І щоб вже закрити російську тему у цьому щоденнику

... порушену кілька днів тому.

Я постійно шукаю, що послухати, бо я – людина радіо. Останні два тижні перед  російськими виборами вирішив послухати Ехо Москви, бо чомусь ніколи його раніше не слухав. На жаль, виборча тематика спотворила нормальний зміст програм, і по ним тепер важко було судити про якість і інтелектуальну насиченість ефіру. До того ж, за той час, що я існую без російського інформаційного поля, а це вже чимало років, я втратив відчуття пульсу їхніх подій, і основні протагоністи мені тепер не відомі. От довелося, наприклад, гуглити, хто такий Навальний. Насправді, там практично кожне прізвище гуглити потрібно, бо з другої половини 90-х там вже нова генерація виросла.

Наближаючись до Еха Москви, я сподівався, що це буде російським варіант Радіо Свобода, тобто така само якість, така ж інтелектуальна напруга, але на російському матеріалі на відміну від радіостанції, фінансованої Конгресом США. На моє розчарування, ведучим Еха до ведучих РС далеко. З цікавістю був почав слухати Юлію Латиніну, чиї афоризми до мене долітали через різні блоги, але до безпосереднього ознайомлення з її творчістю в мене руки не доходили, але вона виявилася простою тіткою з нерадіофонічним голосом, задиханням, потоком совітсько-інтелігентських банальностей , які викривають брак ерудиції та знань сучасного світу, до того ж промовляє вона свої тексти з  численними повторами, що неабияк дратує. Не вмієш з голови – пиши тези або взагалі читай з листа...

Отже, експеримент з тимчасовим поверненням до російського «непутинського» інформаційно-культурного поля провалився. Що я й передбачав.

На жаль, Україна не має й такого. Все, що має Україна – це «Українська правда», доволі безпринципний ресурс з публіцистикою рівня практиканта молодших курсів журфаку та срачем у коментарях, аморфний «Український тиждень», який як не тужиться видати інтелектуальну публіцистику – виходить тільки емоційний галас, та й він - не дуже переконливий, на рівні поганенького актору. В ефірі ми, взагалі, нічого не маємо.

За таких умов просто смішно сперечатися, на скільки років ми випереджуємо російське суспільство. Та ні на скільки не випереджуємо! Різниця – як різниця між болотами різних кліматичних та географічних зон.  А якщо вимірювати наявність інтелектуальної верстви, її сучасність, світську орієнтацію та урбанізованість – то відстаємо, як би не на півсторіччя. Втім, для багатьох українців те, що я називаю відставанням, є перевагою. На жаль…