Всього якихось 11 років тому
Friday, 23 September 2011 08:30 am![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
kerbasiСеред побажань від моїх шановних френдів було й таке: розповідати про подорожі. Я б залюбки це виконав, до того ж коли починав цього щоденника, власне й збирався описувати тут і свої подорожі також. Але мені нудно, аж пальці відмовляються по клавіатурі стукати, писати у стилі «що бачу – те співаю». Мені тоді цікаво, коли сирий матеріал буде достатньо перероблений з чималою долею доданої вартості.
Я вже давно працюю по інофірмах. В першій працював недовго, в другій затримався аж до теперішнього моменту. Іноземні фірми привнесли в Україну й деякі іноземні формати ділових відносин. Наприклад, після ділової зустрічі переходити до неформального спілкування у ресторані. На першій роботі мій іноземний шеф навіть робив висновки стосовно комунікабельності підлеглого «сейлза» (продавця) з кількості ресторанних рахунків, пред’явлених до відшкодування. Мої колеги легко вдавали з себе широку слов’янську душу, нещасного інженера тягли за краватку до ресторану з криками: «Ну так тепер же ж гріх не прийняти по п’ять крапель»! – чи щось подібне. Мені ж такий стиль абсолютно був неприйнятний. Я не міг забути свої почуття, коли у мій перший вечір у компанії, під час виставки в Одесі ми з шефом сиділи в ресторані плавучого готелю, і я їв страву під назвою «брізоль по-ніколаєвскі» ціною в акурат, як місячна зарплата моєї мами, що працювала інженером на одному з миколаївських суднобудівних заводів.
Згодом я перейшов до своєї теперішньої роботи, де я маю більше свободи у виборі форматів, бо найближчий шеф знаходиться не на поверх вище, а в двох годинах льоту Аеробусом. У перші роки моєї діяльності основним містом, де найбільш всього відбувалося з нашої тематики, був Харків. Найчастіше я туди їздив, звісно, у холодну пору року, коли в української індустрії немає дачно-городного сезону. От уявіть собі Харків у листопаді 1999-го або 2000-го: темрява, вулиці освітлені тільки світлом з вітрин деяких магазинів та фарами авто, зимно, брудно. Підприємства працюють у світовий день, щоб заощадити на рахунках за електрику. Зарплати в усіх просто мізерні, часто їх видають тим, що отримали по бартеру. Якось я приїхав на підприємство і півгодини чекав, поки люди, з якими у мене була призначена зустріч, розвантажать машину з кількою. Це з ними так розрахувався севастопольський клієнт… От і як таких тягнути до ресторану? А керівництво судить про ефективність роботи з клієнтом, навички продавця, т.з. salesmanship зі своїх критеріїв, критеріїв благополучних країн, здорових економік, заможних людей.
Втім, рішення знайшлося. Не був би Харків одним з моїх найулюбленіших міст України, якби там не знаходилися рішення. Напроти відомого харків’янам місця «під градусніком» тоді знаходився такий собі звичайний, не дуже помітний ресторан. Але всередині!.. Переступаєш поріг, і опиняєшся – у СРСР. В хорошому сенсі. Просторе приміщення з височенною стелею. Столи, вбрані білими скатертинами. Немолоді офіціантки, втілення совєцької системи торгівлі, в одностроях з темними довгими спідницями, жакетами, білими блузками в кружевах. Під Новий рік – величезна сосна, оздоблена совєцькими кольоровими скляними кульками та різними блискучими фігурками, як у мене дома в моє далеке дитинство. В меню, звісно, «Олів’є», який подають у креманках. Він не з ковбасою, а з курятиною. Не було там породження ліберальних реформ, курчат-гриль. Натомість, старий, добрий «ципльонок табака», за яким у Миколаєві за совєцької доби треба було або до наркоманського бару йти, або до Одеси їхати.
Отже, нічого схожого на сучасні «ностальгічні» псевдо-совєцьки генделики, яких вигадали одні гламурні кіски, що за часів СРСР пішки під стіл ходили, для інших гламурних кіс, що у ті ж роки у пелюшки ходили… Той ресторан, якщо не помиляюся, звався він «Театральний» був саме тим рестораном, куди наші майбутні татусі могли запрошувати наших майбутніх матусь після подання заяви до РАГСУ, якби жили у Харкові. От саме з таким анонсом я й запрошував інженерів, що не щомісяця отримували зарплату, до цієї оази, де зупинився час. Діяло безвідмовно. Звісно, я завжди пропонував, щоб вони узяли своїх жінок, але жінкам не так просто. Щоб жінка минулої епохи пішла до ресторану, вона потребує тиждень на підготовку. Але своїх чоловіків вони відпускали без зайвих дискусій.
