Люди не люди

[kerbasi]

У вчорашній дискусії кілька разів спливало протиставлення "люди - держава". На моє переконання держава - це кабінети, заповнені людьми. Тобто держава і є люди. Державні люди мають ексклюзивні права на використання сили. От і вся різниця. Сила - це не тільки зброя або гумовий кийок, але й встановлення з недержавною людиною відносин ієрархії, якщо ви змушені йти до кабінету по папірець - вас примушує сила встановлених та підтримуваних звичаїв і т.д. І ці люди з монополією на силу зліплені з того ж самого тіста, що й всі інші. До класу державних людей потрапити може не кожний член суспільства, але між держаними людьми і рештою людей насправді перегородки не герметичні. Як будь-яка людина, державна людина може розбеститися, знахабніти через безкарність і безконтрольність. Вона може стати ворожою решті людей. Але бути ворожим не означає бути кращим або гіршим. "Противсіхи" цю тезу вміють обгрунтовувати.

Тепер для ілюстрації прикладами "з поля" переношу сюди давній свій матеріал з іншого ресурсу. На пафосну кінцівку не звертайте уваги - то данина давно вже відгомонілій полеміці.

Якось випадково підслухав розмову двох бізнесменів. Вони розмовляли голосно – отже, не слухати їх було не можливо. Втім, нічого особливо цікавого: один розповідав іншому, як облаштував бізнес, в тому числі з точки зору того, що пристойною мовою називається оптимізацією оподаткування. Схема, до речі, була банальна і дійсно легальна, але не під силу для початківців, тільки для тих, хто вже має достатньо велику суму грошей та щось розуміє у зовнішньо-економічних зв'язках. Другий, як я зрозумів, саме дійшов до того, щоб вийти з тіні на світло, власне тому й зустрівся з давнім, більш прогресивним у цих питаннях приятелем.

Насправді, податкові проблеми двох неюних бізнесменів не є темою цієї статті. Темою є український менталітет. Невитравний менталітет "маленького українця", який при будь-якій владі в нагоді стане, якщо матиме набір простих і загальновживаний практичних навичок. Такий собі "ми народ простий, наукам не навчений". Я такий підхід називаю словом "інтелектофобія".

За словами "прогресивного" бізнесмена його син наближається до закінчення якогось київського вишу. Постає питання, куди йти працювати. Думаєте до батьківського бізнесу? Помиляєтесь. Татусь виклав свій погляд на питання приблизно так:

- В моєму бізнесі йому робити нема чого. У мене все примітивно. Пристрою його до N в міністерство. Він там керівником управління працює. В них там робота високого рівня, з делегаціями – найкраще місце для юнака навчитись порядку.

Ну це може тому панові його приятель N мозок так пропарив тим, що на державній службі десь високий рівень. І що робота з делегаціями – це якийсь вищий пілотаж. Особливо у виконанні українських чиновників. Я на такі казочки не ведуся – сам колись бачив ці "високі рівні", і делегації приймав, і брав в них участь. Дійсно, державна установа навчить юнака певному порядку у діловодстві. Але чи варто на одержання таких знань марнувати початкові роки своєї кар'єри? Тим більше, по отриманню бізнесової освіти. Краще купити і прочитати відповідну книжку.

І, взагалі, самостійний пошук роботи, написання свого першого "сі-ві" (ділової автобіографії), перші співбесіди з рекрутерами, працедавцями – невже це не досвід? Якщо не шукав роботу сам, не проходив інтерв'ю – як ти збираєшся сам брати людей на роботу як прийде час? Який з тебе керівник?

Тепер перенесемось на три роки назад. Їхав я якось у таксі з північної частини Києва до Площі Толстого. Десь до Європейській площі таксист не переставав бідкатись про його нелегкий хліб, даішників-здирників. Як він їх лаяв!

На Європейській площі він змінив тему на майбутнє свого сина – старшого школяра.

- В автодорожній інститут хай іде! На факультет регулювання руху. У ДАІ піде, буде жезлом махати – голодним не залишиться.

Скільки ще трагедій має пережити український народ, щоб перестати мріяти про те, як прилаштувати своїх діточок на службу до катів, грабіжників, здирників? Чому не найгірші люди, які не пішли в рекет за часів кооперативів, а знайшли можливість годувати себе і свої родини, дати освіту своїм дітям, штовхають своїх дітей у лещата нищівної для людської душі Системи? Це називається капітуляцією тих людей перед тією Системою. Саме так – КА-ПІ-ТУ-ЛЯ-ЦІ-Є-Ю!

З таким менталітетом нам не інтегруватись до Європи. І справа не в тому, що Європа геть складається з активних особистостей. Зрештою там "маленьких" не менше, як у нас. Але вони собі заробили на можливість бути маленькими. За наших умов, коли країна не вилазить з криз, коли нею керують безсовісні, цинічні негідники, українець не може собі дозволити бути маленьким. І це повинні усвідомити як батьки, так і їхня юна поросль.

Comments

[tzar-saltan.livejournal.com]

Є таке американське кіно - "The Good Shepherd". Головний герой в студентські роки вступає до братства, членами якого є не тільки студенти, а і представники американської еліти. Вони вирішують долю хлопця і направляють його на державну службу у контр-розвідку, він робить кар'єру протягом другої світової війни та по війні, бере участь у створенні ЦРУ. Такий собі держслужбовець, сіра мишка з надміру прокачаним інтелектом.
Наприкінці фільму один італієць питає в нього: "Ми, італійці, маємо родину і церкву; ірландці - батьківщину, евреї - традицію, навіть негри мають свою музику. А що мають такі люди, як ти?"
Той відповів: "Ми маємо Сполучені Штати Америки. Решта тут - лише туристи".

Трохи пафосно, еге ж. Але це ілюстрація справжньої державної Системи. Чітка, сталева, добре спроектована, кожна людина на своєму місці, кожен держслужбовець - член державної корпорації.

Те, що ви описуєте як українську державу, ці наші кабінети, заповнені нашими людьми, у порівнянні виглядає не як Система, а як апарат для доїння державних коштів з пристроєм для обламування рогів посполитим.

Іноді цей колос діє, як справжня держава, але його стрижень розсипається. Здається його люди не мають власного внутрішнього стрижня. Вони іноді навіть не туристи, а часто мародери.

[kerbasi.livejournal.com]

Кино то кино... А я колись давно читав, здається, в Економісті статтю про те, чому економіка США динамічніша за об'єднану європейську. Так автор пояснював зокрема тим, що в США перспективна амбітна молода людина прагне потрапити до бізнесу, а в більшості європейських країн - до держслужби. В Італії щоправда дещо інша ситуація. Там на хизування посадою на держслужбі або у великій компанія якась матрона може зауважити: "Нічого, ти ще молодий, може, ще назбираєш, щоб відкрити крамничку". Це теж з якогось закордонного джерела, але не згадаю, з якого. І також пояснює, чому Італія попри просто жахливу разруху після війни потрапила до Великої Сімки. У здорових економіках більшість ВВП, більшість робочих місць, більшість винаходів приходиться не на державний та великий корпоративний сектор, а на малий та середній бізнес. Тобто амбітній людині саме там і місце. У наших доморощених антиамериканістів зазвичай стається розрив шаблону, коли вони дізнаються, що не корпорації роблять Америку заможної. і насправді президент та конгрес, якщо надобиться, можуть нахилити будь-яку корпорацію без значної шкоди для країни.