Беззбройна несила: на день менше!

[kerbasi]

Сержант Павловський дотримувався слова. Вчити нас довелося аж до відбою о десятій вечора. У цивільному житті ми живемо собі і гадки не маємо, що такі буденні, непомітні у денному розкладі речі, як застелити ліжко або просто завітати до вбиральні, у війську перетворюються у складний ритуал.

-          Товаришу сержант, дозвольте звернутися!
-          Спробуй!
-          Товаришу сержант, дозвольте вийти до туалету!
 

-          Що, воїне, сцяти хочеш?
-          Так точно!
-          Це хріново! – з цими словами сержант розвертається і виходить з приміщення. І що робити солдатові з такою відповіддю?

Якщо терпіти не сила, то скоріш за все солдат у сортирі й залишиться:

-          Хто дозволяв полишити місце занять? – гуркоче велетень з «личками» на погонах.
(А може, не такий вже він і велетень, це нам з переляку він таким ввижається)?

– Так, слухай сюди, воїне, за десять хвилин я повертаюся, і щоб мені аж зле стало від блиску, від океану мильної піни. Отже, за щіткою-милом, бігом!.. Як треба виконувати команду «бігом»? Що, хочеш в мене тут заночувати на параші? Бігом! – реве сержант, а по суті такий самий хлопчина, може, старший на півтора роки.

Солдат пнеться уперед, згинаючи руки у ліктях. Сержант витримує павзу:
-          Руш! Відставити! – практично всі команди в учебці одразу перериваються, бо завжди щось сержантам не до вподоби. – За командою «Руш» ти мусиш, як муха вилетіти з приміщення. Отже, рахую до двох і тебе нема, зрозуміло?
-          Так точно, товаришу сержанте! – тремтячим голосом відповідає солдат.
-          Не чую! Блін! Скільки вас вчити можна? Що, тут всі безголосі зібралися? – ще більше кривить вже й без того скривлену пику сержант, виціджуючи слово за словом. – Спробуємо ще раз! Зрозуміло?
-          Та-ак то-очно! – дико кричить солдат.
-          За щіткою-милом... мухою полетів...  бігом!.. - солдат витягується з ліктями під пахвами і поглядом, спрямованим кудись у верх. У цей момент здається, що він позує скульптору для якоїсь соцреалістичної композиції з солдатом, чий погляд і вся постать спрямовані у вишину до світлого комуністичного майбутнього.
-          Руш! Один… Два… - солдат миттю зникає і дверній прорізі. – Хрін з тобою, шмаркачу, - вичавлює з себе сержант – Ніхріна  не рухаємося, як мухи сонні… Вчити будемо, вчити…

Сержант йде коридором до решти новобранців, котрих треба далі вчити побутовій премудрості казарми, яку сформульовано у трьох критеріях: «В армії все має бути одноманітно, паралельно і перпендикулярно.

Сержант Павловський вже навчив нас підшивати підкомірці. Чудернацька вигадка дизайнерів форми, підкомірець, це шматок тканини, котрий треба пришивати щодня до виворота шийного вирізу гімнастерки. Цей виріз з коміром поєднує жорсткий шов, тому у солдат часто виходить пришивати підкомірець вже на сам комір, від чого комір стає сторчовим, як кажуть, стоєчкою. Сторчові комірці категорично заборонені.

-          В армії комір виложистий! Ніяких комірів сторчма! – ревів Павловський, відриваючи підкомірці чи не в кожного другого з новобранців. Ця процедура повторюватиметься щодня на ранковому огляді ще протягом двох наступних тижнів, поки вже всі до одного не навчаться пришивати підкомірець, щоб він був

ЧИСТИМ,

ВИЛОЖИСТИМ,
                                    а також 

НЕ СКЛАДАВСЯ У ГАРМОШКУ, КОЛИ КОМІР ЗАСТІБНУТИЙ НА ГАЧОК   

НЕ БУЛО ВИДНО НА ЛИЦЕ НИТОК, КОТРИМИ ПІДКОМІРЕЦЬ ПРИШИТИЙ

Шкода, що моїх вправ не бачило різне жіноцтво, що оточувало мене у мої дитячі роки. Тоді серед жінок модно було пророкувати дітям :
-          Такий ніколи нитку в голку не встромить!
-          Такий собі ґудзика не пришиє!
-          А як він прасуватиме? Так і буде ходити, як з дупи витягли!
-          А прати! Хто йому пратиме?
-          А хто йому взуття чиститиме? Таких до війська треба з бабусею відправляти!

