Pro nihilo

Пам’ятаю, як дуже давно, у дитинстві, навіть не знаю, чи вже пішов тоді до школи, я причепився до батька з сотнями дитячих питань у стилі “а що, якщо”. Дивуюся терплячості батька, який не проганяв мене, а терпляче відповідав на всі ті дитячі глупства. Втім, одне питання, точніше відповідь, запам’яталися на все життя.

- Тату, ось що, якщо замаскувати автомат у букеті квітів, щоб непомітно підійти до ворогів?
Знаєш, синку, - відповів батько. - Квіти не створені для війни. Квіти створені для любові.

Мій батько знав, про що казав. Під час служби у військово-морському флоті йому довелося виконувати т.з. інтернаціональний обов’язок на Кубі у розпал самісінької Карибської кризи з її провокаціями передвоєнного часу, сутичками з contras. А вже у цивільному житті, зі слів мами, він був доволі галантним кавалером.

Я одразу згадав про цю розмову майже сорокарічної давнини, коли розглядав світлини з виставки колишнього британського солдата Брена Симондсона (Bran Symondson) на сайті арт-програми Strand Всесвітньої служби Бі-Бі-Сі і лондонської Idea Generation Gallery. Цікаво також послухати коментарі самого фотохудожника у самій програмі, а також у прес-релізі виставки. Брен Симондсон виконував завдання в Афганістані з військової підготовки підрозділів поліції. В ньому поєднується вояк з мистцем. “Мене заспокоювало, коли я дивився крізь лінзи фотокамери, а не крізь приціл гвинтівки”, - каже Симодсон. Вже після служби, у 2010 року Симондсон отримав можливість повернутися до Афганістану в якості цивільного фотографа. “У вояка та фотографа є одна спільна річ: обидва ретельно шукають свою мить”.

Отже, на світлинах зображені бійці Афганської національної поліції (АНП) зі зброєю, оздобленою ... квітами, зокрема трояндами. Особливо притягує увагу світлина, на котрій видно шеренгу вояків з трояндами ... у зубах. До того ж, виявилося, що афганські поліціянти не цураються причепуритися жіночими засобами. На світлині бачимо чоловіка зі зброєю у долоні з нігтями, намащеними рожевим лаком. Автор називає це “перетином маскулінності і фемінності”. Взагалі, з його слів, певна жіночість притаманна афганським воякам, котрі за звичаями традиційного суспільства по службі та у житті поза родиною ніколи не перетинаються з жінками.

Як зазначає арт-критик зі Стренду та автори прес-релізу, світлини з виставки дивують та позбавляють стереотипних уявлень. Якщо знайомитися з країнами традиційної, патріархальної культури, скріпленої ісламом, то здається, що це культури, де чоловічий гендер отримав повну й безумовну перемогу. Здається, переможці мають просто випромінювати маскулінність. Втім, навіть простий досвід вуличних спостережень за вихідцями з мусульманський країн свідчить, що насправді все зовсім не так. Чоловік часто-густо більш походить на самовдоволеного, розпещеного панича, а не власне на мачо. Як і ті вояки зі світлин... Якщо чесно, ми у совєцькій армії з її ганчірками, швабрами та відрами для новобранців виглядали більш мілітарно, ніж ці бійці АНП.

Взагалі, нема у цьому нічого дивного. Ми можемо пересвідчитися з нашої недавньої історії та її впливу на сьогодення, як соціалістичне позбавлення конкуренції перетворює народ міцних господарів на народ-паразит, соціальний мотлох. Так само і знищення конкуренції самця за самицю перетворює самця на якусь аморфну істоту з послабленими статевими ознаками. У традиційному суспільстві, де за жінку не треба боротися, її “організують” старші родичі за домовленістю зі старшими родичами іншого роду, а потім у шлюбі її не потрібно утримувати, інакше, ніж матеріально, бо все одне нікуди не подінеться, та й ніхто більше не наважиться, бо за адюльтер - смертна кара, з чоловічою психологією відбуваються такі ж зміни, як в людини-господаря за умов соціалістичного перерозподілу.

Звільнивши своє життя у соціуму від жіноцтва, традиційні чоловіки спровокували компенсаторні механізми з розкриття жіночості в них самих. Чи не звідти їх постійні “братні” поцілунки чи обійми, “дружні” торкання?

Не обходяться традиційні мачо й без задоволень нетрадиційного плану. Кілька світлин Симондсон присвячує так званому “чайному хлопцеві”. Чайні хлопці готують чай та надають різні послуги побутового плану воякам з підрозділу, до котрого вони прибилися. Чайний хлопець зазвичай обирається з вродливих хлопців. А старші функціонери можуть розраховувати й не тільки на побутові послуги. Взагалі, чайних хлопець у чоловічому колективі поводиться так само, як молода дівчина, тобто швидко починає впливати на чоловіків та маніпулювати ними. І це у суспільстві, де офіційно гомосексуалізм карається смертю! А ще кажуть, що гомосексуалізм розповсюджує прогнила “ліберастична” Європа...

Само собою напрошується питання, чи варто було чоловікам гендерно репресувати жінок, регламентувати статеве життя, щоб почати фарбувати нігті, обвішувати себе брязкальцями й квіточками та розважатися з жінкуватими хлопчиками? Особисто мені такі жоновидні паничі з традиційних суспільств не менш огидні, ніж якийсь совково-постсовковий жалюгідний чолов’яга, зацькований своїми бабусями, матусею, жінкою, тещею.

У нас в Україні своя специфіка. Тут чоловіків розбещує не традиційне суспільство, не класичний патріархат, а патріархат померлий, гнилий, котрого щедро оздобили егалітаристськими та емансипаційними парфумами. Але ж сморід так просто не замаскуєш. Підйом консерватизму в українському суспільстві, мабуть, і пояснюється тим, що невідбуті патріархи недопатриархального суспільства, соціально та економічно імпотентні, прагнуть повернути свою владу та авторитет у родині. Але їм варто було б запам’ятати, що якщо ти чмо, то ти не станеш мачо, навіть якщо тобі жінку видати за розподільчою карткою та прикувати її титановим ланцюгом до бильця твого ліжка. Ці недопатріархи власне так люто ненавидять “голубизну”, саме тому що їм не тільки жінку не привабити, а й на увагу “чайних хлопців” не  варто розраховувати.