Про експортну орієнтацію, Японію і пуп Землі

[kerbasi]

Експортна орієнтація економіки вже протягом майже двох десятиріч проголошується спочатку як мета, а потім - як величезне досягнення. Апелюють до досвіду передових країн. Найчастіше до Японії. Але як завжди, як у відомій максимі про дурнів: "дуракам закон не писан, если писан, то не читан, если читан, то не понят, если понят, то не так".

Невдовзі вже всі кандидати в президенти почнуть нам свої старі гасла парити, бо в їхніх "ПіАр-асів" з фантазією дуже погано. Отож читайте про те, що кому читане та як пойняте. Вони вам про експортну орієнтацією, а ви їх - до дідька лисого чи на три великі російські літери. На краще.

Рекомендується гуманітаріям, технарям та всім іншим, хто цікавиться економічною політикою, але не є фахівцем з міжнародних економічних зв"язків.

Написано без цифр, графиків, діаграм, з відхиленнями від теми і легким стьобом, але серйозно.

Я ріс дуже розумним хлопчиком. Настільки розумним, що від сусідок та різних далеких знайомих батьків нерідко чув, що “умний мальчік ета нє прафєссія”. Це я зараз розумію, що почути таке від тих “архетипів” – це як отримати нагороду, але тоді я ображався та дуже боявся вирости, як зараз кажуть, “ботаном”, тому знущався з себе по спортивних залах, інколи до екстремальності, як наприклад відпрацьовувати дзюдоїстські падіння на асфальті.

Але я не про це сьогодні написати хочу, а про експортоорієнтовану економіку. Ось коли все ж таки ботанське в мені перемагало, я читав всіляку літературу, яку зазвичай хлопчики не читають. Близько мого будинку знаходилася книгарня “Політична книга” . Там можна було придбати лише копійок за п’ять Статут Ленінської комуністичної спілки молоді України. Копійок за десять – Конституцію СРСР або УРСР, або широку гаму різних праць В.І Леніна у кишеньковому форматі, славетні книги Л.І. Брежнєва “Мала земля”, “Відродження”, “Целіна” та ще одну, здається, “Спогади” вона називалася. Але я туди не по ту літературу заходив, хоча інколи і по ту, бо вимагали у школі щось принести, прочитати, законспектувати. Але я знов відволікаюсь. Хотів про експортоорієнтовану економіку…

Отож. У “Політкнизі” був спеціальний стенд, на якому продавалися сіренькі та непомітні, шалено дешеві брошурочки, на котрих був інтригуючий напис БІНТІ, тобто бюлетень інституту науково-технічної інформації. І випуски тих бюлетенів містили у скороченому вигляді статті закордонних авторів або реферати статей з різних дуже цікавих питань, як то менеджмент, корпоративне управління, системний аналіз. Левова частка чомусь приходилася на авторів з Японії і США. Взагалі, перед Японією і США в тодішньому суспільстві було якесь особливе придихання. Ну а перед Японією взагалі ніхто з інженерно-технічних та управлінських інтелігентів встояти не міг. Все там здавалося майже ідеально розумним. Одним з пунктиків стосовно Японії була так звана експортна орієнтація її економіки. Були в БІНТІ статті і на цю тему. Як розорена війною країна швидко піднялася, як стала найпотужнішим експортером, хоча до війни була ізольованою від зовнішнього світу типовою східною економікою.

Потім я виріс, став студентом, почав шукати приробітків, а тут вже реформи Горбачова почалися, монополію держави на зовнішню торгівлю скасували. От я і потрапив до фірми, що десь прихопила партійні гроші під обіцянку вивести пуп землі – ставне рідне місто на міжнародні ринки. І не просто на зовнішні ринки, а саме до Японії. А ще звісно залучити японські інвестиції. Японці мали просто прозріти від перспектив пупу землі та кинутись вкладати гроші та будувати нам тут Укро-Японію. З їхнього боку технології, гроші, методи управління. З нашого боку – кадри для створених японцями керівних посад, бенкети і дозвіл нам давати гроші, технології, методи управління.

Зайвим буде казати, що фірму створили ідеалісти-інженери, що самі у 70-ті роки зачитувались “японськими” бюлетенями БІНТІ та полювали на окремі перевидані совєцькими видавництвами книжками японських авторів про управління та технології.

Я не довго пробув в тій фірмі, бо розплачуватись зі мною збиралися японськими грошима, а японці чомусь не поспішали до пупу землі… Але мені часу вистачило, що познайомитись з японською організацією, що підтримує експорт – JETRO, отримати від неї купу англомовної літератури про те, як робити бізнес з японцями, в Японії, і взагалі про те, чим самим таким є японське економічне диво 60-80-х років.