Єдиним недоліком ресторану була жива музика. Вона була настільки гучною, що ні про яке спілкування не йшлося. На щастя, співак приходив о 9-й вечора, коли ми вже замовляли каву-чай-«на посошок».
У плинних розмовах під 50 грамів з моїх гостей нібито спадали роки та страждання від недореформ . Більшість таки дійсно пригадувала, як приходили до цього ресторану з нареченою, з дружиною або справити ювілей батька. Зазвичай, означення часу було на рівні – 15 років тому, 13 років тому. Совєцький інженер потрапляв до ресторану випадково. Це зараз модно розповідати, як до Москви попити пива літали, а в ресторанах кожну получку обмивали. Може, одинокі студенти після лівого приробітку. Може, якісь бариги. Але не інженери. Для нормального, чесного совєцького інженера похід до ресторану був подією, про яку пам’ятали все життя.
Цей ресторан трошки не дожив до ностальгійної хвилі. Останній раз я там був у січні 2002-го. А 2003-го його вже не було. Тепер там «Пузата хата».
І щоб двічі не вставати – другий харківський варіант. У той час у Харкові вже був «Баскін Робінс».Це дороге, смачне американське морозиво. У Києві не було, а Харкові вже відкрився. У «стек ляшці» десь неподалік метро «Наукова». Пардон, харківську топонімію я забуваю одразу ж після вивчення. Про «Баскін Робінс» решта України знали тільки з російського ТБ, з передачі з кумедними аматорськими відео. Потім вже й у Києві відкрився «Баскін Робінс», і десь перед кризою зник, пішов з ринку України. Але повернемось до теми.
Взимку чи 99-го, чи 2000-го, тепер вже й не згадаю докладно, мав я зустріч в одній конторі поблизу того «Баскін Робінсу». З їхньої сторони брали участь три жінки і два чоловіка. Одна з жінок, доволі вродлива, струнка, висока, років 30 була вбрана у товстий светр, в якому, мабуть, її мама їздила у студентські роки до колгоспу на картоплю, якісь дешеві джинси, а взуття – так звані «говнодави», великі югославські кострубаті чоботи, що продавалися у СРСР, коли я закінчував школу, і якимсь дивом дожили до кінця 90-х. Решта виглядали ненабагато краще.
Ми майже вирішили всі справи, як погасло світло. Тоді це називалося «віяловими відключеннями». Отже, зібралися ми, вийшли на вулицю. Чоловіки почали сперечатися, куди можна піти. Вулиця темна, тільки «Баскін Робінс» світиться. От мені й прийшла ідея запросити всіх туди. Ідея людей здивувала, морозиво у листопаді – це авангардно. Втім, ідея була прийнята, бо самі вони ніколи б туди зі своїми зарплатами б не завітали. Я коли пару разів сам там бував, то бачив там тільки якихось емелемщиць та ріелтерок.
Прийшли, замовили гарячої кави, різного морозива. Пішло класно, навіть чоловіки за алкоголем не сумували. Наприкінці я замовив пару великих тортів з морозива, щоб хто має дітей, розділили між собою та віднесли додому. Треба було бачити, як жінки телефонують з одного на всіх мобільного додому:
- Сонечко, як ти? Світла нема? Батько ще не прийшов? Не сумуй, мама вже незабаром буде. А я тобі таке несу! Ти такого ніколи не бачила! От дочекаєшся маму, побачиш! Смачненьке!!!
От такі були національні особливості бізнес-етикету.
Я вже давно працюю по інофірмах. В першій працював недовго, в другій затримався аж до теперішнього моменту. Іноземні фірми привнесли в Україну й деякі іноземні формати ділових відносин. Наприклад, після ділової зустрічі переходити до неформального спілкування у ресторані. На першій роботі мій іноземний шеф навіть робив висновки стосовно комунікабельності підлеглого «сейлза» (продавця) з кількості ресторанних рахунків, пред’явлених до відшкодування. Мої колеги легко вдавали з себе широку слов’янську душу, нещасного інженера тягли за краватку до ресторану з криками: «Ну так тепер же ж гріх не прийняти по п’ять крапель»! – чи щось подібне. Мені ж такий стиль абсолютно був неприйнятний. Я не міг забути свої почуття, коли у мій перший вечір у компанії, під час виставки в Одесі ми з шефом сиділи в ресторані плавучого готелю, і я їв страву під назвою «брізоль по-ніколаєвскі» ціною в акурат, як місячна зарплата моєї мами, що працювала інженером на одному з миколаївських суднобудівних заводів.
