kerbasi | Моя асиміляція

Я нещодавно серед іншого розкритикував слово хронотоп. Якщо ж існує просторово-часовий континуум і окремі його зрізи з проекцією у гуманітарно-культурні сфери, то логічно ввести також поняття мовно-культурного континууму і проекцій його зрізів у просторово-хронологічні сфери. І як це назвати? Можливо, вже давно назвали, тільки я, не гуманітарій, про це не знаю.

Власне, це любомудріє до того, що я народився у сім’ї, яка мала типовий совітський інтернаціоналістичний і дещо імперський дух. В анамнезі - етнічні росіяни, і малороси. Малороси не в сучасному принизливому, меншовартісному сенсі, а як у формулі про самодержця Всєя Русі, Велікія, Бєлия і Малия. Української етнічності в нас і сліду не було (як і російської, до речі). Втім, мій ранній, дитячий досвід налічував такі явища:

- перша книжка, яку, я пам’ятаю, свідомо читав, була про пригоди якогось динозаврика українською мовою. Запам’яталася фраза: «Ой! Не смикайте за хвіст»!
- літери вчив по газетних заголовках (російською), але мене навчили також українським – з партійних гасел на дахах багатоповерхівок та з магазинних вивісок, з них же перший лексикон «дорослої» лексики
- піаніно «Україна» з літерою «ї», як важливий знак на розгалуженні доріг: рос./укр.
- обласне радіо та перша програма: Говорить Миколаїв! Говорить Київ! – я довго не міг второпати, що то таке «Київ». Київ не був найважливішим напрямком для подорожей тодішніх миколаївців, до того ж я чув його не як «Київ», а як якийсь «Киюх». Загадку цього Киюха я прояснив вже у школі. Але все одно – це автентика.
- Великий подив, що родичі з Росії, які одного разу приїхали в літо перед тим, як я пішов до школи, не знають, що таке «взуття», «печиво», «цукерки».

Але не все було так безхмарно українофільське:

- Мій великий подив у другому класі, коли ми почали вивчати предмет з назвою «рідна мова». Рідна???
- Як не хотілося ж виконувати «зайві» домашні завдання, особливо, якщо півкласу гуляють! До того ж мову мертву - хто нею розмвляє, крім радіо та окремих людей, з якими можна спілкувтися і без зайвих уроків?

Зрештою совєтсько-імперський батько переконує вивчати «рідну» мову, бо вона є ключем до всіх слов’янських мов, занчно кращим ключем, ніж рідна (без лапок). До того ж, в нас є «рідна» у лапках, а в росіян немає «рідної» у лапках, в них тільки рідна без лапок, тому ми краще тренуємо наш розум, можемо більше різних книжок читати, мультиків дивитися, з більшим розмаїттям людей спілкуватися. Батько переповідав історію, як на виставці в Одесі він розмовляв з канадцем, який українською говорив, а російську майже не розумів, а говорити і поготів не міг. Вже за незалежності батько став одним з ініціаторів (щоправда дуже нечисленного) руху за «другу державну». Коли я його назвав українофобом, він здивувався: «Какой я українофоб?! Для меня, вообще, язык не имеет значения. Никакого! И не забывай, благодаря кому ты стал, гм... украинофилом»!

Ну, і не можна не згадати тодішній гімн спротиву: «шол хохол – насрал на пол, шол кацап – зубами – цап», який ми проголошували, коли звільнені від української мови учні, гуляючи на шкільному подвір’ї, кидали нам у вікно: «А хохли пашут, как негри, а белиє люді – іграют в футбол»!

Але не тільки з батьківського дивацтва та з вуличного «від протилежного» проростала українськість. Хоч і віддає шароварщиною та культпросвітом, але тиждень української мови у грудні, до дня утворення УРСР, саме наприкінці другої чверті був просто феєричним карнавалом порівняно з іншими понурими пропагандистськими акціями. Та й закінчувався він загальношкільним поїданням вареників у спортивній залі (тоді ще не було актової зали, як побудували – кудись зник той етно-карнавал і вареники, але я тоді вже закінчував школу).

У мене є у френдах ще кілька осіб з мого міста. Отже, я не дивний виняток. Я не знайомий з ними у реалі, але можу стверджувати, що їхня українськість не є похідною ностальгії за канікулами у дідуся в селі. Це значно глибший феномен.

Ці всі спогади і міркування власне до того, що ще у 70-ті та 80-ті роки минулого століття, в які проходило наше дитинство, український мовно-культурний континуум ще мав асиміляційний потенціал. Звісно, загальний тренд складався у напрямку русо-совєтизації, але й протиток також мав місце. Я підкреслюю слово «асиміляційний», бо ні про яке «повернення до коріння» й мови не може бути для тих, хто народився в русифікованих батьків та не знав ніякої іншої культури, ніж совітська. Ніякий дідусь у селі не міг змінити загального культурного поля, яке було інтернаціоналістичним, атеїстичним та совітськокультурним. Може, в менших містах, на «корінних» українських землях з менш мілітаризованим середовищем, з менш глобалістичним культурним вектором (морська галузь завжди була глобальною, навіть до винаходу слова «глобалізація» і ніяка засекреченість міста цьому не могла стати на заваді) можна вести мову про якесь коріння, але Миколаїв завжди мав характерний імперський покров, самобутню місцеву вуличну культуру, глобалістично налаштовану інтелігенцію і відносно новоприбулий масив населення. Отже, а-си-мі-ля-ці-я.

І Україна була здатна декого асимільовувати!

Це незавершені думки. Нотатки на пам'ять.

Продовження:
http://kerbasi.livejournal.com/129754.html

Flat | Top-Level Comments Only

From:

dmytro.livejournal.com

Чи були у Миколаєві "українські" школи?

From:

viewpoint.livejournal.com

нi, Дмитре, зовсiм не було. теоретично, нiбито за статистикою була одна, але, скорiш за все, в одному з кiлькох поспiхом приеднаних до мiста сiл.

натомicть, в районах областi переважно навчалися украiнською

це було добре видно по "обласних" шкiльних олiмпiадах з хiмii, фiзики, etc.

Багато літер

Моя асиміляція

Зміст сторінки

Style Credit

Expand Cut Tags