Знімати стікерси з чола-3

Я вже торкався теми негативних ярликів, котрі можна отримати від іноземних колег, і які дуже важко від себе відкліїти. Можливість стати жертвою таких наліпок з'являється через необізнаність наших людей в особливостях іноземної корпоративної культури. Втім, у попередніх дописах на цю тему йшлося про свідоме наліплювання ярликів. Але часом трапляються випадки, коли тебе просто щиро не розуміють. І такі випадки трапляються з передбачуваністю падіння метеорита або місця влучання блискавки.

Вже двадцять два роки минуло від мого першого ділового контакту з іноземцями. За ці роки я став (принаймні, я так вважаю і так себе позиціоную) фактично експертом з питань подолання міжкультурних бар’єрів у ділових відносинах. Донедавна гадав, що мене вже ніщо не здивує… Здивувало!

Ми часто чуємо від іноземців, що в нас люди погано водять авто. Якось так ніколи не натрапляв, щоб мені хтось прямо казав, що я погано вожу авто, або мій колега погано водить. Казали, безособово. Ну я й вважав, що це йдеться про низьку культуру водіння в нашій країні, мачізм та мажорство на автошляхах. Виявилося, що не все так просто, абстрактно і безособово.

Проїхали з іноземцями (йдеться переважно про німців, французів, австріяків та деяких інших жителів переважно «старої» Європи) між двома містами східної України. Іноземці кепкують з колеги за кермом: «Чого ти так обережно їдеш»? Знадобилося ухилятися від «лобовухи» на узбіччя (добре що було, куди), щоб примовкли.

Ще один іноземець: «Щось сьогодні видно, що не твій день для водіння»! Коли у місті-мільйоннику на 6 кілометрів відстані нарахували вісім відкритих люків, його трохи попустило: «А у нас все просто: зайняв ряд та їдеш собі з комфортом нікуди не придивляєшся»…

І верхівка всього. Приїжджають до міста мільйонника два великих боси на початок важливого проекту. Зустріли їх на летовищі, провезли до готелю, все таке… З ранку – гидливо дивляться на авто та тих, хто керуватиме. Їдемо у напруженій тиші. Здається, незадоволення великих босів от-от перетворить повітря у салоні на якусь в’язку, отруйну рідину. Проїжджаємо перехрестя. Міліцейська машина, кілька людей, ще якісь авто. На асфальті лежить жінка, сині, без кровиночки литки, таке ж синє обличчя, струмочок крові з-під голови, в кількох метрах, у місці першого торкання голови з асфальтом – калюжа скривавленого мозку…

«Який жах»! – майже шепоче один з босів. – «Я таке за все своє життя бачу тільки третій раз: перший у Сербії, другий – у Румунії, і от третій – у вас». Другий мовчить з круглими очами та відпалою щелепою. Увечері найбільший з босів каже: «Ото ви правильно робите, що постійно озираєтеся та по дзеркалах дивитеся. Це не від того, що ви водії-новачки та їздити не вмієте та боїтеся, а так і треба у вашій країні».

 Уявляю, скільки недоумків розповіли моєму шефові після візитів до України, що я та мої колеги найгірші водії у Європі! І зі скількома іншими керівниками та колегами це вже перетерто за кружкою пива з розповідями про "чудернацьких Схід".