І ще один туди ж...

Здається, українські творчі інтелектуали почали змагання, хто швидше, більше, краще допоможе ПР у справі остаточної дискредитації української ідеї. Тепер відзначився письменник Василь Шкляр:
http://life.pravda.com.ua/interview/4c98c106df7cd/

Я розумію почуття письменника. Йому, як і всім українцям не за паспортом, а за свідомістю боляче дивитися, як пробуксовує і не може виборсатися на великий тракт українська ідея, як одночасно з тим зростає ризик відновлення процесів зникнення української мови. Втім, рація рацією, але ж треба інколи думати, що кажеш.

Наймолодшим з тих, кого до України перевезли з Росії на місце заморених в Голодомор селян, зараз десь 80-90 років. Невже можна серйозно казати, що вони є якимось вагомим чинником в Україні? Ви щось чули, щоб вони організовували якісь земляцтва? Я не чув. А може якийсь дідусь своїм онукам казав: «Відітє, внучкі маі, какая земля! Ми тут патаму шта фсєх масних голадам вимарілі. І ви, как падрастьотє, тоже сматрітє, штоб ані вновь нє распладілісь»? Переконаний, що – ні. В більшості родин на сході та півдні нащадки практично нічого про своє походження не знають, бо старі якщо й розв’язали язика, то тільки перед смертю. Я це не вигадую, а зі своєї родини знаю, де материнська гілка роду і є тими переселенцями, тільки не на місце українців, а замість кримських татар. Бабуся аж до смерті не могла заспокоїтись, як чула розповіді від у Криму, від тих, хто прибув раніше, про пусті хати, зі здичавілою живністю на подвір’ях. А може й сама бачила, бо справжню родинну історію зачищали ретельно: ні світлин, ні листів - пам'ять про сталінські чистки офіцерського корпсу напередодні війни залишилася назавжди. І ніхто не питав її, куди їй їхати і де селитися. Накази не обговорюються, а виконуються.

Проблеми сучасної України йдуть не стільки від трагедій першої половини 20-го сторіччя, скільки від тихих процесів 60-80-х років. Партія, що тепер при владі, складається майже повністю з тих, кого звільнили від вивчення української мови або хто сам русифікував своїх дітей. Серед моїх друзів дитинства на півдні чи не половина мала україномовних батьків, котрі одразу переходили на російську мову з акцентом, коли до них зверталися їхні діти. Вважалося, що так потрібно заради майбутнього цих дітей.

Взагалі, я раджу усім теоретикам «двох Україн» частіше подорожувати і зустрічатися з людьми. Тільки не по книгарнях та зустрічах з читачами, а пройтися по підприємствах та послухати, як спілкуються робітники. Ви здивуєтесь, як багато на сході, навіть у тотально зросійщеному Харкові насправді української мови. Я вже не кажу про Павлоград, Кривий Ріг та Дніпропетровськ. І ці люди одразу переходять на російську на людях. І ці люди голосують майже стовідсотково за «Партію Російщення України», а як розчаруються, то скоріш за все віддаватимуть голоси комуністам. «Вони не стали українськими громадянами», - скажуть українські письменники та інші «совісті нації». «Так», - відповім я. «Вони не стали громадянами, тому що з вас ніхто не став Вацлавом Гавелом».

«Вони не читають наших книжок. В їхньому селі, якщо є якась книгаренька чи ятка, то геть уся література це російське низькопробне чтиво, Та й ніхто не дасть там наші книжки розповсюджувати, «неформат» казатимуть», - продовжуватиме обурюватись письменство.  

І це буде правдою. Але є одне «але». Українець-робітник  сходу майже нічим не відрізняються від українського патріотичного письменства. Він так само народився у селах та переїхав до міста або його перевезли батьки. Тільки на відміну від письменників, коли він відвідує рідне село чи містечко, це нікого не обходить, крім родичів, а якби приїхав би столичний письменник, то його б обов’язково прийняв місцевий голова разом з усім локальним бомондом, а там за чарочкою та під народні пісні можна було б когось переконувати. Переконувати не виділити собі діляночку під хатиночку та вишневий садочок, а переконувати хоча б не заважати українському книгорозповсюдженню, не зволікати з виділенням грошей місцевій бібліотеці, згадати зайвий раз, що віз-а-ві український чиновник, а не шантропа безродна. Кому це краще вийде, як не майстру художнього слова?  І ви, вацлави гавели, що не відбулися, мали цілих дев’ятнадцять років на це. А тепер вам країна не та, народ не той, чужинці та окупанти…
Тьху!  

PS: за посилання і обговорення дякую seems_to_be 
http://seems-to-be.livejournal.com/242273.html