Український квартет: імперська ностальгія і колоніальна меланхолія

Мені часом мої патріотичні друзі дорікають, що інколи я вживаю колоніальні топоніми, як то наприклад, Новоросія. "Як же називати мені мою малу батьківщину"? - питаю я. – "Причорномор’я"! - лунає відповідь.

Ось на цьому місці я хочу звернутися до спогадів про мої юні роки. У 70-ті роки та на початку 80-х я ніколи не чув такого слова, як Новоросія. Може, його десь вживали серед інтелігентів-гуманітаріїв, але на Миколаєвщині у тодішньому соціумі значно більш розповсюдженим був інтелігент-технар. Так от, підкреслювати свою приналежність до специфічного регіону люди полюбляли, але звичайно цей регіон окреслювали як Миколаїв-Одеса-Херсон. Саме у такому порядку. Це нічого, що одесити наше місто крізь зуби називали Жлобоградом, а зустрічі між молодими миколаївцями та херсонцями на футбольних матчах зазвичай переходили у масову бійку. Історичний топонім «Новоросія» набув популярності, коли до нашої технічної інтелігенції нарешті докотилася слава письменника Валентина Пікуля, котрий всіляко прославляв петровські-катерининські часи, власне завоювання і розбудову Новоросії.

А що ж Причорномор’я? Ну, як вам казати… Причорномор’я… З цим словом більш асоціюється назва якоїсь придорожньої ригайлівки поблизу курортних зон з бутербродами зі згорнутим у трубочку пожовклим спітнілим сиром, смердючим теплим пивом та коричневим каламутним напоєм під назвою «кофе». А ще, це може бути назвою колгоспу чи радгоспу. Готелю для водіїв. Зони відпочинку для невибагливих «дарагіх таваріщєй атдихающіх» з одним туалетом та душовою на кілька сотень койкомісць.

Вже в горбачовську перебудову слід за утворенням «Придністровської Молдавської Республіки у складі оновленого СРСР» забігали різні ініціативні агенти й у нас з ідеєю створення Причорноморської республіки. Звісно ж, у складі «оновленого СРСР» та з московським часом (саме тоді у Києві впровадили «київський час», а практично всі підприємства змінили розклад на «завод работаєт па-масокфскаму врємєні»). От тільки в Одесі такі ж самі агенти забігали з ідеєю Новоросійської республіки. Ясен день, у складі того ж самого «оновленого СРСР». Накладочка вийшла в організаторів, брак координації. Отже, зусилля були розпорошені, і місцева жлобня на чолі з купкою підстаркуватих воєнруків та вчительок російської літератури, що на початку було раді були отримати свою місцеву республіку, все ж таки не були готові до такого дрібного розділу по республіках-областях, та їхній ентузіазм невдовзі вщух.

Ясно, що таке використання назви не означає, що назва приречена. В мої дитячі роки популярними були різні французькі фільми, де головні герої багато фехтують на шпагах. В одному такому фільм і, «Капітан», якийсь покидьок благородних кровей каже герою Жана Маре: «Я називатиму вас капітан. Як той капітан з сатиричної п’єси: одноногий і з дерев’яною шпагою. Його не бояться навіть діти». «Я приймаю це прізвисько»! – відповів герой Жана Маре. – «Будь-яке прізвисько можна прославити».

Я цілком згодний з цим кіногероєм. Можна наповнити змістом і славою і назву Причорномор’я. Тільки ніякі байки про козаків, що йшли на турків (до речі, за політичні дивіденди Московії), ніякі згадки про древніх слов’ян, що завойовували Цареград не допоможуть. Потрібно щось актуальне, таке, щоб могло посунути образ Новоросії, котрим так вдало підіграв місцевому патріотизму неоімперський письменник. 

З іншого боку, я не бачу нічого особливо шкідливого у Новоросії. Колоніальна чи не колоніальна, але це наша історія. Це реалії наших предків. І нічого нема протиприродного, якщо частина людей відчуває прив’язаність до якихось світлих образів, словесних кодів, ментальних кліше минулого. Не ми перші це переживаємо подібні у цьому світі. На російському Радіо Свобода відбувалася велика дискусія з приводу книги Лоренса Дарелла «Александрийський квартет» та можливого зв’язки чи його відсутності образів книги з сучасними подіями у Єгипті. Дуже раджу почитати транскрипт:
http://www.svobodanews.ru/content/transcript/3539956.html
Там також можна знайти й аудіо-файл.

Мені дуже імпонують слова одного з учасників дискусії Александр Іванов, головний редактор видавництва Ad marginem:
«…ми… переживаємо в останні роки, десятиліття дуже великі тектонічні історичні зсуви та зміни. І є дві можливих психологічних відповіді на такі зміни. Це ностальгія за минулим, що відходить, яка мені здається не є дуже продуктивною. І меланхолія, котра мені здається звичайною, нормальною, культурною практикою мислячої, читаючої людини… А чим відрізняється ностальгія від меланхолії? Тим, що при ностальгії образ щастя відноситься до минулого, до якогось конкретного образа або місця… Меланхолія – це сум не за минулим, а за цілим, за якоюсь єдністю, за якоюсь спільнотою. І я гадаю, що у цьому сенсі меланхолія більш стосується майбутнього, ніж ностальгія. Тому що меланхолізувати – це означає спробувати  шукати у майбутньому якісь форми цілісності замість тих, що втрачені».

З деякими етно-регіональними відмінностями це справедливо і для жителів сходу та півдня України. Я маю на увазі розумних, інтелектуальних людей. Вже давно, ще з часів набуття Україною незалежності постало завдання перед національною культурою, на жаль, переважно незрозуміле й проігнороване, запропонувати частині України, котра сформувалася за уересерівськими виховальними методами та культпросвітівськими інтернаціоналістичними культурними кліше прийнятний вихід для колоніальної меланхолії. Наші опоненти з півночі пропонують імперську або совецьку соціалістичну ностальгію. Роблять це досить незграбно, тому нікого з вартих уваги розумних людей вони не привернули. а тільки наочних комплексантів та продажних циніків. Справжні ж інтелектуали при всій своїй приналежності до російськомовного культурного простору все ж таки здебільшого залишаються лояльними Україні. Отже, ще існує шанс переграти на цьому полі опонентів.