Згодом я перейшов до своєї теперішньої роботи, де я маю більше свободи у виборі форматів, бо найближчий шеф знаходиться не на поверх вище, а в двох годинах льоту Аеробусом. У перші роки моєї діяльності основним містом, де найбільш всього відбувалося з нашої тематики, був Харків. Найчастіше я туди їздив, звісно, у холодну пору року, коли в української індустрії немає дачно-городного сезону. От уявіть собі Харків у листопаді 1999-го або 2000-го: темрява, вулиці освітлені тільки світлом з вітрин деяких магазинів та фарами авто, зимно, брудно. Підприємства працюють у світовий день, щоб заощадити на рахунках за електрику. Зарплати в усіх просто мізерні, часто їх видають тим, що отримали по бартеру. Якось я приїхав на підприємство і півгодини чекав, поки люди, з якими у мене була призначена зустріч, розвантажать машину з кількою. Це з ними так розрахувався севастопольський клієнт… От і як таких тягнути до ресторану? А керівництво судить про ефективність роботи з клієнтом, навички продавця, т.з. salesmanship зі своїх критеріїв, критеріїв благополучних країн, здорових економік, заможних людей.
Втім, рішення знайшлося. Не був би Харків одним з моїх найулюбленіших міст України, якби там не знаходилися рішення. Напроти відомого харків’янам місця «під градусніком» тоді знаходився такий собі звичайний, не дуже помітний ресторан. Але всередині!.. Переступаєш поріг, і опиняєшся – у СРСР. В хорошому сенсі. Просторе приміщення з височенною стелею. Столи, вбрані білими скатертинами. Немолоді офіціантки, втілення совєцької системи торгівлі, в одностроях з темними довгими спідницями, жакетами, білими блузками в кружевах. Під Новий рік – величезна сосна, оздоблена совєцькими кольоровими скляними кульками та різними блискучими фігурками, як у мене дома в моє далеке дитинство. В меню, звісно, «Олів’є», який подають у креманках. Він не з ковбасою, а з курятиною. Не було там породження ліберальних реформ, курчат-гриль. Натомість, старий, добрий «ципльонок табака», за яким у Миколаєві за совєцької доби треба було або до наркоманського бару йти, або до Одеси їхати.
Отже, нічого схожого на сучасні «ностальгічні» псевдо-совєцьки генделики, яких вигадали одні гламурні кіски, що за часів СРСР пішки під стіл ходили, для інших гламурних кіс, що у ті ж роки у пелюшки ходили… Той ресторан, якщо не помиляюся, звався він «Театральний» був саме тим рестораном, куди наші майбутні татусі могли запрошувати наших майбутніх матусь після подання заяви до РАГСУ, якби жили у Харкові. От саме з таким анонсом я й запрошував інженерів, що не щомісяця отримували зарплату, до цієї оази, де зупинився час. Діяло безвідмовно. Звісно, я завжди пропонував, щоб вони узяли своїх жінок, але жінкам не так просто. Щоб жінка минулої епохи пішла до ресторану, вона потребує тиждень на підготовку. Але своїх чоловіків вони відпускали без зайвих дискусій.
Єдиним недоліком ресторану була жива музика. Вона була настільки гучною, що ні про яке спілкування не йшлося. На щастя, співак приходив о 9-й вечора, коли ми вже замовляли каву-чай-«на посошок».
У плинних розмовах під 50 грамів з моїх гостей нібито спадали роки та страждання від недореформ . Більшість таки дійсно пригадувала, як приходили до цього ресторану з нареченою, з дружиною або справити ювілей батька. Зазвичай, означення часу було на рівні – 15 років тому, 13 років тому. Совєцький інженер потрапляв до ресторану випадково. Це зараз модно розповідати, як до Москви попити пива літали, а в ресторанах кожну получку обмивали. Може, одинокі студенти після лівого приробітку. Може, якісь бариги. Але не інженери. Для нормального, чесного совєцького інженера похід до ресторану був подією, про яку пам’ятали все життя.
Цей ресторан трошки не дожив до ностальгійної хвилі. Останній раз я там був у січні 2002-го. А 2003-го його вже не було. Тепер там «Пузата хата».