В одній з джетрівських брошурок я прочитав про те, як важко вдається переконати японського бізнесмена (навіть великого, навіть величезну корпорацію з колективним власником) експортувати. Традиційно престижним в Японії вважається працювати на внутрішній ринок. Продаєш молоко від конкретної корови, хоча й у сучасній упаковці, тебе знає весь квартал – може гіпотетично, бо ти вже менеджер офісний, відірвався від народу, але все одне… А тут експортувати? Куди? Навіщо? Хто моє ім’я та мою корову там славитиме? Ну я дещо спрощую, але глибинна мотивація саме така: працювати в Японії для японців – престижно, торгувати з іноземцями – ні. JETRO саме і створене було для того, щоб подолати цей містечковий ізоляціонізм. Подолали успішно. Тобто не подолали, а просто переконали, що японський ринок залишається престижним, важливим, але ще також треба грошенят і з іноземців повитягувати. В такі деталі БІНТІ не заглиблювався.

А тепер переходимо до головного. Керівники України за своїм віком є також тими, хто свого часу або сам захоплювався японськими методами, або чув хоча б щось про японське диво, на рівні кліше. Вони самі про це нерідко кажуть: хтось прямо на Японію посилається, а у когось прохоплюється якесь неконкретне узагальнення типу “японці роблять так чи інакше”. І все про експортну орієнтованість, про експортну орієнтованість. Але вони всі у кращому разі знають про японські методи з БІНТІ, а скоріш навіть з переказів та конспектів з БІНТІ. Вони не читали в оригіналі JETRO. Тому вони не знають, що японці завоювали ринки зовнішні, коли повністю наповнили ринок власний. І в принципі ринки зовнішні їм по барабану, їх туди уряд штовхає, їм важливо, щоб їх свої любили, поважали, гроші їм приносили, їхню продукцію прославиляючи, а що там іноземці кажуть - це вторинне.

А в нас все вийшло як завжди. Економіка орієнтована на експорт так, що кожне коливання цін на світових ринках спричиняє ледве не колапс з перспективою соціального вибуху та втрати незалежності. Про внутрішній ринок згадують тільки, коли американці антидемпінг почнуть чи росіяни імпорт заборонять.

Отак буває, що щось таке модне впровадили, воно нібито й таке саме, як в оригіналі, так само називається, але якесь недовторопане, недороблене, недоперекладене, недочитане, що насправді просто протилежне задуму. nbsp;

Comments

[kerbasi.livejournal.com]

Ці схеми складалися, коли ще все було "народним", тобто на початку горбачовських реформ, а потім у ранні роки незалежності. Тобто це просто були крадіжки. А згодом вже експортна орієнтація зафіксувалася, і схеми продовжили існування. Пійшов і зворотній тренд: гроші почали репатрійовуватися в Україну для подальшої приватизації під виглядом іноземних інвестицій. А чому, думаєте, найбільший інвестор в Україну - Кіпр?

[kerbasi.livejournal.com]

Я не знаю напевно, але скоріш за все відновлена практика податкових пільг окремим підприємствам, що надаються таємними розпорядженнями Кабміну.

Мати гроші за кордоном це тепер не тільки засіб податкової оптимізації. Гроші можно легко вкладати за кордоном, не афішуючи своєї активності тут. Можна фінансувати, що завгодно, аж до гедоністичного стилю життя і т.д. Навіщо тут комусь потрапляти у поле зору, якщо можна мати там окреме життя?

Все так, ніхто про перспективу не думає. Інакше б вкладали б модернізацію виробництв і не знищили б галузі з великою доданою вартістю (напр, машинобудування). Показово, що в наших богатіїв переважно невідомо, де діти. Логічно, якщо б були на керівних посадах, занючи нашу психологію. Втім, у більшості багатіїв діти десь за кордоном. Скоріш за все, у бізнесі, але не в його україенській частині. Україна для цих олігархічних родин це просто золотоносна свердловина: як буде вичерпана - покинуть.

[kerbasi.livejournal.com]

Та це непросто сказати, в кого де основні активи. Ахмєтов ще 2005-го року говорив, що хоче позбутися активів у важкій промисловості та податися у телекомунікації та цифрові технології, але потім попустився. Деякі його активи в Україні можна пояснити тільки тим, що взамін за щось він погодився купити дохле підприємство, щоб зовсім не настала гуманітарна катастрофа в регіоні. Всі наші великі бізнесмени пов"язані між собою, мають чимало мотузочок, щоб один одного смикати, тому де бізнес-доцільність, а де вимущені кроки, важко судити.