Яке їх всіх спіткало б розчарування! Жодного разу на ранкових та стройових оглядах в мене не відривали підкомірця,   ґудзиків, не відправляли прасуватися чи прати брудний одяг. Це все не вища математика. Ці навички доросла людина отримує з першого разу. Мабуть, цим жінкам дуже не вистачало визнання, тому й вигадували вони собі свою незамінність, з якою залюбки погоджувалися їхні чоловіки, скидаючи з себе одразу усі побутові справи.

Отже, щоб нам не знадобилися бабусі, сержант навчив нас застеляти ліжка. В армії це також не просто. Бабусі довелося б попотіти. Крім того, що є раз і назавжди усталений порядок, що за чим має слідувати, що на чому і в якому місті лежати, ще синя армійська ковдра має у ніжній частині три чорні смуги. Одна з тих смуг має закрити собою торець матрацу, а дві інші потрібно вирівняти з усім рядом застелених ліжок, щоб глядач, дивлячись вздовж ряду ліжок, бачив дві суцільні чорні смуги. Ба більше, краї матраців треба відбити, спеціальним приладом,  двома дощечками з рукоятками ( по-армійські - «лижами»), щоб краї утворили гострий «кантик».  Ось таким чином застелені ліжка й відповідають критеріям одноманітності, паралельності та перпендикулярності. Якщо ж дотриматися геометричної довершеності форм солдату не поталанили, то скоріш за все він побачить свій матрац, подушку, простирадла розкиданими по центральному проходу, і доведеться йому знов починати вправу по навій під крики сержанта:

-          Що це за койка! Що за кантики!.. Кантики відбити так, щоб муха навпіл розрізалася на літу.

І знов ця муха. Повільний – рухаєшся як сонна муха, а мусиш літати, як та ж муха, яку позбавлять життя кантики на твоєму ліжку.

І от вже день добігає кінця. Оскільки це був перший день, нас ще не навчили ходити стройовим кроком, ми не розучили стройову пісню, то обов’язкового ритуалу вечірньої прогулянки в нас не було. Досить неформально пройшов також інший священний ритуал – вечірня перевірка, коли викликають прізвища всіх за списком, включно і прізвища героїв, що «навіки зараховані до особового складу роти». Втім, в нас таким воїнів-привидів не було.

От і ця священно-ритуальна частина позаду. Тепер у нас попереду «відбій», а з ранку – «підйом». Хто не чув у цивільному житті про підйом 45 секунд? На додаток до жіноцтва, що полюбляло пророкувати побутовий кретинізм малоліткам, не відставали від них і чоловіки:

-          Ти за 45 секунд не встигнеш, так і вийдеш в одному чоботі і гімнастеркою навиворіт
-          Ти помиратимеш на зарядці
-          Тебе нестимуть під час марш-кидка
-          Ти плакатимеш від хлорпікрину
-           Ти будеш вічно голодним, тому що поки ти жуватимеш першу ложку, всі вже все проковтнуть та вийдуть шикуватися

А звідки вони знали? Чи не половина з них пороху не нюхала, хіба якісь збори від військової кафедри. Ох, вже цей колишній СРС Р! Країна перезрілих комплексантів…

Виявилося, що щоб піднятися та одягтися за 45 секунд, треба спочатку роздягтися за 30 секунд. Та й не просто роздягтися, а й скласти всі речі в одноманітним способом на табуретку, а онучі намотати на халяви чоботів. Як не дивно, але це виявилося реальним завданням, хоч і не з першого разу. Одягтися за 45 секунд також реально, до того ж не обов’язково застібуватися на всі ґудзики, достатньо ременя, а потім вже подається  команда  «Заправитися!», щоб остаточно привести себе у пристойний вигляд. Ми провели в учебці літо, тому й одягатися повністю за 45 секунд доводилося рідко, бо для зарядки потрібна була так звана «форма №2 – голий торс».

От вже й пережили новобранці з десяток циклів «в койку рота» - «рота підйом», навчилися пірнати до своїх ліжок, підстрибувати на другий ярус, кому дісталося верхнє ліжко, притерлися один до одного, щоб не натикатися у проходах. Нарешті подається команда: «Відбій!». Сержант додає: «Десять хвилин не скрипіти, сорок не підніматися». 

-          Це щоб, хто дуже втомився, встиг заснути, а то почнете по туалетах вештатися, перевертатися як дзиги… - пояснює він далі. – Почую скрип – одразу ж підйом всієї роти!

