kerbasi | Entries tagged with культура

Десять років тому ми шукали працівника і дали оголошення у пресу. В результаті, як і очікували, отримали великий стос, десь може під дві сотні сі-ві. От з тих сі-ві мене вразили на все життя два. Прислали молоді люди, які стажувалися в далеких англомовних країнах. Між собою вони не були пов’язані ніяк: різні міста народження (хоча й західний регіон, але на чималій відстані), проживання, навчальні заклади, як українські, так і закордонні. Обидва мали типові українські прізвища, що закінчувалися на –енко. Обидва мали розповсюджені імена: Андрій та Володимир. Дуже незвичайним було, як вони передали свої імена в англомовному сі-ві.

Зазвичай, коли люди хочуть переписати свої імена латинкою, то можливі три шляхи: переписати з української (Андрій, Володимир), переписати з російської (Андрей Владимир), знайти «західний» еквівалент своїм іменам (Ендрю, Вальдемар). При всіх трьох варіантах можна наробити помилок, тому кількість отриманих латинізованих читань стає практично безкінечною. Але ці два випадки відрізнялися: хлопці знайшли четвертий шлях. Вони назвалися Andrzej і Włodzimierz.

Таке написання ніяк не допомагає англомовній людині краще відтворити слов’янські імена, українські Andriy,Volodymyr та російські Andrey, Vladimir були б легшими у читанні. На мою думку, справа зовсім в іншому. Ми вже втомилися стібатися з хохлів-малоросів, які іноземцям відрекомендовуються як росіяни, бо так простіше, не треба пояснювати, що це Україна, де це, чому не Росія тощо. У даному випадку маємо таке ж саме явище, тільки з іншою географічною орієнтацією: під час навчання у далеких країнах ці два юнаки напевно відрекомендовувалися як поляки, або українці, але це те ж саме, що поляки. Така собі заміна «все мы русские» на «wszyscy jesteśmy Polakami».

У дописі «Чудна полонофонія» я написав про подібний феномен: «Існував і ще один аспект тодішньої полонофілії серед російськомовних українців. Оскільки здавалося, що українська мова вже приречена залишитися мовою базару та жлобських передмість, польська відчувалася як «майже те ж саме», не російське, але близьке і цілком придатне для збереження своєї відмінності від "новай істарічєскай общнасті - совєтскава народа".

Але це відбувалося на рубежі 70-х та 80-х у «чіста рускам горадє флотскай слави». Чому подібний хід думок зберігається дотепер, при тому навіть в українців з найменш русифікованих теренів?

Вчора у коментарях шановний френд je_suis_la_vie зауважив:

«А зараз що заважає вчити українську? Теж знаю дєфачєк з Харкова, українська їм не таке, писки кривлять, а польська - кул... Як на мене, - типово хахляцьке святенництво благородних б…дєй»... Його думка знайшла підтримку ще в кількох френдів.

В цілому я погоджуюся, але хочу розкласти це явище на складові.

По-перше, частина сучасних полонофілів це просто інтелігентщина штибу: «Ах, Франція, нєт ф свєтє лучше края»… - тільки у сучасному українському середовищі.

По-друге, в декого може бути позиція «українське – це зіпсоване польське». Скоріш за все, це саме й має місце у тих харківських «дєфачєк». Вони, мабуть, достатньо вестернізовані, що не приймати позицію «українське – це зіпсоване російське» і «виправляти» себе до росіян, але української ідентичності не мають, тому дивляться західніше.

По-третє, в тих молодих людей, з кого я почав ці міркування, можливо, є бажання долучитися до більш потужної ідентичності. Російська – неприваблива, тоді – польська. На відміну від харківських «дєфачєк» вони напевно мають українську ідентичність, тільки не бачать для себе сенсу її просувати і захищати.

На відміну від описаної мною ситуації тридцятирічної давнини, коли в тодішніх полонофілів Польща була символічною, вигаданою, тепер ми маємо цілком реальну, відкриту і доступну Польщу, яка ще не завдає українцям асиміляційного тиску, але вже випромінює асиміляційні впливи. От власне підозрювана підатливість цим впливам і дратує в сучасних полонофілах.

Disclaimer: цей допис не стосується позитивних, раціональних, естетичних причин вчити польську мову, як то культурні, ділові, родинні з*язки з Польщею, естетичні уподобання у польській культурі тощо. У цьому дописі йдеться виключно про некритичну мотивацію (Ах Польща - пуп Землі!) або про наслідки послабленої ідентичності (не хочу бути москалем - буду ляхом).

МШФ Дубчак питає, навіщо вчать польську ті, хто вчать або вчили. Моя ж відповідь потребує задужо літер.

