Що дратує в полонофілах

[kerbasi]

 Десять років тому ми шукали працівника і дали оголошення у пресу. В результаті, як і очікували, отримали великий стос, десь може під дві сотні  сі-ві. От з тих сі-ві мене вразили на все життя два. Прислали молоді люди, які стажувалися в далеких англомовних країнах. Між собою вони не були пов’язані ніяк: різні міста народження (хоча й західний регіон, але на чималій відстані), проживання, навчальні заклади, як українські, так і закордонні. Обидва мали типові українські прізвища, що закінчувалися на –енко. Обидва мали розповсюджені імена: Андрій та Володимир. Дуже незвичайним було, як вони передали свої імена в англомовному сі-ві.

Зазвичай, коли люди хочуть переписати свої імена латинкою, то можливі три шляхи: переписати з української (Андрій, Володимир), переписати з російської (Андрей Владимир), знайти «західний» еквівалент своїм іменам (Ендрю, Вальдемар). При всіх трьох варіантах можна наробити помилок, тому кількість отриманих латинізованих читань стає практично безкінечною. Але ці два випадки відрізнялися: хлопці знайшли четвертий шлях. Вони назвалися Andrzej і Włodzimierz.

Таке написання ніяк не допомагає англомовній людині краще відтворити слов’янські імена, українські Andriy,Volodymyr та російські Andrey, Vladimir були б легшими у читанні. На мою думку, справа зовсім в іншому. Ми вже втомилися стібатися з хохлів-малоросів, які іноземцям відрекомендовуються як росіяни,  бо так простіше, не треба пояснювати, що це Україна, де це, чому не Росія тощо. У даному випадку маємо таке ж саме явище, тільки з іншою географічною орієнтацією: під час навчання у далеких країнах ці два юнаки  напевно відрекомендовувалися як поляки, або українці, але це те ж саме, що поляки.   Така собі заміна «все мы русские» на  «wszyscy jesteśmy Polakami».

У дописі «Чудна полонофонія» я написав про подібний феномен: «Існував і ще один аспект тодішньої полонофілії серед російськомовних українців. Оскільки здавалося, що українська мова вже приречена залишитися мовою базару та жлобських передмість, польська відчувалася як «майже те ж саме», не російське, але близьке і цілком придатне для збереження своєї відмінності від "новай істарічєскай общнасті - совєтскава народа".

Але це відбувалося на рубежі 70-х та 80-х у «чіста рускам горадє флотскай слави». Чому подібний хід думок зберігається дотепер, при тому навіть в українців з найменш русифікованих теренів?

Вчора у коментарях шановний френд je_suis_la_vie зауважив:

«А зараз що заважає вчити українську? Теж знаю дєфачєк з Харкова, українська їм не таке, писки кривлять, а польська - кул... Як на мене, - типово хахляцьке святенництво благородних б…дєй»... Його думка знайшла підтримку ще в кількох френдів.

В цілому я погоджуюся, але хочу розкласти це явище на складові.

По-перше, частина сучасних полонофілів це просто інтелігентщина штибу: «Ах, Франція, нєт ф свєтє лучше края»… - тільки у сучасному українському середовищі.

По-друге, в декого може бути позиція «українське – це зіпсоване польське». Скоріш за все, це саме й має місце у тих харківських «дєфачєк». Вони, мабуть, достатньо вестернізовані, що не приймати позицію «українське – це зіпсоване російське» і «виправляти» себе до росіян, але  української ідентичності не мають, тому дивляться західніше.

По-третє, в тих молодих людей, з кого я почав ці міркування, можливо, є бажання  долучитися до більш потужної ідентичності. Російська – неприваблива, тоді – польська. На відміну від харківських «дєфачєк» вони напевно мають українську ідентичність, тільки не бачать для себе сенсу її просувати і захищати.

На відміну від описаної мною ситуації тридцятирічної давнини, коли в тодішніх полонофілів Польща була символічною, вигаданою, тепер ми маємо цілком реальну, відкриту і доступну Польщу, яка ще не завдає українцям асиміляційного тиску, але вже випромінює асиміляційні впливи. От власне підозрювана підатливість цим впливам і дратує в сучасних полонофілах. 

Disclaimer: цей допис не стосується позитивних, раціональних, естетичних причин вчити польську мову, як то культурні, ділові, родинні з*язки з Польщею, естетичні уподобання у польській культурі тощо. У цьому дописі йдеться виключно про некритичну мотивацію (Ах Польща - пуп Землі!) або про наслідки послабленої ідентичності (не хочу бути москалем - буду ляхом).