Ми вже знали, що це не жарти, тому всі лежали тихо-тихо, навіть дихання стримували. Десь хвилин за п'ятнадцять, сержант промовив, що все-все чує, і вийшов до протилежного крила, де хазяйнував його колега.     

Звідки взялися ці 45 та 30 секунд, 10 та 40 хвилин, я так і не дізнався. В жодному з армійських статутів та настанов, що були доступні солдатам такі нормативи не згадувалися. Я питав офіцерів, що закінчували не тільки військові училища, а й академії, але ніхто не зміг приточно пояснити. Але звідкілясь же взялися...

Я заснув не одразу. Оцінки було давати зарано. Згадався той солдат, що вранці ледве не плакав при воротах. Принаймні,  на цей вечір нічого жахливого зі мною не відбулося. Але це ж тільки перший день! А їх ще буде… Насувалася українська липнева ніч. Дзеленчав і стукав колесами по стиках трамвай, вітер грався гіллям дерев, і крізь шелестіння листя було чути монотонне дудніння машин якогось підприємства, що знаходилося неподалік. Я подумав, що звуки ці надходять з іншого світу, з котрий я полишив, вони легко долають бетонні мури та колючий дріт, доносять до мене звістку, що мій рідний світ продовжує існувати без мене. Прийде мій час і я повернуся до нього. Лише тільки перетерпіти-перечекати два роки. Вже на один день менше.  

Comments

[sparrow-hawk.livejournal.com]

"Мабуть, цим жінкам дуже не вистачало визнання, тому й вигадували вони собі свою незамінність, з якою залюбки погоджувалися їхні чоловіки, скидаючи з себе одразу усі побутові справи"


от це точно


ну, приблизно так, як я і очікував... безглузде до абсурдизму жорстоке вибивання всього людського, щоб перетворити особу на "одиницю", яка чітко по клітинкам рухається та "імєєт від ліхой і прідурковатий, пріятний начальствєнному глазу".


"В жодному з армійських статутів та настанов, що були доступні солдатам такі нормативи не згадувалися. Я питав офіцерів, що закінчували не тільки військові училища, а й академії, але ніхто не зміг приточно пояснити. Але звідкілясь же взялися..."

якийсь "сержант від народження" вигодав, аби позбиткуватися всласть - і поширилося... бо середовищу, серед якого ширилося (оті всі "велетні") було дуже до смаку..

[o-teren.livejournal.com]

Так, про жіноцтво влучно. Здається, більшість жінок навіть не здогадуються, що всі, хто відбув армію - білошвейки найвищого гатунку. Певно справді, це тому, що мужики такі свої вміння ретельно приховують, аби жіноцтво "не припахало" :)

[kerbasi.livejournal.com]

Я з подивом дізнався вже після армії, що мою мама не вміє підшивати так, щоб на лице не були видні стежки, як ми підшивали підкомірці або погони-петлиці-шеврон.

[kerbasi.livejournal.com]

Так, можливо, частина звичаїв навіть ще з царської армії йде.

В мене ще буде про способи перетворення людей на гвинтики та мій психологічний самозахист.

[nik-adams.livejournal.com]

Правда все від першого до останнього слова. Цікаво, що мало хто згадує про армію, як про стрільбу з різноманітних видів зброї, "розсікання" на танку чи хоча б БТРі, а в пам'яті зринає переважно саме такий армійський "задроч". Чесно кажучи, в армії автомат тримав в руках лише на присягу:)

[kerbasi.livejournal.com]

Мабуть, керівництво СРСР само боялося власної армії та чоловічого населення призовного віку. Тому й не наважувалися давати реальну військову підготовку.

[nik-adams.livejournal.com]

Я вже за незалежної України служив, 2002-2003-ті роки. В учбовому центрі було все точно так як ви й розказуєте, але в "бойовій частині" я потрапив на віддалену точку РЛС, де вже не було казарменного режиму, в будиночку жили два рядових- "строчники" і черговий прапорщик. Варто визнати, польоти були постійно, з раннього ранку до пізньої ночі, тож була можливість чомусь навчитися у всіх. Але літали на грані можливостей. Якраз був період приватизації обленерго і ті періодично відключали аеродром від мережі. Уявляєте, літаки в небі, а електроенергію відключили і всі радіолокаційні станції погасли... Виручали резервні дизельні генератори, там де вони, звичайно, ще працювали. Та і взагалі все обладнання постійно виходило з ладу. Просто диво, як там обійшлося без серйозних НП. Лише раз літак невдало приземлився, але ніхто не постраждав.

