Світоглядно-ідеологічне

Я розумію, що є люди консервативних поглядів, хоч я таких поглядів і не поділяю, вважаю їх чистою квінтесенцією фрейдистських комплексів. Але такі люди існують. І не тільки існують, а пишуть маніфести, програми, створюють партії. Добре! Хай буде...

Але будь-які погляди мусять мати якусь логічну структуру, базуватися на якихось засадах. Коли ж життя національно-свідомому консерватору пропонує два трігери:

1. Я ненавиджу непатріархальних дівок, що демонструють оголені цицьки,

2. Я ненавиджу ворога всього національного - президента Білорусі і його КГБ,

- національно-свідомий консерватор вмикає впершу чергу перший, то щось дуже сильно-сильно негаразд з національною свідомістю цих консерваторів. Дуже сильно негаразд...

Ой, ще лобизати цим консерваторам чобота московського поліцмейстера, і аж причмокувати від задоволення!..

Іншого бути не може з таким консерватизмом. Така діалектика розвитку. У сяйві великого світила московського патріархально-традиціоналістського нео-імперіалізму є тільки дві опції в маленьких сусідів: або ти йдеш ліберальним курсом геть від цього світила (хоча б тимчасово, років на 50, забуваючи про своє консевативне нутро), або ти - друг Кремля і губишся у променях його зірок. Крапка.

Про "наших" поляків

Мій земляк і шановний френд toi_samyiзауважив, що у Миколаєві колись жило багато поляків. Це абсолютна істина. Жили вони у Миколаєві ще з часів російської імперії. Навіть села були по Миколаївській області, включно з миколаївським передмістям. З їхнього славного, динамічного минулого миколаївцям дістався костьол, в якому за совітів розміщався такий важливий культурний об’єкт, як Палац культури професіонально-технічної освіти. Яка культура була в тих, хто навчався в «рогатниках» (миколаївське слово, що означало ПТУ, від «роги» - , зневажливе, селюки), мабуть, не знали навіть ті, хто там працював, тому костьол був переданий віруючим серед перших колишніх культових споруд, повернений горбачовським керівництвом.

Декого з миколаївських поляків я знав, але не пригадую, щоб вони якось цікавилися польською мовою. Хоча це можна зрозуміти. Коли на першому курсі нас виганяли вештатися по району як «добровільна народна дружина», то дільничий завжди давав обалдєнно важливе завдання: відвідати підозрілу польську родину, про яку сусіди доповідають, що вони таємно протягують до себе іноземних поляків-родичів. Миколаїв був містом , куди іноземців не пускали, навіть громадян країн-союзників, з іноземними родичами, хто мав, зустрічалися в Одесі. Якщо цей дільничий так щодня своїх дружинників до цієї родини спрямовував, то життю їхньому не позаздриш.

Вже 2005-го я розговорився з жінкою-істориком з Миколаєва, так вона скаржилася, що в неї тема наукової праці – дослідження історії поляків Миколаївщини, але нічого не можливо зібрати, бо всі геть русифіковані, навіть у селах, нічого не зберегли, ніякого зацікавлення у предках не мають. Мабуть, ситуація змінилася тепер, коли вони дізналися про карту поляка…

А вперше я зустрівся з поляками влітку після четвертого класу (1979). Ми відпочивали у Луговому (чорноморське узбережжя). Пансіонат мав великі веранди на кілька номерів. От в сусідньому номері мешкала родина поляків: дідусь (років під 60), відносно молоді батьки та діти, один на рік мене старший, а другий – зовсім малий, роки два.

От цей дідусь читав польською мовою величезні книжки, кілька томів, темно-сині з бронзовими літерами. Це було щось історичне. Коли нас, дітей з усіх номерів, збиралося чимало, він починав нам читати в голос, перекладаючи з аркуша. Треба зазначити, що вдавалося це йому напрочуд професійно, без всілякого бекання-мекання. Більшість людей так рідною мовою читати не вміють. А був він, скоріш за все, якийсь інженер з заводу металоконструкцій. Я тільки памят’аю, що головним персонажем був якийсь кремезний лицар, який втратив око в бою, в якому люто махав дворучним мечем. Чи то були не твори Сенкевіча?

Дворічний малий свого дідуся називав «дадкавайотка». Я лише на днях допетрав, що це, мабуть, dziadku Wojtku. Не знаю, чи вдалося йому заохотити онуків до вивчення польською мови та культури, середнє покоління, здається, було втрачене. Але він напевно старався.

Хлопця, що був мене трохи старший, звали Станіслав. Я його періодично зустрічав на вулиці, ми віталися. Одного разу він з’явився дуже вчасно. У касі кінотеатру «Родіна», куди ми з хлопцем з нашого двору збиралися піти на «Пірати 20-го століття», нас запримітила ватага «рогів» з «рогатнику». Сили були нерівні, ми не мали шансів. Але тут, на щастя, з`явився Стасик з компанією його приятелів. «Роги» тишком-нишком розсмокталися.