Sic transit...

[kerbasi]

Про наочну творчу кризу найстарішого літературного часопису України, «Всесвіту» я вже писав. Тепер вже у власній рації можу пересвідчитися з поточних подій. Під підлабузницьким листом до очільника держави, де співалися дифірамби його успіхам у боротьбі з корупцією, підписався сам шеф-редактор часопису Олег Микитенко.

Напевно брак ідей, відсутність концепції часопису, низька якість видання (не у поліграфічному сенсі, а стосовно змісту) призвела до падіння числа передплатників до критичної межі – інакше важко пояснити, чому керівництву віддаленого від політики видання, про існування якого державна «проффесура» либонь і не здогадувалася, знадобилося плюндрувати власне добре ім’я участю у черговій мисколизькій акції придворної інтелігенції.

Брак читачів означає нестачу грошей, а відсутність концепції означає небажання грантодавців фінансувати проект. Якщо ж немає ані читачів, ані солідних грантодавців, доведеться просити в благодійників сумнівних. Власне так і сталося і часопис цього не приховує. Число 5-6 за поточний рік анонсує: «Вперше в історії українець став членом гільдії благодійників університету Кембриджа». І хто б, ви думали, є цей український благодійник? Дмитpо Фipташ!

І само собою, що благодійний фонд «Дмитpo Фipташ Фаундейшн» оплатив презентацію «Всесвіту» в Університеті Кембріджа. Політичні уподобання Фipташа нам відомі, тому й не дивно, що до почту очільника діючою влади долучилася і редакція «Всесвіту».

Анулювати річну передплату я не піду виключно через свою ледачість, але на наступний рік «Всесвіт» недорахується мене, як свого читача. Впевнений, що й не тільки мене. Тоді редакції доведеться зробити наступний крок: випросити в Міністерства освіти, що передплату на часопис зробили у примусовому порядки серед вчителів та викладачів світової літератури. Якщо сказали «А», то скажете й «Б».

Сподіваюся, що бренд «Всесвіт» не довічно знаходитиметься у руках теперішньої редакції. Цей часопис за свою історію з січня 1925 року пережив чимало негараздів, мусить пережити й еру запопадливості. Я впевнений, що у майбутньому знайдеться кому відродити це культурне явище літературної  України.

Я розумію бажання пана Фipтaша зробити радикальний репутаційний «фейсліфт». Це нормальний етап еволюції містечкового крутелика: після того, як грошей набрався донесхочу, змусив перед собою на цирлах ходити челядь та продажну владу, залякав опонентів та бізнес-партнерів, з’являється бажання стати вхожим до культурних кіл цивілізованих суспільств, куди гроші і знайомство з кримінальними авторитетами, політиками, поп-дівами не є перепусткою. І пан Фipтaш на цьому шляху не є першим і не є останнім. Сподіваюся, що для нього прийде розуміння ще одної, дуже важливої деталі: дійсно благодійником його почнуть вважати, коли він не просто даватиме гроші, а коли навчиться не примушувати за них лизати свої руки.