Розчавлені колесами історії

Згадую свої мандри десятирічної давнини індустріальними районами сходу Україну.

Публіка в електричках нагадувала персонажів Стругацьких з "Равлика на схилі", де кожний верзе якусь маячню з уривків пропаганди та власних недодуманих думок або просто якісь рефлекторні вигуки, коли той чи інший гормон викликає скорочення м"язів, що відповідають за мовлення. Жінки сидять тихо, раптом якась починає галасувати, що діточок нічим годувати та чоловік нездара і що ж це все наробили та куди це хороше життя, що було ще недавно за союзу поділи. Як замовкне - інша починає. Якийсь старий пердун всіх заспокоює, що прийдуть комуністи всіх нагодують. Інші дідусі-шизоїди ледве не бити один одного починають через суперечку, хто кращий, Симоненко чи Зюганов. Задрипані мужички "під пивом" дивляться на все пустими очами та посміхаються посмішками олігофренів. Діти з абсолютно тупими виразами обличчя граються у якісь ігри на основі примітивної моторики, наприклад, розхитують стіл, обмінюються якимись нечленороздільними вигуками, незалежно од віку. Від усіх дико смердить немитими тілами, пиріжками, цибулею, їлкою олією, одягом, який не знає, ані хімічної чистки ані прання чимось більш ефективним, ніж найдешевше мило.

Навесні цього року знов їздив по тих місцях. Вже все не так. Красиво, навіть попри кризу. Втім, пристойно одягнені перехожі і є тими людьми з електричок 1998-1999, хоча вже не задрипанцями. Їхні діточки вже навчились говорити як люди, можливо вчаться у вишах. Але яка якість таких людських ресурсів?

А моєму рідному місті на ринку мужики продавали різні деталі з щойно розкурочених верстатів, трансформаторних будок. Переважає думка, що цим займалися наркомани або голодні покинуті діти, але це спрощення. Серед тих крадіїв насправді переважали чоловіки 40-50 років, котрі роками не отримували зарплату. Колишні представники заможних совєцьких соціальних прошарків – робітники, що мали зарплату навіть учнями в рази більшу за інженера найвищої кваліфікації, раптом впали до межі фізичного виживання. Але на відміну від інтелігенції вони вміли працювати “монтировкою” та мали “Москвіч”, “Жигулі” або хоча б “Запорожець”, щоб вивезти здобич.

Ось уявіть собі на хвилиночку родинну вечерю. Господарка накриває стіл, розчулено дивиться на чоловіка. Він – справжній господар, годувальник! Він з ризиком добуває кусень хліба та щось до хліба. Треба йому кращий шматочок м’яса покласти, бо йому ж вночі фізично працювати: ламати замки, розсовувати решітки, розбивати кріплення, тягти багато кілограмові залізяки. А як менти? Краще про це навіть не думати... Дивіться, діточки, який в вас батько! Без нього ми б просто пропали!

Минулі роки. У 2000-му чоловік нарешті знайшов роботу. К 2004-му навіть продав старого Масквіча та купив якусь нову Ладу. У 2008 встиг до кризи на Ланос поміняти. Діточки виросли. Донечка у педагогічному вчиться. А шо? Непильна робота, несуть, дають. Всі ж зацікавлені дітей в люди вивести! А синуля буде юристом. У крайньому випадку в мєнтовку піде. Також буде чим сім’ю годувати.

У 90-ті український народ отримав важкого удару, який можна порівняти з Голодомором. Мабуть, після геноциду люди також втрачають мислення та живуть на рефлексах протягом якогось часу, як ті з електричок. Отже годі дивуватись, що у нас відбувається те, що відбувається. Страждання людей у ті роки перейшли за емоційну сферу, пов’язану з втратою комфорту та впевненістю у майбутньому. Страждання їхні стали фізіологічними, коли людині нема чого їсти, одягти на себе, чим помитися. Страждання перевищили больовий поріг. Від такого досвіду скоро не оговтатися.

Сила “регіоналів” саме у тому, що вони знаходять прості слова для тих людей з пост-травматичним синдромом: стабільність, покращення життя вже сьогодні, наведемо лад тощо. Сила взагалі проросійських сил, що вони своєю пропагандою змогли утворити у свідомості людей міцну асоціацію між їхнім виходом з жалюгідного становища і згортанням українізації України. Зупинили бандерівців, знов на вулицях всі вивіски російською, міська рада проголосила російську мову офіційною, і ти диви, життя змінилося на краще.

На жаль, націоналісти не скористалися тим періодом, щоб спрямувати масовий негатив на пост-уересерівську владу. На жаль, і зараз ми не знаходимо простих слів для простих людей.