І про ту славну книгарню у Миколаєві...

...у якій купувалися всі ті книжки, що надихнули мене на полоністичну серію цього тижня. І про есперанто трошечки.

У Миколаєві є така вулиця – Радянська. До революції вона була Соборна, але чомусь миколаївцям дорога назва Радянська, бо Свердлова, Рози Люксембург, наприклад, отримали свої старорежимні назви Спаська, Нікольська, а Соборна лишається Радянською.

Якщо з Радянської йти у напрямку від Площі Леніна… Авжеж! Площа Леніна - там набожні миколаївці встановили на місці мого улюбленого скверу, де я призначав побачення, і чимало дівчат посиділи в мене на колінах, каплицю на честь зруйнованого більшовиками собору, але ніяк не розстануться з назвою площі та відповідним пам’ятником. Отже, якщо з Радянської повернути на Потьомкінську (добре, що хоч вона не Плеханівська вже давно) направо, то наприкінці кварталу, на розі Московської буде колишній рибний магазин «Море», а перед ним колишня книгарня, яку в народі всі називали «Подпісниє ізданія».

Тепер вже слід пояснювати, що таке ці підписні видання. У СРСР далеко не всі книжки можна було купили вільно, деяких, особливо модних, яких можна застосувати для інтелектуального оздоблення інтер’єру, на всіх не вистачало, тому їх передплачували за каталогами видавництв у цій книгарні, а потім отримували по талонах.

Але підписні видання – це була тільки половина книгарні, одне з приміщень, що ближче до Радянської, а друге приміщення, те, що ближче до Московської, було повністю призначене для торгівлі книжками соціалістичних країн. Там були приємні продавчині. Ясно, що жидівки, бо щоб працювати у такій книгарні потрібно бодай латинську абетку твердо вивчити, а хто зі слов’янок на таке здатний? Слов’янки, як виходили заміж, одразу робили собі повне обнуління пам’яті від усього зайвого. А інтелектуалки, ті йшли отримувати вищу освіту і потім поповнювали конструкторські бюро та НДІ, але аж ніяк не  книгарні. От ті жидівки мене дуже любили. Я у цій книгарні міг по дві години провести, всі книжки поперегортати, і нічого. А от у «Молодій гвардії», також у книгарні, що на тій самій Потьомкінській, тільки від Радянської направо, там працювали слов’янки, тому вони завжди підозрювали, що підліток, який затримується між книжних полиць, напевно наркоман або щось жахливе замислив, тому постійно мене з книгарні виганяли і навіть одного разу загрожували викликати міліцію, щоб розібралися, що я за дивний один. А мене тут ще питають, чому я люблю жидів і дуже критично ставлюся (м’яко кажучи) до своїх, рідних слов’янських народів-братів. 

За логікою та книгарня мала б називатися «Дружба», як подібні книгарні з іноземною літературою в інших містах. Можливо, вона так офіційно й називалася, але я ніде не бачив вивіски. Отже, ця книгарня була своєрідним клубом для втаємничених. Жлобня туди потрапляла тільки випадково, забігаючи з вулиці з криком: «А шо, талони на Дюму уже дают»? Їм відповідали, що «падпісниє. ізданія» в іншій залі, жлобня промовляла: «Тю»! – і зникала.

Найкрасивіші книжки були зі Східної Німеччини та Чехословаччини. Але перші були здебільшого політичні та антифашистські, а серед других переважали ілюстровані каталоги метеликів, літаків, західноєвропейського живопису, американських автівок початку 20-го сторіччя тощо. Мій друг купував антифашистські брошури, бо там, на відміну від аналогічного совітського агітпропу, друкували великі, якісні світлини з різних нацистських з’їздів, промов фюрера. Його батько, відставник, коли побачив, то так перелякався, що аж спалив ті брошури. Я також дещо з німецького купував. Свого часу продавалися німецькі книжки з дзю-до, включно з бойовим розділом. Знакові книжки з самооборони чеха Левського, на жаль, розпродалися ще коли я пішки під стіл ходив, на мій час на бойову мордобійську вахту заступили німці.  

Польські книжки за якістю були на порядок гірші. Ще там окремими полицями були представлені книжки з Румунії, Угорщини, Куби також, Югославія та Болгарія була представлена одним стилажем, мабуть, за логікою «нє па-русскі, но букви наши». А решта соціалістичного світу була звалена до однієї експозиції десь у кутку.

Взагалі, у тій книгарні достатньо було постачальницько-лінгвістичних казусів. Не знаю, кому прийшла до голови думка замовити підручник сербсько-хораватської мови, написаний словацькою мовою. Або підручник есперанто, написаний німецькою.

Есперанто мене не оминуло, оскільки я цікавився інтерлінгвістикою, та й у місті есперанто було досить популярним: в обласній бібліотеці існував клуб есперантистів Амікецо, щось подібне було й у клубі залізничників. При них писали у місцевій пресі. Я до тих клубів не вступав ніколи, бо мене мови цікавили самі по собі, контрольоване колективне  листування заготовленими текстами з іноземними аналогічними осередками не могло мене привабити.

Вже 1993-го, у розпал «реформ», у відділі літератури іноземними мовами обласної бібліотеки (ще один колишній «клуб» для неформатної  інтелігенції) я натрапив на двох чоловіків, молодого і не дуже молодого. Бідно вдягнені з напруженими обличчями інтелігентів, які нещодавно втратили все, включно з життєвими орієнтирами, вони абсолютно вільно спілкувалися про все й ні про що конкретно мовою есперанто. От тоді я  зрозумів, як мені пощастило у житті: як метеорит я пролетів повз різні тодішні модні зацікавлення інтелігенції, але не потрапив у їхнє гравітаційне поле настільки, щоб спалити своє життя в їхній атмосфері або розбитися о їхню поверхню.

PS: з моїх дописів може скластися враження, що Миколаїв 80-х був такою собі інтелектуальною оазою. Це зовсім не так. Насправді, дух цього міста явно не був прихильником інтелекту. Інтелект тікав або спивався, а жлобйо розквітало та плодилося як бурян  та цвіль. До речі, "Падпісних ізданій", включно з залою іноземних книжок,  вже давно немає. Там тепер якесь брендове гарчір'я продається, чи щось подібне - миколаївці, може, підкажуть.