Українські рукописи горять

Я отримав справжню насолоду від дискусії між МШФ Короєдовим і Трілліпутом, чи є генії в українській літературі. І від коментарів також. З цих посилань можна вийти і на всі відгалуження:
http://lembitkoroedov.livejournal.com/1362022.html
http://trill-i-poot.livejournal.com/284419.html

Я людина вже зрілого віку, тому якщо якісь з моїх думок або вібір читання викликають у вас когнітивний дисонанс, прошу звернути увагу на рік і згадати, де і ким ви були у той час, і яку літературу читали саме тоді. Витвори мистецтва, зокрема літератури, дійсно вічні, але випромінюють не одне й теж у різні епохи.

Йшов 1982-й рік. Мені 14 років. Ще не помер Л.І. Брежнєв, але вже його ще живе тіло не виносили на публіку. Невдовзі винесуть мертве. У мою голову втрамбовували піонерську пропаганду. Але на мої вуха вже були натягнуті навушники з закордонними радіостанціями. І тут мене находить Ремарк з книгою «Три товариші». Я дізнаюся, що німці також люди. Та й тема дружби та любові торкнула… Про Ремарка ще буде далі.

1984 рік. Мені 16 років. Я відчуваю тиск нездорового міста з усіма його наркоманами, підворіттями, клоаками, міськими божевільними, вуличними злочинцями. І тут до мене приходить Достоєвський з образом Санкт-Петербурга у «Злочині і карі». І я зрештою розбираюся зі своїми страхами. Це, до речі, єдиний у моєму житті випадок, коли мені щось знадобилося з хваленої «російської класики». І це ніяк не міняє мого ставлення до цього явища, як до літератури нероб для нероб, комплекс антів для комплекс антів та до, в цілому, антикультурного явища, з якого зрештою виросли такі потвори,  як російський комунізм та сучасна совкова «імперастія».

1985-1986 рр. Мені 17-18 років. На мене насувається армія, і розривається перше кохання. Як же вчасно я знайомлюся з Норманом Мейлером та його «Оголені та мертві» і з Гайто Газдановим з його «Вечір у Клер»! Це те, що потрібно без п’яти хвилин солдату! А зоборонений Анатолій Кузнєцов з його «Бабиним яром», що  випадково зберігся у запиленій підшивці часопису «Юність» став чудовим щепленням від першої ювілейної пропагандистської істерії стосовно 60-річчя «вєлікай пабєди» і від антисемітизму водночас.  Також мене там вразив образ спаленого села, через котре проходить юний головний герой, скрізь ржавіють рештки знищеної бойової техніки з обох сторін. «Ясно, тут був бій між одними борцями за щастя людства та іншими», - ці думки, вкладені Кузнєцовим у голову персонажа просто перевернули мій світогляд.

1988 – 1992. Мені 20-24 роки. Не зупинятимуся на цьому періоді. То була «гласність» з їх цунамі публікацій раніше забороненого. Я ковтав тоді багато чого.

1993. Мені 25. Гіперінфляція. Економічна катастрофа моєї родини. Я разом з усім поколінням провалююся у безодню геополітичного краху. І тут знов Ремарк з його героями, що живуть під час гіперінфляції у Веймарській Німеччині.  Я відчуваю, що я не один, і не перший. Таке вже люди переживали і долали.

Я міг би і більше назвати з книг, що на мене вплинули, але це вже буде занадто відверто, як для мого характеру.  Обмежимося віковим періодом 14-25 років.

Геніальність авторів – окреме питання. До того ж, геніальність це більше проблема філософська, а не літературна чи смакова. Більшість з перелічених просто талановиті автори. Зрештою, для мого життя не так вже й важливо генії, чи ні. Головне – впливали та вплинули. І ось, що показово – жодного українського автора! Хоча українською мовою та літературою я не нехтував.
Чому ж мене не знаходили книжки українських авторів? 

Одне пояснення - в українській літературі немає потрібних мені тем. Втім, літературознавці або обізнані аматори, я впевнений, що  назвуть авторів та твори, що «закривають» названі вище теми по моїх періодах життя. Але де ж ці твори були у той час, у тому місці?

Можна стандартно пояснити тим, що за совітів українська література зазнала репресій; та, що залишилася, - страждала від пресу цензури; та, що увійшла до шкільної програми – була спотворена пропагандистськими інтерпретаціями та штучно вигаданим контекстом. Але…

Достоєвського чомусь допустили у шкільну програму, пізно, у 70-ті роки, але допустили. Переклад Мейлера добряче порізала совітська цензура, але їхня увага зосередилася на «натуралістичних сценах», головне перекладачам вдалося зберегти. Газданов та Кузнєцов прийшли до мене через короткі хвилі крізь виття глушилок та електромагнітні завади. (У той самий час  українська редакція Радіо Свобода та Голосу Америки на відміну від їхніх російськомовних колег передавали в ефір якусь хрінотінь, яку й глушити було не варто).  

Газданова в СРСР ніколи не видавали, Кузнєцова вилучили з усіх бібліотек. Ремарка перекладали мало та видавали рідко.  Але всі вони пробилися до мене.

Скоріш за все, пояснення все ж таки у справедливості булгаковського афоризму про рукописи, що не горять. Українські рукописи, на жаль, горять. Якщо негорючість рукопису вважати ознакою геніальності, тоді Короєдов має підстави стверджувати, що кількість геніальних творів в українській літературі дорівнює нулю. Достоєвський знайшов прихильників, здатних цензуру посунути. Мейлер, Ремарк знайшли перекладачів, здатних крізь цензуру прослизнути з мінімальними втратами тексту. Газданов, Кузнєцов знайшли тих, хто передавав їх короткими хвилями крізь залізну завісу та зберігав заборонені примірники журналів. Українська література не настільки запалює серця своїх прихильників, щоб вони витягували з вогню рукописи.

PS: от я власне тому й поважаю нелюбимий більшістю жежистів сучукрліт, що він провокує на перформанс з сексом біля ВР з відсидкою у СІЗО та на "хімії", на битву патриотів галицького села з поетами-гомосексуалами. Отже, тут вже з'являється емоція, а не кволий диспут між університетським кафедральним шароварником та "літературознавцем у цивільному".  Вже навіть деякі з "совістей нації" роблять спроби навколо себе срач-перформанс влаштувати. Тому не виключаю, що у сучукрліті генії з'явиться та розкриється. Зараз тільки не зовсім ясно, хто прийде на зміну "двотисячникам". Якщо за цією хвилею все ж таки здійметься наступна, то геніїв, ймовірно, вона до наших берегів винесе.