Уявіть собі східноукраїнське промислове місто, виставкова зала у колишньому інститутському спортзалі, технічна виставка. На такій виставці років сім тому стався зі мною такий епізод. Мені потрібно було проштампувати стос документів в організаторів, я наблизився до стенду організаторів і побачив там трьох жінок, які настільки захопилися розмовою, що не помічали нікого. Розмовляли жінко польською мовою. Дуже швидко з акценту я зрозумів, що наймолодша з них, років сорока, таки полячка, а дві, старші років на 10, скоріш за все, наші. Врешті-решт мені набридло чекати кінця розмови, і я обережно втрутився з запитанням, також польською мовою, чи можу я знайти десь представника організаторів для улагодження формальностей. Виявилося, що одна з жінок і є керівничкою виставки, і вже з наступної миті я відповідав на питання, звідки пан так добже муві по-польску.

Ця сюрреалістична картина явила собою кошмарний сон українського націонал-бовдура, як і руського фофудьєносця: у східноукраїнському депресивному, індустріальному місті випадково зустрілися вихідці з українського індустріального сходу, українського індустріально-торгівельного півдня, Санкт-Петербургу (звідти, виявилося, приїхала одна з наших співбесідниць), які мали можливість спілкуватися польською! Як таке могло статися?

От саме така можливість – це те, що неабияк дивує, як самих поляків, так і наших вихідців з західної України та й теперішніх більш молодих українців з інших місцевостей. Так, відносна популярність польської мови серед тодішньої російськомовної інтелігенції колишнього СРСР була реальність у 80-ті роки минулого століття. Товстенний самовчитель польської мови Данути Василевської та Станіслава Каролака у книгарнях не залежувався. Як і численні польські журнали у кіосках Союздруку: Przyjaźń, Gospodyni, Kobieta i życie, Uroda. Часописи здебільшого жіночі, але у них можна було прочитати цікаві речі й для чоловіків. Про СНІД я дізнався з передач Бі-Бі-Сі, а правду про нього, що це не тільки хвороба тих, хто злягається з іноземцями, і що це значно більша проблема, ніж подавалося у СРСР, можна було дізнатися саме у польських журналах.

Читали й художню літературу. Польські або перекладені польською книжки можна було купувати у совітських книгарнях. У Миколаєві була спеціальна книгарня, де продавалися книги з соціалістичних країн. Власне у цій книгарні я й зробив остаточний вибір (1982), коли вирішив, що для мого лінгвістичного обрію потрібна іноземна слов’янська мова. Я поперегортав сторінки книжок різними мовами, польська мені здалася більш зрозумілою. Мабуть, в інших також відносна простота мови для україно- та російськомовної людини була вирішальним чинником.

На чорноморських пляжах нормальним явищем стала молода жінка або чоловік (жінки все ж таки частіше, совітський чоловік – це була, зазвичай, істота позбавлена фантазії) з транзистором з румунським радіо «Ваканца» та польською книгою у руках. Румунську ж не вчили – бо складна, та з преси продавалася тільки нудна комуністична «Скинтея», спортивний журнал на туалетному папері, навіть не чорно-білий, а з двох відтінків коричневого, та «Урзіка» (еквівалент «Перця» та «Крокодила») з несмішними політичними карикатурами – з розмаїттям та якістю польської пропозиції не порівняти.

Існував і ще один аспект тодішньої полонофілії серед російськомовних українців. Оскільки здавалося, що українська мова вже приречена залишитися мовою базару та жлобських передмість, польська відчувалася як «майже те ж саме», не російське, але близьке і цілком придатне для збереження своєї відмінності від "новай істарічєскай общнасті - совєтскава народа". На відміну від галичан ми не мали історичних рахунків з поляками, навіть про них не здогадувалися, і, якщо чесно, я й зараз їх не поділяю і навіть не хочу про них чути.

Наша полонофонія була вичитана, вигадана і не мала нічого спільного з реальною Польщею та поляками. Саме тому мабуть я практично нікого не знаю з тодішніх полонофонів, хто б скористався зі своїх мовних навичок у добу встановлення бізнесових зв`язків з поляками.

Продовження польської та полонофільської теми:

Що дратує в "полонофілах":
http://kerbasi.livejournal.com/123102.html
Про "наших" поляків:
http://kerbasi.livejournal.com/123938.html
Забута версія слідча:
http://kerbasi.livejournal.com/124242.html
Колоніальні пригоди гуманістів:
http://kerbasi.livejournal.com/124663.html
Запрашам панє на спацерек, а панув до пханя возу:
http://kerbasi.livejournal.com/124860.html
І про ту славну книгарню у Миколаєві:
http://kerbasi.livejournal.com/125016.html