І щоб двічі не вставати – другий харківський варіант. У той час у Харкові вже був «Баскін Робінс».Це дороге, смачне американське морозиво. У Києві не було, а Харкові вже відкрився. У «стек ляшці» десь неподалік метро «Наукова». Пардон, харківську топонімію я забуваю одразу ж після вивчення. Про «Баскін Робінс» решта України знали тільки з російського ТБ, з передачі з кумедними аматорськими відео. Потім вже й у Києві відкрився «Баскін Робінс», і десь перед кризою зник, пішов з ринку України. Але повернемось до теми.
Взимку чи 99-го, чи 2000-го, тепер вже й не згадаю докладно, мав я зустріч в одній конторі поблизу того «Баскін Робінсу». З їхньої сторони брали участь три жінки і два чоловіка. Одна з жінок, доволі вродлива, струнка, висока, років 30 була вбрана у товстий светр, в якому, мабуть, її мама їздила у студентські роки до колгоспу на картоплю, якісь дешеві джинси, а взуття – так звані «говнодави», великі югославські кострубаті чоботи, що продавалися у СРСР, коли я закінчував школу, і якимсь дивом дожили до кінця 90-х. Решта виглядали ненабагато краще.
Ми майже вирішили всі справи, як погасло світло. Тоді це називалося «віяловими відключеннями». Отже, зібралися ми, вийшли на вулицю. Чоловіки почали сперечатися, куди можна піти. Вулиця темна, тільки «Баскін Робінс» світиться. От мені й прийшла ідея запросити всіх туди. Ідея людей здивувала, морозиво у листопаді – це авангардно. Втім, ідея була прийнята, бо самі вони ніколи б туди зі своїми зарплатами б не завітали. Я коли пару разів сам там бував, то бачив там тільки якихось емелемщиць та ріелтерок.
Прийшли, замовили гарячої кави, різного морозива. Пішло класно, навіть чоловіки за алкоголем не сумували. Наприкінці я замовив пару великих тортів з морозива, щоб хто має дітей, розділили між собою та віднесли додому. Треба було бачити, як жінки телефонують з одного на всіх мобільного додому:
- Сонечко, як ти? Світла нема? Батько ще не прийшов? Не сумуй, мама вже незабаром буде. А я тобі таке несу! Ти такого ніколи не бачила! От дочекаєшся маму, побачиш! Смачненьке!!!
От такі були національні особливості бізнес-етикету.
![[identity profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/openid.png){kind=small}
no subject
Date: Friday, 23 September 2011 06:06 am (UTC)Пам'ятаю колись, в дитинстві, полюбляла морозиво в кафешці на Хрещатику - там були білі стіни з ліпниною і дзеркалами, білі металеві ажурні столики й стільці, ну й морозиво - справжнє, з автоматів, от воно було дійсно смачнюче ).
Дивно, але в мене згадка про 99-2000-ні залишилась зовсім інша. На відміну від суворих 90-91 років це був досить добрий у фінансовому плані час.
no subject
Date: Friday, 23 September 2011 08:52 am (UTC)У мене також персональні кризи не співпадають зі світовими та українськими. Але це природно, бо я не працюю у сферах масової зайнятості.
no subject
Date: Friday, 23 September 2011 08:04 am (UTC)я і досі, коли приїжджаю до батьків, намагаюся купити велику піцу на винос, щоб разом сісти за стіл і з"їсти -- бо це означає, що в мене достатньо грошей, щоб дозволити собі велику піцу і не боятися, що от прямо зараз вони закінчаться, і що я можу потішити мою родину.
no subject
Date: Friday, 23 September 2011 08:53 am (UTC)no subject
Date: Friday, 23 September 2011 09:39 am (UTC)в мене моложший брат інженер-електрик. пристойний інженер, всє дєла.
в нього така зарплата, що то сльози. але їхати з Луцька не може, бо там батько (він в нас вже старий). ото зараз ходить на будівництво тягати цеглу, бо там платять аж 100 гривень на годину.
я от думаю, чи реально для інженера-електрика знайти дистанційну роботу в Україні?
no subject
Date: Friday, 23 September 2011 09:56 am (UTC)no subject
Date: Friday, 23 September 2011 08:58 am (UTC)no subject
Date: Friday, 23 September 2011 10:11 am (UTC)no subject
Date: Friday, 23 September 2011 09:28 am (UTC)no subject
Date: Friday, 23 September 2011 10:13 am (UTC)no subject
Date: Friday, 23 September 2011 10:18 am (UTC)Совки, справжні совки. Це такий новий різновид кіосків - квартири на перших поверхах будинків.
