Виставкове: у вас нічого нема!

Приїхав якось до нас російськомовний німець. Справжній, реалій наших не знає, крім їзика. Збиралися ми на виставку. Я йому розповів, як це в нас відбувається, на що, як це часто буває, одразу ж отримав ярлик песиміста з негативним мисленням. Ну що ж… Посадив я його в авто і повіз на виставку. На стенді йому вистачило чверті години, щоб очі в нього повилазили, та він почав розповідати, як у Німеччині на виставках фільтрують відвідувачів: спочатку дорогий вхідний квиток, на стенді – інфо-деск, де відвідувача спочатку розпитують, хто він, у чому його зацікавлення, тобто власне до фахівця не перший-ліпший перехожий потрапляє. За годину я його вже повіз до офісу, він був просто у шоці, бо ТАКОЇ КІЛЬКОСТІ СПРАВЖНІХ,. КЛІНІЧНИХ  ІДІОТІВ ВІН ЗА ЖИТТЯ НЕ БАЧИВ!

Мене і ви, мої читачі, часом питаєте, кого я такого зустрічаю на виставках, що постійно повторюю, що в нас якість народцю нашого, як людського ресурсу в економічному сенсі, просто ніяка. Та й в моральному сенсі, загальнолюдському – також ніяка. Проте вареники смачні і дівчата красиві…

Тема просто невичерпна, періодично до неї повертатимусь. От вам два епізоди на початок.

Повз стенд проходить делегація. Очолює невисокий чоловік, вдягнений у найдорожчі речі з речового ринку. За ним ледве поспівають три чоловіки, бідніші та молодші. Чоловік, не зупиняючись, кидає погляд на експозицію, повертає до почту скривлене обличчя та скрипучим голосом промовляє:
-А, «Уорлд смарт текнолоджіз»! У них нічого нема!
-А ви до нас вже звертались? – пробую затримати вельможного пана, щоб дізнатися про причини його роздратування.
-Нє-а! Я і так знаю – у вас нічєво нєт! – рішуче відрубає діяч і зникає у проходах між стендами. Санчі Панси паровозиком зникають за ним.
Пояснення для невтаємничених: в нас більше мільйону найменувань різних елементів засобів автоматизації, що використовуються практично в усіх мислимих галузях та областях застосування.

Ось вже й сивочолий дідусь у ретельно напрасованому строї стоїть і сумно роздивляється наші розумні залізяки. Стоїть, дивиться – позіхає, хитає головою. Даю йому час на розігрів, потім обережно питаю:
- Вам близька ця тематика?
- Ой, так! Але щось не виходить у нас нічого з «Уорлд смарт текнолоджіз»Я внутрішньо напружуюся: знов хтось скаржитиметься хтось на наших партнерів.
- А з ким ви вже працювали? – питаю.
- Та жінка у вас є одна, пані В.… - остаточно поринувши у журбу продовжує пан.
- Вона в нас вже не працює. Втім, може ми спробуємо відновити співробітництво? Ви з якого підприємства?
- Я - технічний директор підприємства «Полімернепотріб» з Яснокрасненська… - починає чоловік, але іскорка бадьорості за мить гасне, і кутки його рота знов опускаються, брови сходяться, здається, що за мить він розплачеться.
- А що ж трапилося? – я починаю вже передчувати щось дуже прикре.
- Та… Водій мій… Поїхав за каталогами… Шукав вас, шукав… Шукав вас, шукав… А у вас там корки… А та жінка йому якісь вулиці називає… Пам’ятник…  Церкву…  Проїзд напроти ресторану «Суперстар» - чи як там його… А водій мені потім каже: «Все! Ніколи більше мене не відправляй до цієї «Смарт-техніки». Де там той проїзд… Що за пам'тник...  Їдеш, роздивляєшся  - всі фарами блимають, дудять» … Він аж ледве не посивів, поки вас знайшов…
- Знаєте, - кажу. – Київ – велике місто. Повірте, нас знайти значно легше, ніж десятки тисяч інших місць. І дорога нормальне, а не ковбані та багнюка. Буває, хтось не помітить проїзд. Об’їде квартал, спробує знов. Я можу намалювати йому схему проїзду…

Взагалі, за роки ми вже вивели вичерпні і лаконічні пояснення проїзду до нас. Навіть людей з важкими формами топографічного кретинізму вони влаштовували. Тут, видно, особливий випадок...

- Та не знаю… Він вже точно не поїде. Каже, ніколи-ніколи-ніколи не поїде! – заперечує технічний директор підприємства «Полімернепотріб».
- Ну, тоді перекажіть моє співчуття водієві, - перериваю я пана, прощаюся і переходжу на інший бік стенду. Не має сенсу працювати з підприємством, де на технічні рішення впливає водій.Цей поважний дідусь, либонь, колись працював начальником управління у райкомі компартії. З водієм вони заприятелювали, коли їздили по дівках та баньках. Там було просто орієнтуватися, не складніше за просто до церкви, а там валяй ґрунтовкою, поки не впрешся…  У перебудову місцевим крутеликам він допоміг під виглядом якогось науково-виробничого, обов’язково інноваційного підприємства відкусити за безцінь шматок флагману обласної індустрії, ще й партійних грошей на побудову червоного капіталізму з партійної казни підкинув . Водія забрав до себе… Старі друзі, на чиє життя вистачило бовдурів, що їм платять за такі підходи до роботи. І ніякий ринок їх не вбив.

Організатори українських виставок стараються також відфільтровувати бовдурів. Для цього робиться платний вхід для тих, хто без запрошень, обов’язкова реєстрація. Але що ти зробиш, якщо ідіоти сидять при посадах та отримують персональні запрошення?