Виставкове: чому так?

Причини, чому в Україні промислові виставки таке жалюгідне видовище, насправді полягають у загальносуспільних хворобах. Заради справедливості треба визнати, що не всі вони виникли вже у незалежній Україні.  Головна причина – низька якість людських ресурсів – є продуктом доби, коли зарплата в інженера-конструктора першої категорії, тобто за стажем щонайменш 9 років ледве дотягувала 160 рублів, а зарплата учня слюсаря-збірника на заводі, щойно зі шкільної лави, навіть без ПТУ, починалася від 450, то кого ще можна було рекрутувати в інженери, крім хобіїстів не від цього світу, пофігістів та нездар? Особливо це було видно на прикладі мого покоління: коли ще й почали студентів забирати до війська, то відпала остання мотивація йти до вишу, з моїх однокласників більшість поступали до військових училищ, щоб принаймні на пенсію вийти ще нестарими або просто йшли заробляти гроші. Більшість зрештою втратила, але у 1985-му вони не могли знати, що так зміниться світ у 1991-му.

Отже, маємо початкові умови: людський склад промисловості – з диваків, невдах або байдужих. Якби з самого початку проводилися розумні реформи, то з диваків можна було б скористатися, невдах просто не було б, з них вийшли б нормальні і потрібні робочі конячки а в байдужих міг би зайнятися вогник. Але реформ не було. Було розкрадання під пусті гасла про підтримку вітчизняного виробника. Тепер, на початку третього десятка років незалежної України, маємо практично повну втрату машинобудування, крім низки флагманів, як то НКМЗ та «Мотор Січ», до речі, з червоними директорами з ПР на чолі. Яка ганьба, що з усіма бізнес-освітами, коли вчитися менеджменту поступають цілими селами, за 20 років так і не з’явилося поняття сучасного українського управлінця! А ще хтось дивується, чому у промисловості все по-російськи та все таке червоне! А кому приносити українське і жовто-блакитне? Хто мені не вірить, що машинобудування більше немає, сайт Держкомстату вам у допомогу. При всіх їхніх намаганнях прикрасити дійсність виробництво України по більшості галузей  знаходиться на рівні невеликого, локального виробника навіть не з дуже розвиненої держави.

За таких умов маємо другий важливий чинник: у промисловості просто немає сучасних, складних завдань, щоб могли розкритися таланти. Та хоч не таланти, а бодай просто працьовита людина! Брак завдань означає, що й на виставках особливо й немає чим обмінюватися та чого шукати. У 90-ті роки, коли виставкова діяльність була в новину, були спроби організовувати окремі спеціалізовані виставки. До середини нульових цей тренд остаточно зник: виставки об’єднуються, замість окремої експозиції тепер тільки кілька стендів, у кращому разі в одному кутку виставкової зали. Якщо вам потрібне метрологічне обладнання для сталеливарної галузі, вам доведеться йти або на виставку «Нафта і газ» або навіть на фармацевтичну, бо метрологи вже давно виставляються там, а не на окремій виставці.  

Отже, спеціалізовані виставки не збирають навіть бовдурів у достатній кількості, щоб експоненти не засинали на стенді. Останні з могікан, спеціалізовані виставки, вже вдаються до таких трюків, як завозити студентів, але що це дає? Це ж вже не виставка… На загальній виставці нібито ходить багато людей, але на стендах не затримуються, бо не знаходять того, що шукають.  Проходити повз сотні метрів виставок верстатів, щоб десь між ними знайти стенд розробника автоматики – це швидко задовбує навіть зацікавлених відвідувачів.

На окреме слово заслуговують організатори. На жаль, перші оператори виставкового бізнесу в Україні порозпадалися на низку фірм, які не приносять новий бізнес, а ділять існуючий. Колись з сільськогосподарської тематики була чудова виставка у Чубінському і не менш чудова виставка на ВДНГ. Тепер я вже збився з рахунку скільки їх, а найкращу виставку перенесли з ВДНГ до МВЦ, де для неї недостатньо площі та взагалі місце недоречне. Подібне відбувається і з іншими галузевими виставками: дублюють один одного і електронники, і механіки, і верстатники, і холодильщики…  Монополізм це погано, але у даному бізнесі децентралізація відбулася раніше, ніж ринок досяг необхідного розміру, а його оператори – необхідного професіоналізму.

Професіоналізм – це, взагалі, просто казка! Люди проводять виставки щороку, повинні либонь мати бодай поверхове уявлення про галузі промисловості. Домовляєшся з ними про стенд у тематичному павільйоні, а потім вони все переграють, і вже на виставці ти відкриваєш, що стоїш під баннером абсолютно іншої галузі.  Звісно, це призводить до того, що чимало «твоїх» відвідувачів тебе просто не знаходять.

І ось на попередньому абзаці фактично замикається кляте коло: низький професіоналізм інженерів у промисловості – брак масштабних завдань – низька потреба у виставках – слабка пропозиція виставок – низька якість учасників і відвідувачів – брак професіоналізму виставкових фірм. Замикається воно на чиннику якості наявних людських ресурсів. Але кола не замикаються самі собою. Їх замикає хтось. І цей Хтось – це той, хто мусить бути рушієм суспільства, аналізувати накоплений суспільством досвід, сприяти розвитку корисного, коригувати негативне, проводити вчасні реформи, створювати мотиватори для людей. Цей Хтось – це еліта. На тому місці у суспільстві, яке мала б займати еліта, знаходяться зовсім інші люди, з іншими якостями, іншими життєвими цілями. От власне і відповідь на питання «що робити»: виштовхнути тих людей на належне їм місце десь у низах суспільства і розчистити шлях активним і сучасним людям. Отже, знов-таки, як часто у різних варіаціях повторюємо ми з МШФ Гробен: «ыліту» - на смітник!   
Попередні дописи:
У вас нічого нема!
Ви не єврей!