Виглядає потворно.
no subject
Date: Friday, 23 September 2011 10:27 am (UTC)no subject
Date: Friday, 23 September 2011 10:39 am (UTC)no subject
Date: Friday, 23 September 2011 09:37 am (UTC)Оті жінки у светрах часів колгоспів, які несуть діточкам випадкове смачненьке... Додому, де світла нема і батька нема... Це точно про нас із мамою у 90-х.
В Києві тоді хіба що світло вимикали зрідка, а так все те саме.
no subject
Date: Friday, 23 September 2011 10:05 am (UTC)no subject
Date: Friday, 23 September 2011 10:17 am (UTC)І кафе були хороші: з негучною музикою, та ще й українською мовою. Я саме в кафе вперше почула новий диск Таліти Кум (де вона тепер?), коли згадаю, то аж ностальгія починається :-)
no subject
Date: Friday, 23 September 2011 10:36 am (UTC)У той самий рік я змінив роботу, став отримувати в три рази більше, ніж на попередньому місті, зарплати прив"язана до твердої валюти. А на попередньому місті я вже заробляв значно більше, ніж увесь мій рід разом. Я ходив по київських ресторанах, які бувально затягували відвідувачів з вулиці, я був там один з двох-трьох клієнтів. З кожним стрибком курсу юільшість українців затягувала паски, а в мене зростала зарплата у гривні. З іншого боку, оскільки мій успіх залежить від української індустрії, то її крах світив мені втратою мого комфортного місця. Це забезпечувало реалістичність погляду на стан речей у країні.
no subject
Date: Friday, 23 September 2011 01:21 pm (UTC)no subject
Date: Friday, 23 September 2011 01:55 pm (UTC)Мені це дуже добре зрозуміло... На жаль. Але так влаштований цей світ.
no subject
Date: Friday, 23 September 2011 12:06 pm (UTC)no subject
Date: Friday, 23 September 2011 12:22 pm (UTC)Непроста тема. Народ пив, звісно. Але що таке "пив" по-справжньому, я зрозумів вже коли був у Дніпродзержинську, на Півночі Росії, у Сибіру. У Миколаєві пролетарі більше по пивбарах ховалися або десь по "районах".
От що дійсно змінилося, так те, що з"явилося багато нових місць, куди можна прийти посид=літи з якимсь кофє-глясе та морозивом. А то раніше - куди не піди, скрізь одні розливайки.
А ще офігєнний вибір соків - бо до кампанії був якийсь "яблочний со слякотью", ще два-три якихсь питла та й усе.
На молодь не дуже вплинуло. "Гамула" (миколаївське слово для плодово-ягідних вин, що коштували менше карбованця за 0.75, "бормотуха") зникла, але молодь і без того міцно сиділа на маку та коноплі...
Втім, було чимало й просто феєричних "перегибів". Може, якось про це напишу.
no subject
Date: Friday, 23 September 2011 01:28 pm (UTC)Так, пане. Мені дуже цікаві Ваші записки.
> От що дійсно змінилося, так те, що з"явилося багато нових місць, куди можна прийти посид=літи з якимсь кофє-глясе та морозивом. А то раніше - куди не піди, скрізь одні розливайки.
Про це й мова.
> Втім, було чимало й просто феєричних "перегибів".
"Перегиби", можливо, винахід не суто радянський, а частково і український.
no subject
Date: Friday, 23 September 2011 07:43 pm (UTC)А я й не знав, звідки таке прізвище у відомого лугансько-ростовського футболіста, а потім тренера :)
no subject
Date: Sunday, 25 September 2011 02:31 pm (UTC)Шмурдяк - мабуть, також прізвище. :-))
no subject
Date: Friday, 23 September 2011 01:54 pm (UTC)Товарищи!
Скажем твердое решительное "НЕТ!" новоявленным буржуям, нэпманам всех мастей и скороспелым нуворишам!
Даешь возврат собственности ее настоящим владельцам!
УРА, ТОВАРИЩИ!!!
no subject
Date: Friday, 23 September 2011 05:26 pm (UTC)no subject
Date: Friday, 23 September 2011 06:59 pm (UTC)no subject
Date: Friday, 23 September 2011 07:44 pm (UTC)no subject
Date: Sunday, 25 September 2011 02:31 pm (UTC)no subject
Date: Tuesday, 18 October 2011 09:38 pm (UTC)То мені і не треба витрачати на "ностальгію". У мене все завжди було і зараз є. )
І ресторани хороші мені, звичайно, подобаються, але так життя склалося, що не треба десь працювати щоб у гарний ресторан сходити.