Цитатник Іваничука

У цьогорічному числі “Кур’єру Крив басу” за січень-лютий надруковано роман “Домороси” Романа Іваничука. Роман Іваничук належить до старшого покоління письменників. Про нього є стаття у Вікіпедії, з котрої видно, що роман є автобіографічним. “Домороси” – це так себе назвали кілька молодих студентів-філологів під час хрущовської відлиги у 1956-му році. Назву вони склали з початкових складів своїх прізвищ, а за взірець взяли товариство філоматів. Неформальне об’єднання деякий час толерували пильні органи, але невдовзі, майже одразу після вторгнення СРСР до Угорщини молоді люди зазнали тиску і санкцій різного ступеню жорстокості.

Мене перед усім зацікавили літературно-світоглядні диспути “доморосів”, де вони обмінюються репліками, під котрими я підписався б під кожним, чи майже під кожним словом.

С. 49
А в яких майстрів ми маємо вчитися? Знову – у Шевченка, знову у Франка, знову – Біблія? А де новітні ковалі, ознайомлені із сучасною технологією, яких челядників випустили із своєї школи наші правителі? Хвильового, який не переставав вірити в “загірню комуну”, Тичину з його коломийкою про трактористку, Бажана, який відгарнословив образ людини, яка стоїть в зореноснім Кремлі, Рильського, котрий признавався, що його батьківщина. – не предків ряди, а Сталіна голос?

З комуністичними “успішними” митцями більш-менш все ясно, але варто б нарешті уяснити, що не всі, кого розстріляли за часів Сталіна, мали аж такі пречудові програми ощасливлення України. Творці Голодомору розстріляли потенційних творців іншого голодомору.

С. 55
Не назвемо нашими твори цих письменників тільки тому, що вони за походженням українці. Та й Гоголь ніколи не був українським патріотом, то й не треба тягнути його за вуха в нашу літературу.

“...цих письменників”... - маються на увазі Толстой, Достоєвський, Короленко, Чехов, Бунін та інші, що мали у своєму родоводі лінії, походженням з України. Українці стануть дійсно незалежними, коли почнуть створювати своє, а не спокушатимуться перетягуванням до себе різних “черепків”. Нація – не музей. Нація – живий організм. І треба ж бути послідовними: як тягнете до української хати Гоголя з його діферамбами імперії, то тоді святкуйте собі 23 лютого та 9 травня, ОУН-УПА вважайте фашистами, і не обурюйтесь перейменуванням Кіровограда в Єлісаветград. Вже затаскане - або хрестик, або труси - але ж правда!

С.56
Усі наші помисли... звернені в минуле. Ми гордимося найсильнішою колись в Європі княжою державою, але ж її давно вже немає; хвалимось найдобірнішим військом – козацтвом, а де воно нині; тягнемо свій родовід від Трипілля – і яка ж то пиха нас діймає, що з-за Дніпра розповсюдилася по всьому світу хліборобська цивілізація, й забуваємо про те, що, можливо, в тій сивій давнині зосталася й навіки зачахла наша незалежність...

Якби не Трипілля, підписався і перед цим. Але пробачимо персонажу роману його ототожнення українців з трипільцями, бо решта – вірно! Поки сльозинку пускаємо зі знищення козацтва Катериною чи Мазепи Петром, своя держава загинається, свого не створили, а те, що успадкували від УРСР - проїли, розікрали або просто втратили через дурість.

Ibidem
Вся наша біда... в тому, що ми не вміємо, навіть не насмілюємося ставати модерними, ми так ніжно любимо свою ветху патріархальність, що й світського елеганта Шевченка одягнули в старий кожух й ані руш не хочемо знімати ту одежу з нього; ми стали нецікаві світові, від нас тхне нафталіном...

Селянського капелюха з Шевченка Забужко вже намагалася зняти. Але її не почули. Бо кого цікавлять такі речі? Ось її роман-цеглину почитати – це саме воно для українського інтелектуала!

Чудові слова кажуть персонажі роману Іваничука! В романі - не страшно. Може, книжку хто й спалить, а як прийдуть персонально розбиратись, то завжди можна виправдатись, що думка автора не співпадає з думкою його персонажів. А ось знайшлися б письменники, публіцисти, вчені, котрі б вголос, гучно, чітко повторили б все це, тоді б в нашого розгубленого суспільства з’явився  б шанс мати здорові національно-свідомі політичні сили, а не кілька клубів націонал-бовдурів.