що сідайте.
Сидімо. Пробігає, як ошалілий, блідий маленький солдатик. Пробігає до комори (по-армійські вона називається каптеркою), щось там бере та мерщій несеться до виходу. За кілька хвилин теж саме повторюється ще з кількома солдатами. Спроби їх про щось запитати залишаються безрезультатними. На всі питання вони лише відмахуються, вичавлюють з себе якісь вигуки та зникають десь у напрямку протилежного крила казарми.
Зненацька над нашими головами роздається рев:
- Вста-а-а-а-а-ть!!!
Підіймаємося, хто як. У вхожу стоїть височенний, стрункий, круглоголовий сержант з наморщеним чолом, презирливим поглядом і обличчям розтягнутим у загрозливій гримасі.
-Ви що, воїнство, нюх загубили? – продовжує глушити нас своїм ревом велетень. -Цілий сержант зайшов, а ви сидите?
Зненацька його обличчя розслаблюється, він починає говорити тихо, повільно, нібито дозуючи слова:
- Слухайте сюди… Як заходить… старший… перший …. хто побачить… подає… команду «Струнко!» Будемо тренуватися» - з цими словами сержант вийшов і знов зайшов.
Кілька голосів навперебій вигукнули «Струнко» та «Встати». Всі, хто були у приміщенні, підскочили, роздався грюкіт перевернутої кимось табуретки.
- Що це за команди? Я як казав? Який «встати»?! Фільмів про війну надивилися? Мене слухати! Старший заходить, перший хто побачив – щоб усі побачили, салагі – подає команду «Струнко!» Ясно?... Не чую… Ясно? – сержант зробив паузу, ми дивилися на нього широко розтуливши очі.
-Так… так… так… - почулися кілька голосів.
- Ясно, що нічого не ясно! – знов заревів сержант. – Ну, який «так», який «так»? В армії відповідають «так точно!»… Спробуємо ще раз… Ясно?
-Так точно! – відповіли у різнобій налякані новобранці.
-Не чую – ще раз!..
-Так точно!!!
-Що?!! Не чую»!!!
-Та-а-а-а-а-а-а-к то-о-очно! – рявкнув цілий хор.
-Гаразд! Тепер спробуємо з самого початку, - сержант зробив кілька кроків у напрямку дверей, хутко розвернувся лицем солдат…
-Струнко! - зірвалося з вуст в кожного з нас, ноги миттєво розпрямилися, кожен витягнувяс ві завмер у міру свого розуміння позиції «струнко».
- Ну,це вже щось… жалюгідна подоба… Зграйка смаркачів, а не воїни! – прорипів сержант. - Фіг з вами! Погано всмоктуєте! Погано! Вчити будемо! Вчити... Багато вчити…
![[identity profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/openid.png){kind=small}
no subject
Date: Tuesday, 12 July 2011 10:21 am (UTC)Так само за свої купував віник, бо мав завдання утримувати в чистоті певну ділянку, а віника не дали, берці купував (звісно, це була найбільша з витрат) коли чоботи вийшли з ладу.
Онучі завйазувати ніхто не вчив - як хочеш так і навчайся їх завйазувати, з підшивою теж саме, а тканини для підшиви також в битовці не було - купував сам.
Вже не кажу про те як неодноразово купував собі їжу після того як через виконання завдань пропускав похід до їдальні, а ті, хто давав завдання не замислювались, що солдат має на певний час прибути до їдальні.
Ну, а в самій ідальні просто безліч разів було таке, що на мене не було накрито, постійного місця я не мав - мене садовили за перший ліпший стіл, а відділення, що постійно сиділо за тим столом не давало мені залазити до їхнього казана, брати їхній хліб і масло, бо вільне місце за їхнім столом, це було місце солдата, що не прибув до їдальні через роботу і йому співслуживці забирали і приносили його пайку.
no subject
Date: Tuesday, 12 July 2011 10:31 am (UTC)Підшиву у нас видавали перший раз, 3 чи 5 підкомірців, я вже не пам'ятаю. А потім - купувати. Але це копійки коштувало. Стрижка також. Вийдеш у звільнення і можеш постригтися за 60 копійок той самий полубокс. Це на півночі, а тут мабуть ще дешевше. Щоб інвентар купувати - це взагалі нонсенс. А АКМ та протигаз - також зі своїм приходити?
no subject
Date: Tuesday, 12 July 2011 11:53 am (UTC)no subject
Date: Wednesday, 13 July 2011 12:16 am (UTC)Частина, в якій прошла більша частина моєї служби - 30та автобаза МО, тобто частина безпосереднього обслуговування Генштабу і МО на Повітрофлотському пр-кті, 6.
Зокрема, я був у роті обслуговування Генштабу, взводі креслярів (це умовна назва), відділенні Головного Оперативного командування Генштабу.
У цю частину, у більшости, потрапляли або по блату (як я), або за хабарі. Тобто грошей у середнього солдата цієї частини було більше ніж у середнього солдата ЗСУ. Тільки кафе у межах основної будівлі Генштабу і сусідніх солдатам були доступні 4отири штуки (лише одне з них, формально, солдатське, хоча там я бачив навіть генерал-лейтенанта Петра Йосиповича Процика - дуже демократична людина, до слова).
no subject
Date: Wednesday, 13 July 2011 05:13 am (UTC)