Кажуть на сході з віком мудрішають. А в нас?

В нашій багатоповерхівці нещодавно помер науковець, колишній провідний фахівець, професор у галузі автоматики. Кажуть, він мав публікації, мав досвід практичної і викладацької роботи. Але останні роки життя він запам’ятався сусідам як тихий алкоголік, невередливий, добродушний, але у ліфті краще з ним разом не їхати, бо смерділо від нього на версту до того ж не перегаром, а застарілими людськими випорожненнями. Дуже сумна доля колись відомої людини, котра якось випала з обійми під час занепаду науки та ніде більше себе не знайшла, крім химерних радощів алкогольного забуття.

На блогу "Українського тижня" і у паперовому числі письменник Анатолій Дністровий написав такий текст.

Юний інтелектуал безнадійно бідкається, що не може знайти в Україні роботу «свого рівня». В його тужливих очах час від часу міняться метафізичні глибини та фундаментальні істини для «посвячених». Я, проте, заспокоїв його ось такою історією. Один мій хороший знайомий, на жаль уже покійний, доктор наук, словом старшої генерації науковець (який приятелював колись також із, на жаль, покійним культурологом Сергієм Аверінцевим), принагідно зізнався мені, що покинув Академію наук і пішов працювати… у гастроном вантажником. Я, тоді ще небитий життям юний аспірант, оторопіло запитав: «Чому???». «Розумієш, там менше йолопів, які заважають мислити» – добродушно усміхнувся він.

Старий дивак з публікаціями, ім'ям у галузі може й відмовитись від постійної роботи, а проміжок між грантами перечекати в гастрономі. Головне, не за випивкою туди ходити, як мій покійний сусід. А якщо молода людина в заяві на грант чи на конкурс з вакансії десь на кафедрі вишу у біографії (сі-ві) напише, що почала кар'єру з посади вантажника,  та власне нічого більше, крім цього й не було, то вантажником вона й залишиться. А там пощастить одружитися з касиркою, батьки котрої передаватимуть картоплю та яйця з села молодій родині, а там пофартить десь влаштуватися торгівцем будівельними матеріалами - ось і вся наукова кар'єра.  

Мудрішим було б порадити молодій людині визначитися, що б вона хотіла робити далі, чи є для цього необхідні ресурси та умови, і чи допомагає бажаній справі освіта, чи не варто перекваліфікуватись. Не виключно, що тій людині просто бракує життєвого досвіду для пошуку гідної роботи. Може, як в байці про Ходжу Насреддіна, шукає не там, де треба, а де світло. Чи вміє написати Сі-Ві? Чи знайшов в Інтернеті на форумах чи блогах собі подібних, хто вже чогось досяг, чи вивчив їхній досвід? Чи відвідує місця, де можна завести професійні знайомства? Чи має навички зав’язувати та вести small talk («мала розмова») в кулуарах таких подій? Чи не забуває після заведення знайомства запитати про можливості роботи? Багато є питань до того юнака. Впевнений, що багато чого можна йому порадити, крім «дауншифтінга» до вантажника у гастрономі.

Це трохи дивно, але сучасний молодий українець розуміється на ринку праці не більше за його батьків, і не менше залежить від думки і стереотипів оточення, часто ретроградного. Особливо, це стосується киян, котрих типово для столиці народження і життя у відносному комфорті і захищеності позбавило можливості розвитку належного рівня пошукової активності, а старші покоління також не є взірцевими, бо на переїзд з їхніх сіл десятки років тому  їх вистачило, але потім вони собі тут міні-рай облаштували та впали у сплячку на решту життя, прокидаючись лише для того, щоб хапнути дармової гречки перед виборами.

Ось тут би і займатись просвітою просунутому виданню українських інтелектуалів. Те, що роль часопису вже не розуміється, як публікування статей про те, як розписувати писанки, як вишивати вишиванку та що робити на якесь архаїчне народне свято, є певний поступ. Але вочевидь ще нема розуміння, чому ж власне треба вчити читачів.

Наостанку пі-ар по темі: кожній молодій людині, випускнику виша у найближчому майбутньому чи недалекому минулому раджу читати блог daf_andrew