Героїзм жертв війни: різниця сприйняття

У шкільні роки вчили ми оповідання Шолохова «Доля людини». Там є такий епізод. Військовополонений Андрій Соколов, в’язень табору під Дрезденом після робочого дня прохопився, що, мовляв, чотири куби землі це завелика норма і хоч німці й кажуть, що мало, але для арештанта на могилу і одного вистачить. Хтось доніс, і Соколова викликав сам комендант, російськомовний есесівець з волзьким акцентом. Все йшло до того, що Соколова власноруч той німець на прізвище Мюллер розстріляє. Але Мюллеру захотілося спочатку погратися. Далі наведу досить розлогий фрагмент тексту цілком.

 

( цитата )

До теми цього допису ключовим моментом, що, отримавши від есесівця за мужність продуктову винагороду, в’язень Соколов приносить її до бараку і ділить на всіх, тобто кожному дістається по маленькому шматочку хліба, розміром з коробок сірників і сала, як пише Шолохов, тільки губи помастити.

Шолохов стверджував, що в основі оповідання лягла історія реальної людини, яку він випадково зустрів на полюванні. Не будемо брати під сумнів правдивість оповідання. Важливим для нас є те, що на цьому прикладі виховували совєцьких людей. Отже, ми всі, хто родом з СРСР, може, й не маємо такого залізного характеру як полонений Андрій Соколов, але бодай теоретично знаємо, як слід поводитися за обставин, коли ти вже нічого фізично не можеш вчинити ворогові, хіба тільки зберегти обличчя задля моральної перемоги. Також ми знаємо, що останнім треба ділитися за будь-яких обставин, навіть якщо зрештою ніхто від тих копійок чи крихт не виграє, а знов таки, задля реалізації свого високого  морального призначення.

Тепер подивимось на подібні ж людські випадки з представниками інших культур.

Польсько-бельгійський письменник Мар’ян Панковскі, котрий провів три роки в концтаборах, мав зовсім інший досвід:
«Якщо хтось пережив табір, то тільки завдяки винятково сприятливим обставинам. Щоб вижити, не треба було продаватися. Достатньо отримувати другу миску супу. Я отримував від колеги мого брата. Він лікував зуби есесівцям, тому їв їхні обіди».
Можна тільки здогадуватися, якими очами дивилися на Панковського ті в’язні, в котрих не було таких приятелів… І, до речі, мабуть, нелегко йому потім жилося зі згадками про ті погляди.

У тому ж самому Аушвіці, де провів частину свого ув’язнення Панковскі, знаходився ще один в’язень – Саламо Арух, жидівсько-грецький боксер з міста Салоніки. Він вижив завдяки тому, що розважав есесівців показовими боями з іншими ув’язненими. За це він отримував додаткову пайку. Обов’язковою вимогою глядачів було – битися до крові або збити противника на підлогу. Якими працівниками ставали після нокауту переможені, якщо навіть додаткова миска супу мала вирішальне значення для виживання? Звісно, більшість йшла на «переробку».  Боксера не покарали по війні. Навпаки – надали ізраїльське громадянство, а згодом зняли про нього фільм під назвою «Тріумф духу».

Такі історії геть не пасують до звичної нам героїчної подачі теми полону і ув’язнення у таборах смерті. Втім, ці історії правдиві. І якби якийсь трибунал вирішив покарати тих, хто лікував адміністрації зуби, їв зайву пайку, брав участь у кривавих розважальних шоу для охоронців, скільки б колишніх в’язнів пройшло б чистку?

Існує така інтерпретація тоталітаризму як цілковита, фактично мистецька організація, впорядкування життєвого хаосу. Детальніше про такі концепції можна прочитати в американо-російського філософа Бориса Пармонова.

Його статті на цю тему налічують чимало посилань на імена інших мислителів, котрі розробляли цю тему. Ось тільки одна цитата: "Тоталітарний соціалізм і література - це замість життя, щоб гостріше його відчувати. Комунізм  організовано художніми засобами за моделлю художнього твору в інтерпретації Шкловського".

Такі образи, як Андрій Соколов, вони цільні, сконцентровані і чітко спрямовані до вищої мети. Вони знають Істину, навіть якщо їхні душі ховаються у тілі простого русського хлопа. І ці образи притаманні не тільки комунізму чи совєтському ладу. Вони є універсальним явищем. Є чимало людей, котрим не подобається хаотична простота світу, тому вони ставлять над ним уявний світовий уряд. Є чимало людей, котрі не можуть винести недосконалості людської природи такої, як маркування людей у координатах «друг – ворог» та радості через перемогу над ворогом, навіть якщо ворог – людина – втратив життя. Численні моралісти не в змозі вибачити тим, хто переніс горе втрати близьких чи свій власний біль і жах, жаги помсти, бажання подолати свій страх та побачити страх ворога.  Багатьом людям дуже хочеться впорядкувати людство, щоб воно було високоморальним, гуманним, сумлінним.

З тих, хто радіє загибелі Бен Ладена чи депутата на Ламборгіні можуть вийти погані солдати, солдати неврівноважені, може, навіть істеричні. Серед них обов’язково знайдуться такі, що з гаряча чи з переляку можуть стрільнути по цивільній особі, побити полоненого, може, навіть когось згвалтувати. З неврівноваженого, істеричного вояка може вийти недосконалий полонений. Хтось з них шукатиме зайвої пайки і не поділиться хлібиною з сальцем з усім бараком. Але напевно з їхніх антиподів, моралістів та естетів, які знають як впорядкувати життя, щоб було красиво, справедливо і досконало, можуть  вийти чудові комісари без страху та докору та начальники таборів з гарячим серцем, холодним розумом та чистими руками, котрі з півслова впізнаватимуть собі подібних у натовпі своїх жертв та створюватимуть приводи для подальшої творчої переробки їхніх доль для виховання нових моралістів та естетів. 

PS: Я небагато знаю про Саломо Аруха, тому затрудняюся його віднести до якоїсь категорії. Хто він, істеричний солдат чи ідеальний комісар, для мене це залишається відкритим питанням. У даній темі мене більше цікавить той факт, що його співвітчизники та поінформовані люди з західного світу вибачили йому його практику виживання у таборі. Сучасні цивілізовані суспільства не очікують від рядового свого члена героїчної загибелі чи розв’язання екзистенційних високоморальних питань за крок до смерті. Людина тепер більше не повинна бути красивою, ані у своєму житті, ані у власній смерті. І це правильно.