Як мене на гроші розводили

Одного дня між травневими святами в нашому офісі задзвонив телефон. Я підняв слухавку. Чоловік, судячи з голосу, віком років за п’ятдесят запитав, чи вірно він потрапив до нашої компанії (назвав назву). Отримавши запевнення, що вірно, він запитав, як ім’я та по батькові директора, а отримавши і цю інформацію, попросив покликати до телефону директора.

-         Ви власне з директором і розмовляєте. А з ким маю честь спілкуватися? - відповів я.

На цьому чоловіка як підмінили: тон одразу з офіційного перемкнувся на панібратський у стилі дрібного партійно-господарського активу совкових часів, тільки з тою різницею, що номенклатурними зазвичай зверталися на «ти», але на ім’я та по батькові, а комсомольський актив – на «ти», але на ім’я незалежно від віку, але зазвичай з повною формою імені, а цей мій співрозмовник одразу перейшов на зменшену до того ж дуже фамільярну форму мого імені.

-         Не пам’ятаєш?! Це ж я, Віктор Іванович з Харкова! Ми з Євгеном були у тебе торік на (називає вулицю з нашої адреси). Порозмовляли тоді конструктивно, - продовжував співбесідник.

-         Вибачте, не пам’ятаю. Нагадайте, будь ласка, що ми з вами обговорювали.

-         Та це таке… У мене справа майже особиста до тебе. Та й мені дорого розмовляти, бо я тут зараз між кордонами, до Болгарії на свята подався… Допоможеш мені? Я віддячу»… - продовжував потік слів співбесідник

-         Чим я можу вам допомогти? – питаю я.

-         Та у мене зараз родина застрягла у Борисполі. Митниця їх просто роздягла… В общєм, я тобі віддячу… Я власне у Києві буду 16-го… Давай кудись завіємося, посидимо… Я віддячу…

Тут дещо треба пояснити для невтаємничених. Мені доводиться спілкуватися з різними українськими клієнтами, постачальниками послуг, державною службою  та бізнес-партнерами. Десь відсотків на шістдесят це люди з абсолютно неадекватними манерами та хамсько-агресивним стилем спілкування. В нормальному житті, не як офіційний представник компанії, я б з ними не знався, а все спілкування закінчувалося б вже на перших репліках. Але службовий обов’язок вимагає їх вислухувати та з ними співпрацювати. Отже, протягом попередніх реплік я перебирав в умі всіх відомих мені подібних типажів у намаганні згадати, чи це не хтось з них. Втім, власне таких, підстаркуватих номенклатурників  у мене у колекції зовсім небагато, і я їх всіх добре знаю. Тепер же, після натяку на матеріальні проблеми третіх осіб, стало ясно, що це спроба розвести на гроші.

-         Вікторе Іваничу, давайте конкретніше, чим ви хочете, щоб я допоміг вашій родині? - поставив я чітке запитання.

-         Та ну, якщо не обтяжить, та я ж все поверну…

-         Карочє, скільки? – починаю тиск.

-         Ну сімсот п’ятдесят гривень міг би їм підвезти?

-         Вибачте, не маю можливості їхати до Борисполя, і нема кого послати, бо свята ж, і всі роз’їхалися.

-         Ну, вибач тоді, бувай… - шахрай вирішив не продовжувати гру та кинув слухавку.

Якщо до таких трюків вдаються, то, мабуть, вони періодично спрацьовують. Можливо, найкращий варіант був би, якби у відпустках було б і керівництво, і секретарка, а на дзвінки відповідав би якийсь працівник, хто залишився в офісі через свої справи, але за нормальним розкладом на дзвінки не відповідає, тому не має досвіду відфільтровувати додзвонювачів. Тоді, мабуть, йому б почали парити, що, мовляв, твій бос мій друг, з ним нема зв’язку, та підвези грошенят, після свят поверну і т.д. А той з переляку перед авторитетом друзів боса міг би і повестися.

Хай там як, не втрачайте пильності.