Про індивідуальну мовну політику

Стаття Ігоря Лосєва в «Українському тижні» вірно розкриває значення української мови для існування української нації та держави.
http://www.ut.net.ua/art/165/0/4180/
Втім, в око кидається, що стаття скоріш за все була написано давно, а тільки тепер оприлюднена без редагування, бо в неї йдеться про те, які повинні бути закони, якої має бути мета мовної політики. Стосовно цього можна розслабитись, принаймні, на десяток років. Закони пишуть і писатимуть не українські політики, і не вони визначатимуть політику.

Якби Україна дійсно була окупована, це, мабуть, робило б ситуацію простішою, бо було б видно, хто ворог, ворог однозначно чужий, а якщо ворогові симпатизує населення, то можна «допомогти» ворогові «помилитись» і довіру населення втратити. Наша біда у тому, що партія регіонів не є партією русскіх. Це партія тих, кого батьки звільняли від української мови «шоб нє забівать голаву» та щоб заощадити на зайвому букеті квітів ще одній вчительці, а для тих, хто претендував на медаль – щоб здавати менше екзаменів та не підмащувати зайвою кришталевою вазою. У цих людей таке розуміння життєвого комфорту, що влучно описує народна мудрість: «висрацца і нє надуцца». З цим важко боротися, до того ж така життєва позиція притаманна всім регіонам України, незалежно від домінуючою мови, просто мову використали явним чином, а решту проблем – ні. Отже, це не бактерії, котрих можна вилікувати антибіотиком, а вірус, тобто частина власного тіла, котру або ампутувати, або стимулювати імунітет.

Замість прямих рекомендацій, що робити далі, автор посилається на досвід Естонії після 1989-го року, але для сучасних українців ціннішим був би досвід мовного опору в період власне до 1989 року. Я не знайомий з тим, що було в Естонії, але в інших своїх дописах неодноразово посилався на Латвію. Наведу тут частину з мого давнього допису:

У підручнику для волонтерів Корпусу Миру США з латвійської мови “Latvian Language Competencies for Peace Corps Volunteers in the Republic of Latvia” у розділі про етикет спілкування є такі слова:

“У багатьох місцях Америки люди посміхаються один одному на вулиці. В Латвії така поведінка не заохочувалась. Кожний був змушений бути якнайбільше анонімним. Якщо хтось помітив вас, то він може запам’ятати, що бачив вас у певному місці, і може доповісти владі, що ви там були. Аналогічно при першому персональному контакті можливо, що латиші матимуть такий же кам’яний вираз обличчя, що був культивований для появи на публіці за часів совєцької окупації”.

Нашим конструктивом може бути не уникання негативних визначень, слів з негативними конотаціями, а пестування української природи у своїй душі, створення українських микрокосмів, якщо на макрокосм поки що не вистачає сил, залучення до них кола своїх близьких та друзів. Неприйняття окупантської ідеології та поведінки також є конструктивом у нашому житті. Тому латвійське кам’яне обличчя не завадить надіти, коли стикаєшся з колегою-українофобом, або якимось сусідом – “булгаковським киянином”.

Українське суспільство має якнайшвидше напрацювати культурні та політичні коди “свій-чужий”. Українське життя повинно продовжуватись незалежно від того, яка влада в Україні, яка офіційна мова, які газети продаються у кіосках, яке радіо заполонило ФМ-діапазон, які програми ТБ транслює ваш кабельний оператор.

Це не заперечує необхідності об’єднання України. Звісно треба мати почуття міри, щоб не відштовхнути від себе потенційного друга або союзника. Але об’єднання не має стати асиміляцією. Асиміляцією нас ними.

За даних обставин, коли в нас наразі нема ніяких центрів гуртування, а державу ми втратили, саме такими можуть бути засади індивідуальної мовно-культурної політики українця.