Чи можлива позитивна еволюція корумпованої системи?

Люди радянських поколінь пам'ятають, як події в Італії, як кажуть, робили новини у 80-ті роки 20-го сторіччя через постійні мафіозні розборки зі стріляниною, а також через активність лівих і правих ультра-радикалів, політичні та кримінальні вбивства і теракти. В новинах показували сюжети, як у Неаполі і на Сицилії представники влади їхали у броньованих автомобілях з ескортом карабінерів, майже як зараз миротворці пересуваються по території Афганістану. Потім все якось непомітно заспокоїлось. На початку 90-х в одній з радіопередач іноземної радіостанції анонсували книжку італійського дослідника боротьби з організованою та політично мотивованою злочинністю. На жаль, я не пам'ятаю автора і назву книжки, але мені запам'яталася основна ідея. В Італії значно обмежили діяльність мафії та перемогли ультра радикалів тоді, коли в поліції, судах сформувалось покоління працівників, амбіцією яких стало навести лад в країні, стати героями, що перемогли мафію і "брігаді россі". Як амбітність стала сильніша за страх чи спокусу підхарчуватись з рук злочинців, у кримінального і політ-маргінального світу почались великі проблеми. Перемогла нормальна людська природа – потяг до визнання, бажання бути успішним, поважним і авторитетним. Навіть частково корумпований, частково апатичний державний апарат може виростити у своїх надрах здорове покоління новаторів та реформаторів.

Українські чиновники і працівники силових структур не виняток. В офісах державної служби також немало людей, хто хочуть не дурної слави хабарників та "кришувателів", а суспільного визнання себе як героїв боротьби зі злочинністю, як творців держави, як великих, успішних реформаторів. Помаранчева революція таких людей частково виявила, але, на жаль, наступні події змусили багатьох пошкодувати за поспішний ентузіазм. Серед тих, кого я знаю особисто, настрої вже перед виборами березня 2006-го можна було підсумувати такою фразою: "Більше себе так "розвести" я не дозволю". Панували розчарування, зростаючий цинізм.

Втім, хочеться сподіватись, що не все втрачено. Скрізь відбувається невпинна, поступова, природна кадрова ротація. На зміну одним потенційним реформаторам прийдуть інші. За хвилею розчарованих службовців прийде інша хвиля з новими амбіціями, з новим баченням свого майбутнього. І на це потрібно не сторіччя і навіть не його чверть. Декілька років має вистачити. Якщо суспільство також подолає апатичність і розчарування, то або новим реформаторам буде на кого опертися у суспільстві, або суспільство само під час сполохів громадської активності покличе таких реформаторів. Важливо, щоб інтелектуали встигли до нового реформаторського дозрівання сгенерувати достатній вибір реальних концепцій розвитку і подальшой дії, а не тільки гасла та плакати.

І залишається ще одне важливе питання: чи має Україна достатньо історичного часу на такий розвиток?