[kerbasi.livejournal.com]

Армія незалежної України для мене terra incognita. Мені не вдається уявити собі вимкнення електрики, коли літаки у повітрі. Також при всіх негараздах в СА нам було невідомо таке явище, як жебрацтво, коли солдат йшов би до міста чи селища просити хлібушка, що я спостерігав у Київі у 1996-2000 рр.

[nik-adams.livejournal.com]

У нас такого вже не було. Годували ніби і не досхочу (легке почуття голоду було завжди), але я ніколи не був такий гладкий, як в "учебці":). Потім, на "точці", коли готували самі для себе з отриманих продуктів, повернув свою звичну форму. Ніби й не солодко там було, але зараз чомусь згадується більше приємне.

[kerbasi.livejournal.com]

Особливості пам'яті. Колись читав про такий випадок. Вже немолодий чоловік з Канади приїхав відвідати меморіал на місці колишнього концтабору, де його утримували як військовополоненого під час другої світової. Так от, під час огляду меморіалу він раптом закричав: "Он там був наш барак! Як здорово ж тоді все було"! Це не означає, що йому дійсно було класно у концтаборі, але він тоді був молодий, мав чітку мету вижити, існував у напруженні усіх моральних сил. Такого наступне життя либонь більше не вимагало. Армія не таке екстремальне випробування, але все ж таки...

[nik-adams.livejournal.com]

Вірна аналогія. Пам'ятаю, як більше за все чекали наказ про звільнення в запас. І в той де час не хотілося не хотілося йти з системи, де все за тебе визначено, туди де самостійно доведеться приймати рішення, влаштовувати власне життя.

[o-teren.livejournal.com]

В якійсь американській п'єсі дружина скаржиться коханцю на свого чоловіка, що той весь час ностальгує за часами своєї служби в армії. Коханець слушно зауважує, що це ж нормально: служба, військове братство, молодість і все таке. На що вона здивовано зауважує: "так він же ж призвався і через місяць потрапив у японський полон де й пробув до кінця війни!" Справді, "особливості пам'яті". :)

[o-teren.livejournal.com]

Це ж зручно, і, не побоюсь цього слова, з певної, "державної" точки зору, розумно: зробити з людини такий собі напівфабрикат - і лиха не накоїть, і, у випадку чого, легко буде довести до кондиції, - бо головне, слухняність та покірність, вже прошита. :)
ПС. І здається мені, що така ж методика застосовується й в інших арміях. Можливо все трохи м"якше, але от як почитаєш про американські "курси молодого бійця", то наче як "вдома побував" :)

[kerbasi.livejournal.com]

Все ж таки в армії США дійсно вчаться війсськовому ремеслу, а не чистці картоплі, фарбуванню стель і т.д. А ще їхні core values "зомбують" у напрямку патриотизму, переконаності у приналежності до ордену лицарів добра, а наші політзанятія були просто нудним конспектуванням ідеологічних писулек з журналу КВС.

[o-teren.livejournal.com]

Так, згоден.
Хоча серед наших офіцерів мені зустрічались цілком щирі, небайдужі і патріотично налаштовані люди, котрі бодай на своїх місцях намагалися щось довести до ладу, нажаль кардинально щось змінити в тій системі на краще вони вже не могли.

[je-suis-la-vie.livejournal.com]

Масло сьєлі, дєнь прашол,
Старшина дамой ушол.
Дємбєль стал на дєнь кароче -
(всі духи казарми з ліжок хором) Всєм дєдам спакойнай ночі!

> "А звідки вони знали? Чи не половина з них"

Нагадало нашого фізрука у школі. Вишикує нас усіх у спортзалі. Тримаючи класний журнал в одній руці, і розвевши руки, неначе спинні м'язи як у Шварца не дають їм опуститися, роздувши груди колесом, повчально-нахабно-знущальним тоном до нас пацанів:

- Таа... Як ви в армії служитимете? Ви ж нежить. Ви ж слабацюри, навіть в ногу ходити не вмієте. Ви про це думали бездарі? Ви ж подохните на першій же пробіжці...

І так щоразу на фізкультурі... Ми малі були та тупі, не занли, шо фізрук наш "крутий та геройський" відкосив від армії, прийнявши пропозицію працювати у сільській школі. Тоді були Афганістан та Ангола, - а тут пацанчики 10-14 років... І він такий крутииий... :)))